2014 року, з початком війни на сході, на фронт пішли не лише військові та громадські активісти, а й духівники. Багато священиків, які належать до різних конфесій християнства, а також юдеї, мусульмани та представники інших релігій буремної зими 2013—2014 років брали діяльну волонтерську участь у Революції Гідності. Саме тоді стало зрозуміло: вони будуть з народом навіть у найважчі часи. Зрештою, так і сталося навесні, коли частина духівників вирушила на фронт, ставши капеланами — священиками, які служать у війську.

Насправді практика капеланства в українському війську не є новим явищем — вона була запроваджена задовго до російської агресії 2014 року. Проте саме війна створила підґрунтя для її розгортання і розвитку. Тоді, ще на самому початку російської агресії, духівники з усієї України надавали воякам здебільшого гуманітарну допомогу — везли на фронт усе, чого ті потребували: продукти, одяг, військове спорядження та інструменти. Згодом, коли ситуація з постачанням найнеобхіднішого була налагоджена, але почалася найгарячіша фаза війни, духівники змінили свою мирну рясу на військово-мілітарну. І, подавшись на фронт, перейшли до душпастирського служіння серед українських воїнів.

Функції такого служіння надзвичайно широкі й розмаїті — починаючи від духовних відправ та обрядів і закінчуючи психологічною підтримкою воїнів. Зрозуміло, що за умов затягування війни психологічний стан військових є нестабільним, вони перебувають у постійному стресі. Тож перш ніж вирушити в зону АТО (тепер ООС), капелани стали проходити спеціальне навчання, опановуючи важливі навички. Наприклад, виводити бійців зі стресу після обстрілів чи втрати побратимів.

Сьогодні, коли завершується шостий рік російської агресії, відомі приблизно 500 випадків духовного капеланства на сході. І хоча, згідно із законами християнської церкви, духівник не може брати зброї до рук, українські капелани ефективно воюють за допомогою інших, духовних методів.

«ПАМ’ЯТЬ — ЦЕ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ, НІЖ СПОГАД...»

Сьогодні історії українських капеланів можна знайти в одному виданні. Днями в Києві було представлено довгоочікувану збірку історій-спогадів найвідоміших капеланів про війну на Донбасі. Книгу було представлено в затишній залі Богословського православного університету на території Михайлівського Золотоверхого монастиря, і це невипадково: ще 2013 року церква стала прихистком для студентів, які рятувалися від атак беркутівців. Згодом на території Михайлівського комплексу був облаштований головний штаб Майдану.

Видана Українським інститутом національної пам’яті книга «Капелани. На службі Богові та Україні» містить 23 спогади-відбитки досвіду воєнного капеланства представників різних християнських конфесій, а також представників іудеїв та мусульман. Вона стала десятою працею УІНП, виданою в межах усної історії протистояння російській агресії. Представлені в альманаху спогади збиралися і записувалися за участю капеланів упродовж року — з травня 2018 року до червня 2019-го.

Упорядницями збірки стали працівниці УІНП Тетяна Ковтунович і Тетяна Привалко.

«Команда Українського інституту національної пам’яті — це абсолютно патріотичні люди, які розуміють, що боротися за свою ідентичність, мову, історію, за право бути українцем на своїй землі є сьогодні нашим обов’язком. Тож ця книга стала нашим внеском у цю боротьбу і в наближення нашої перемоги», — зазначила під час презентації видання перша заступниця голови Українського інституту національної пам’яті Аліна ШПАК.

Крім представників УІНП, участь у події взяли й 13 капеланів  — учасників книги спогадів: добре відомий читачам «Дня» Дмитро Поворотний, а також Олександр Вронський, Володимир Гладковський, Омелян Білик, Михайло Бучак, Дмитро Каран, Василь Хіміч, Андрій Зелінський, Сергій Сущенко, Павло Гончарук, ігумен Макарій Дядюсь, Андрій Полухін, Максим Стрихар; відтак, захід розпочався зі спільної молитви. Опісля цього відбулося вручення нагород за заслуги перед Помісною Православною церквою України. Від імені Блаженнійшого митрополита Єпіфанія учасників привітав намісник Михайлівського Золотоверхого собору архієпископ Агапіт. Благословенними Єпіфанієм грамотами були нагороджені й упорядниці збірки. Окремою грамотою відзначили й роботу всього Інституту.

«Видання цієї збірки — це справді визначна подія в історії становлення і розвитку нашого вітчизняного капеланства. До цього було багато кроків, але один із них був уперед, а два інших — назад. Але війна дала нам поштовх, щоб наше капеланство нарешті народилося. За ці роки у нас було багато таких подій, які засвідчують, що капеланство в нашій країні прийнято народом», — ділиться думками старший військовий капелан Всеукраїнського союзу церков Євангельських християн-баптистів Василь ХІМІЧ.

З натхненною промовою виступив і військовий капелан, священик Української греко-католицької церкви, також герой книги Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ: «Пам’ять    — це значно більше, аніж спогад. Це і рушійна сила, і мотивація, і способи побудови нашого з вами майбуття. Дуже важливо, щоб ми кожного разу, коли вимовляємо слово «пам’ять», говорили не лише про те, що відбулося, а й думали також про причини того, навіщо нам рухатись далі. Пам’ять не для минулого, а для майбутнього», — зазначив духівник.

«ТЕ, ЩО СМЕРТЬ ПОРЯД, ДАЄ БАГАТЬОМ ПОШТОВХ ЗАМИСЛИТИСЯ...»

Зустріч-подія тривала близько години, впродовж якої капелани ділилися хвилюючими спогадами про своє душпастирство, котре здійснювали в найвогненніших точках на сході від початку російської окупації. Їхні розповіді та філософські роздуми вражають до глибини душі. Особливо тоді, коли священики розповідали про дива, які траплялися на війні.

«Одне із чудес, — розповідає військовий капелан Ігумен МАКАРІЙ, — пов’язане з падінням вишки на Карачуні. Висота її становить 221 метр. Ця вишка трималася лише на одному тросі, оскільки два троси спочатку збили сепаратисти, а пізніше третій — випадково ми. Ми вже тоді думали, що вона впаде, але не впала. Якби це трапилося, було би багато жертв серед наших хлопців. І от одного вечора я почув гучний свист і зрозумів, що падає вишка. Вибігаю надвір — усі цілі. Виявилося, вона впала між позиціями хлопців. Це було справжнє чудо. Вранці, пам’ятаю, підійшов до мене боєць і сказав: «Батюшка, я був атеїстом. Сьогодні став віруючим». «Знаєш, що, друже, я віруючий, але дивлюся — й не вірю, що так могло статися», — відповів я».

«На передовій тих, хто не вірує, немає — там усі вірують, — додає благочинний Православної Церкви України у Васильківському районі Київської області Омелян БІЛИК. — Там той, хто найбільше бив себе в груди і кричав, що він атеїст, краще хреститься і поклони б’є, ніж навіть той, хто визнавав себе віруючим. Те, що смерть поряд, дає багатьом поштовх замислитися й усвідомити, що ніхто не врятує — лише Господь Бог», — каже він.

Деякі капелани провели на фронті наразі приблизно 1000 днів війни. Але війна триває. І триватиме їхня служба — до самого кінця. До перемоги.

«Ми точно впевнені, що війна невдовзі закінчиться, що ми переможемо. Але не закінчаться наші діяння — ми повернемось у народ», — кажуть духівники.