Блакитні, зелені, карі — десятки пар очей — дивляться з плакатів на людей, які проходять Інститутською 13 липня. Плакати тримають родичі, друзі та колеги «в’язнів Кремля» та полонених військових і цивільних на Донбасі. Вони сподіваються, що їх побачать європейські лідери, які приїхали до Києва на саміт Україна — ЄС. Це перша акція, на якій об’єдналися рідні різних категорій бранців. Хтось з учасників плаче, хтось відмовляється говорити, хтось до страшного спокійно розповідає про свою близьку людину.

«ХЛОПЦІ НАЛАШТУВАЛИСЬ СИДІТИ ДОВГО»

«На плакаті — мій брат. Він у полоні вже 200 днів. Ми не знаємо де він, і ніхто не хоче допомогти нам знайти його», — схлипує Марія, сестра Валентина Богдана з Львівської області, який служив у 24-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. До розмови приєднується батько Валентина Сергій: «Тільки обіцяють щось. Їхня робота — самі обіцянки. Наші керманичі поєднали політику зі звільненням полонених і маніпулюють цим. Ми хочемо вивести обмін полоненими з політики».

Валентин потрапив у полон 26 грудня минулого року, під Попасною Луганської області. 19 січня подзвонив батькам і повідомив, що живий. «Більше ми нічого не знаємо. З дружиною їздили до Луганська, і нам сказали, що його там немає. А всі завіряли, що син в полоні в Луганську. Де він — наразі невідомо», — додає Сергій Богдан.

Військовослужбовець 56-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ Олексій Кодьман перебуває у полоні 609 днів. Про Олексія «День» писав майже рік тому, у матеріалі «108 очікувань свободи» за 2 серпня 2016-го. Суттєвих змін з того часу не відбулось.

Цього тижня Сергій, батько Олексія, отримав від сина лист — його передав Червоний Хрест. «Дзвінки від сина були у червні минулого року. Потім його та інших наших полонених перевели до СІЗО в Макіївці, і звідти вони не дзвонять. За цей період всьоме отримуємо листи від них — хтось отримав один лист, хтось два, три... Син пише, що настає розчарування, хлопці вже налаштувались сидіти довго. Вони перебувають у закритому приміщенні, до них доносять те, що вважають за потрібне. Червоний Хрест до них не допускають. Недавно представники організації віддали передачі для полонених адміністрації СІЗО, хоча за статутом Червоний Хрест повинен передавати їх їм особисто», — розповідає Сергій.

За інформацією, яку має батько бранця, на його сина у так званій «ДНР» завели кримінальну справу. А на переговорах у Мінську 39 українців, в основному, військових, «та сторона» назвала військовими злочинцями, які не підлягають обміну. Сергій Кодьман теж вважає, що обмін полоненими треба переводити з політичної площини в гуманітарну. «Вже рік немає обмінів, і таке відчуття, що ми в тупику», — констатує він.

ЗУПИНИТИ «ФІНАНСОВИЙ МОТОР» КРЕМЛЯ

Родичі бранців підготували звернення до очільників Європейської Ради, Єврокомісії, Європарламенту. У ньому розписали, яких дій для допомоги «заручникам Кремля» чекають від політиків. Перший пункт у списку — прохання започаткувати формат міжнародних переговорів за участі ЄС щодо деокупації Криму, де пріоритетом має стати звільнення бранців. Серед інших прохань — про призначення спецпредставника ЄС з питань Криму та непідконтрольних територій Донбасу, про запровадження додаткових санкцій проти Росії за масові порушення прав людини. Це звернення європейським лідерам мала передати Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем’єр-міністр України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

До речі, допомагала в організації акції Ганна ГОПКО, народний депутат, голова парламентського комітету в закордонних справах. «Зусиль, які докладають Європейський Союз і США задля звільнення «в’язнів Кремля», замало. Хочемо, щоб західні лідери розуміли: вони можуть робити більше, — стверджує Ганна Гопко. — Федеріка Могеріні (Високий представник ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики. — Ред.) не приїхала до Києва, але днями зустрічалася з Лавровим (міністр закордонних справ РФ. — Ред.). Вона мала б бути у Києві, такий саміт відбувається раз на два роки. Але Могеріні востаннє була в Україні у 2015 році, а на сході країни, на відміну від інших єврокомісарів, не була взагалі. Цією акцією ми висловлюємо певне незадоволення. Такі поважні гості мали б частіше їздити в Україну і спілкуватися з родичами полонених».

Михайло ГОНЧАР, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ», раніше був директором енергетичних програм центру «Номос». У центрі працювали Дмитро Штибліков та Олексій Бесараб, які вісім місяців перебувають під арештом у Криму, бо окупаційна влада звинувачує їх у диверсійній діяльності. «Рік тому Євросоюз ухвалив важливий документ — Глобальну стратегію ЄС, де є багато гарних слів про неприйнятність для ЄС окупації українських територій. І також там міститься чимало правильних фраз про необхідність захисту прав людини. У червні ми як об’єднання родичів, друзів і колег «бранців Кремля» разом з низкою неурядових організацій звернулися до керівництва Євросоюзу з пропозиціями, щоб від слів перейти до діла, — розповідає Михайло Гончар. — Санкції повинні бути жорсткішими. По-перше, потрібні дії, спрямовані на персональні санкції проти Путіна та членів його родини і так званого кола його друзів. По-друге, треба вжити дій для зупинки фінансового мотору російської агресії — тобто доходів від експорту Росією до Європи нафти, газу, вугілля тощо. І також важливо обмежити співпрацю, яку Росія намагається запропонувати Європі в енергетичному секторі».

Марія ТОМАК, координаторка Медійної ініціативи за права людини, резюмує: «Гуманітарний вимір російської агресії проти України має бути у пріоритеті. Нам здається, що учасники перемовин часто про це забувають».