ЩОДЕННИК

23.11.04, вівторок

Вечір цього дня чомусь запам’ятав дуже добре. Чомусь саме цей – хоча були й інші, заповнені тисячами людей, музикою, морозом, клаксонами автомобілів, спалахами світла, безсонними площами, несвоєчасним грипом, телебаченням, утомою, феєрверками.

Сиділи на Лютеранській, у редакції «Української правди». Працював телевізор. «Правдовці», сірі від недосипання, стукали по клавіатурах. Хтось сказав: «Тимошенко закликала всіх іти на Банкову». Банкова з адміністрацією президента були кварталом вище. Я і мій друг Михайло – він узяв фотоапарат – підхопились одразу.

– Пам'ятай, – казав Михайло, поки ми мчали вгору по Лютеранській, – ти журналіст, ти тільки спостерігаєш.

Я промовчав. Моєю найулюбленішою, зачитаною до дірок главою ще в радянському підручнику історії була та, де описувалися події в Парижі в травні 1968 року: студенти легко і весело захоплювали Сорбонну і театр «Одеон» і змусили бігти за місто навіть самого де Голля.

Біля адміністрації, на розі Банкової та Лютеранської, було те, що добре відомо з телевізійної картинки. Ліворуч – рівні ряди чорних блискучих шоломів, металева огорожа. Перед нею – величезна темно-синя коробка, незграбна міліцейська машина-водомет, яка стояла чомусь жерлом до міліцейських кордонів. Кілька самоскидів з піском, пара десятків маніфестантів. Поступово людей ставало все більше. Знизу почав наростати гул голосів. Нарешті дуже швидко все перехрестя заповнилося людьми, переважно молоддю віком не більше 20-21 року, тобто тими ж студентами, які скандували: «Приєднуйтесь до нас! Приєднуйтесь до нас!» Самоскиди перетворилися на помаранчеві кучугури. Михайло кудись зник. Юнак, обвішаний помаранчевими стрічками, вліз на бампер водомета, витягнувшись, схопився руками за сітку, яка закривала лобове скло. Ще один, з прапором, видерся на дах машини. Потім ще один. Ще... Ще... Почалось?..

Втім, скоро один за одним сміливці покинули водомет, який загарчав мотором і рушив назад. А водій через загратоване скло помахав нам рукою. Після чого розвернувся і під загальні оплески виїхав. А натовп почав імпровізувати: «Ви наші брати! Опустіть щити!»,«До-брій ве-чір!» – або навіть: «По-сміх-ніть-ся!» Якийсь хлопчисько дістався майже верхівки одного з дерев, які росли на тротуарі, і всівся на не надто надійній гілці. Стривожені ровесники звернулися і до нього: «Злі-зай! Злі-зай!» Шлях назад зайняв у того набагато більше часу. Якийсь дядько в хакі намагався спілкуватися безпосередньо з міліціонерами. Незабаром почався різнобій. Хтось почав рухатися вниз, скандуючи: «На Майдан!» – мовляв, Зінченко віддав саме таку команду. Хтось залишився: «Сто-ї-мо!» Залишилися стояти...

У «Правду» я повернувся пізно. Михайло вже був там, трохи злий – перехвилювався, шукаючи мене. Незабаром під'їхала його дружина. Було вже досить пізно, ми вирішили піти з'їсти що-небудь. Перетнули наметовий Хрещатик. На Богдана Хмельницького знайшли ресторанчик з дивною назвою «Піта-Інн». Усередині людей було мало. У верхньому кутку працював телевізор, де кореспондент інтерв'ював телефоном Мирославу Гонгадзе. Посеред зали ходили кілька міцних грузин із сяючими обличчями – очевидно, господарі закладу. Поки ми чекали замовлення, до барної стійки за кавою підійшов невисокий хлопець у спортивному костюмі, білявий, з короткою стрижкою. Було видно, що не звик багато розмовляти.

– Я зі Львова, – пояснив він, кліпаючи затуманеними від утоми очима. – Весь день їхали. Сімдесят машин у колоні. Не повернемося, поки Ющенко президентом не стане.

Я їв з великим трудом. Таки, здається, підхопив простуду.

– А що ви так пізно? – запитали ми у офіціанта.

– Ми взагалі у вісім повинні закриватися. Але це нічого – посміхнувся він.

Годинник показував пів на першу ночі. Вівторок, 23 листопада 2004-го, закінчився.

На безлюдну, яскраво, як удень, освітлену вулицю падав розкішний, повільний сніг.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»