Мудрость как константа

«Сегодня в «Дне» три повода для праздника. День библиотекаря - мы создали библиотеку «Украина Incognita», поэтому все немного библиотекари. Сегодня День переводчика - «День» доносит выработанные смыслы на разных языках - польском, русском, английском, болгарском... Сегодня празднуют День Веры, Надежды, Любви, но не всегда добавляют едва ли не самое важное - и их матери Софии! О Софии, софийности - один из бестселлеров «Дня» - «Сестра моя, София...». Поэтому поздравляю всех друзей «Дня», всех, кто помогает нести свет мыслей и укреплять умное пространство», - отметила главный редактор газеты «День» Лариса Ившина в своем прошлогоднем сообщении на Фейсбуке, который и в этом году не потерял своей актуальности.

Символично, что на торжественной церемонии вручения премии «Лучшая книга Форума-2016» издания «Сестра моя, София» получила сразу две награды - Специальную награду малого жюри «Освітяни» и... Диплом Гильдии людей книги - «за мудрость как константу». Более того, глубина замысла издания была оценена не только украинцами. Ведь еще на этапе подготовки издания на болгарском языке известный поэт, драматург Димитр Христов, который возглавлял группу переводчиков, сразу прокомментировал: «Это выдающееся событие в интеллектуальном пространстве Болгарии». А болгарский писатель, публицист, переводчик Светослав Нахум написал рецензию, в которой акцентировал на новой, мировоззренчески важной перспективе, которую предлагает издание: «В этой книге подробно прослеживаются и подчеркиваются болгарское корни украинского Первослова, письменной литературной традиции Кирилло-мефодиевской школы, болгарская апостольская роль для украинских земель, влияние староболгарской культуры на культуру Киевской Руси. Выдвигается справедливый тезис о духовном факеле Болгарии, который зажег искры духовности и письменности в Украине. Здесь хочу специально подчеркнуть: все это изучается и поддерживается в Украине - как в школах, так и в университетах и всех академических кругах. Никогда мы не видели подобного отношения к себе со стороны России. Как раз наоборот: российская пропаганда стремится подменить и сфальсифицировать историю, нивелировать роль Болгарии, монополизировать даже азбуку». «Лет 200 наши мозги промывались российской имперской политикой, советской пропагандой и продолжают промывать современной гибридной войной, которую режим Путина систематически проводит по отношению к Болгарии», - подытоживает Светослав Нахум.

«День» продолжает свою деятельность как качественная альтернатива, «умное пространство», где можно чувствовать себя в безопасности от фейков и пропагандистских месседжей, и открывает правду о самих себе другим народам и прежде всего украинцам, ведь новый взгляд на украинскую историю предлагает и новинка «Дня» - «Детокс». И в следующем году эта традиция проактивного подхода, с помощью книг, к нашему прошлому и нашей современности, будет насчитывать 20 лет, ведь именно столько исполнится «бабушке» Библиотеки нашей газеты - изданию «Украина Incognita».

Таким образом, София действительно объединяет все сегодняшние праздники и нашу газету, ведь мудрость - то, что отобрано цивилизацией, является центральным и для переводчиков, и для библиотекарей, и для «Дня».

З нагоди свята публікуємо передмову головного редактора газети «День», авторки ідеї книги Лариси Івшиної до видання «Сестра моя, Софія»

СЛОВО ДО ЧИТАЧІВ

Привіт Болгарії, що пута вікові

В священній боротьбі розбила вщент, навіки,

Що виноград ростить і рози на крові,

Яку пролив народ у єдності великій.

Максим РИЛЬСЬКИЙ.
«Привіт Болгарії, що пута вікові...», 1957 р.

Той, хто взяв до рук цю книгу, зробив правильний вибір. Я переконана, у Вас буде інтригуюча мандрівка в історію пізнання країни надзвичайно нам близької і водночас практично невідомої.

Перед кожним нашим книжковим проектом я, як правило, запитую у друзів, знайомих, що вони знають про предмет нашого інтересу. Коли ми готували книгу «Повернення в Царгород», моя подруга сказала, що це — її особистий «простір незнання». Радію, що цей простір вдалося заповнити. Коли ж у нас виник інтерес до Болгарії, вона відповіла, що тут справи ще складніші. І ось чому. Молоде покоління українців, принаймні ті з них, з ким доводилось спілкуватись, майже нічого не знають про Болгарію — маємо тут повний вакуум. Старше ж покоління, сформоване за радянських часів, має абсолютно перекручене бачення історії Болгарії.

Невипадковими були накинуті нам за радянських часів стереотипи. Ми постійно чули: «Курица не птица, Болгария не заграница», «шестнадцатая республика», «Хороша страна Болгария, а Россия лучше всех» (а, до речі, останні слова — це з пісні Ісаковського, далеко не бездарного поета). Натомість з’ясувалося, що Плиска — це не дешевий бренді, а місто, де відбувалися події, які мали величезну вагу для Болгарії та слов’ян. Професор Степовик каже, що в соборах Плиски він побачив «українізми», — виходить, що болгарські митці проходили стажування в Києво-Печерській лаврі.

Що характерно, попри всі зусилля радянської пропаганди, ці міфи, як показали подальші події, існували всюди, але не в самій Болгарії. У свідомості болгарського народу збереглося знання про себе справжніх. Вони продовжували тримати цю «нитку Аріадни» і завжди пам’ятали про свою державність.

Ця книга — спроба прояснити найбільш важливі питання історії Болгарії й через них — ще більш точно відчути «вузли» непізнаної української історії. Невипадково наша серія називається «Україна Incognita». Болгарія дає нам частину відповідей на питання про Україну. Якщо болгарську історію намагалися викривити, то нашу — привласнити. Ми пізнаємо себе такими, якими ми себе раніше не знали. Софія — це про нас. Софія — це про них.  Софія — це про нову висоту, яку треба здобути. Досліджуючи цей цивілізаційний простір, взаємні проникнення, які відбувалися тисячі років тому, ми розуміємо, що вони й досі залишаються живими та актуальними.

Тут доречно процитувати слова Омеляна Пріцака, всесвітньо відомого сходознавця, візантиніста, слов’янознавця й норманіста, учня Агатангела Кримського, з праці «Звідкіль есть пішла Русьска земля. Спір між норманістами та антинорманістами» (це — вступ до його фундаментального твору «Походження Русі». Український переклад випущено видавництвом «Обереги», Київ, т. 1 — 1997 р., т. 2 — 2003 р.). Пріцак веде мову про той час, коли болгари змагалися з Візантією. Ми часто кажемо, що тільки у нас глобальні катастрофи супроводжували історію, а от Пріцак пише: «Доки болгари були поганами, небезпека з їх боку була чимала, але ще не всебічна. Одначе, поява гордої болгарської версії східнього християнства спонукала царя Василя II до швидкої і репресивної дії. Зваживши, яким серйозним було болгарське завдання створити християнську цивілізацію, здібну позмагатися з візантійською, можна зрозуміти дії візантійського царя Василя II (до речі, швагра (брат дружини) Володимира Великого), який здобув титул Болгаровбивці. Після 1018 року Болгарія перестала існувати як політична одиниця, а після 1036 — також і як культурна». Цікаво, що середньовічна історія Болгарії і давньої України-Русі розвивалася багато в чому на «протифазах»: піднесення однієї з держав відбувалося паралельно з розгромом або занепадом іншої.

Перше Болгарське царство «завалилося» на 170 років. Саме у цей час у Києві до влади приходить Ярослав Мудрий й відбувається піднесення Руської держави. А 1187 р. постає Друге Болгарське царство — відроджується національна держава. І якраз у XIII ст., в той час, коли у нас тут добре «погуляв» Батий, — навпаки, Друге Болгарське царство було в періоді розквіту. Потім через двісті років приходять турки — друге Болгарське царство припиняє своє існування 1396 року. Страшне ярмо, іго, п’ятсот років турецького панування. Щоправда, загарбники не чіпали Православну церкву, але в кожному селі був бей — це турецький посадовець, який часто міг бути етнічним болгарином, сільський або міський голова, який служив туркам не на страх, а на совість. Здавалося б, на народі можна ставити хрест. Але відбулося квітневе повстання 1876 року, уславилися Ботєв, Вазов, Левські, інші герої. Виникає спочатку князівство, а потім Третє Болгарське царство. Перша світова війна — новий сильний  удар. Катастрофа, як вважають самі болгари. Потім — Друга світова війна, і Третє Болгарське царство припиняє існування. Україна в цей час після страшного геноциду опиняється між двома тоталітарними режимами. Радянські війська окуповують Болгарію — все, здавалося б, уже не буде вільної Болгарії. А в Україну радянська влада прийшла в зовсім іншому образі — для частини народу як окупант, а для іншої частини — як визволитель. Подальший розвиток — наш у складі СРСР, а Болгарії як частини Варшавського блоку — був гібридним станом. Болгарам пощастило, бо у них був Живков, по-своєму дуже розумна і хитра людина... 1989 рік. Живкова мирно знімають і з президента — філософа й антикомуніста Желю Желєва починається демократична Болгарія. В Україні — режим набагато жорсткіший. Так, Шелеста за підозру в національних сантиментах не лише знімають з посади, а й фактично садять під домашній арешт в Москві із забороною приїздити в Україну. Звичайно, в майбутньому це не могло не позначитися на темпах національного відродження. Щонайменше три рази Болгарія піднімалась після катастроф. Україна ж упродовж своєї історії втрачала незалежність п’ять разів. Щоправда, один з цих випадків доволі контроверсійний, адже у складі Великого князівства Литовського Україна не лише втратила, але чимало й здобула.  Отже, і у нас, і у болгар є «досвід Фенікса» — як поставати з попелу, з нічого.

Свого часу болгарські митрополити відіграли велику роль при хрещенні Київської Русі. А на прикладі Драгоманова ми бачимо, яку величезну інвестицію зробила Україна в розвиток інтелектуальної еліти, по суті, в майбутнє Болгарії. Там його сприймали як члена умовного слов’янського інтелектуального братства.  В Софійському університеті він створив свою школу, виховав плеяду учнів-послідовників, які з часом стали «золотим фондом» болгарської науки.

У нашій книзі є дуже цінний текст філолога, перекладача, заступника голови Спілки українських організацій Болгарії Антоніни Якімової про перебування Михайла Драгоманова в Софії у 1889—1895 рр. Вона наголошує на тому, що болгари розуміли і дуже цінували політичну думку Драгоманова, запросили його викладати у Софійський університет. Драгоманов був політичним емігрантом, бо в Російській імперії сприймався як сепаратист. На нього періодично писали доноси. А втім, Драгоманов користувався великою прихильністю царя Фердинанда, давав цінні поради представникам болгарської політичної еліти. В листі до Івана Шишманова (свого зятя, одруженого на його старшій дочці Лідії) Драгоманов писав, що «для правильного розвитку народу потрібно мати або державну незалежність, або високий рівень освіти. Важко, скажете ви, тому що незалежність потрібна й для організації освіти, і це абсолютно вірно». З подальшого розвитку подій видно, що в Болгарії прислухалися до цих порад. А це, знову-таки, доводить, що треба читати Драгоманова не для заліків.

Драгоманов часто писав про стосунки між слов’янами, говорив про слов’янську роз’єднаність і категорично виступав проти думки, що побутувала в той час, ніби основною причиною цього є «племінна» особливість слов’ян. Він казав, що причиною роз’єднаності є те, що слов’яни пізніше почали жити історичним життям. Причину потрібно шукати в історичних умовах і складності інтересів, а не в природі слов’ян. І ця думка Драгоманова, підкреслює один з дослідників, заслуговує на увагу і в теперішні «лукаві для слов’янських народів дні».

Коли я зустрічалась в Софії з відомим вченим, академіком Василем Гюзелевим, то він теж згадував про внесок Драгоманова, отже, в Болгарії все це пам’ятають. До речі, для мене було приємним відкриттям, коли він поділився спогадами про те, як у нього в Софії не раз гостювали вже цитований Омелян Пріцак та відомий вчений, автор книги «Україна між Сходом і Заходом» Ігор Шевченко. Окрім довгих розмов (на теми, вочевидь, близькі до теми нашої книги), вони любили співати староболгарських пісень... До речі, Якімова повідомляє, що після смерті вченого його бібліотеку — п’ять тисяч томів — викупив Софійський університет. Болгарська дослідниця Петкова вважає, що «особиста бібліотека Драгоманова є унікальною колекцією іноземної наукової літератури гуманітарного профілю. Вона є однією з небагатьох особистих бібліотек 19 століття і єдиною у своєму роді спеціальною науковою бібліотекою університетського професора тих часів, яка збереглася». На жаль, Україна ще не використала всі надбання, залишені нам вітчизняною інтелектуальною еміграцією. До слова, чимала частина здебільшого англомовних робіт професора Гарвардського університету Ігоря Шевченка досі не перекладена українською.

...До речі, ще один штрих про роль особистості інтелектуала в історії. Не випадково, що Болгарія була першою країною, яка визнала Українську Народну Республіку. А першим послом Болгарії в УНР був зять Драгоманова Іван Шишманов. У мемуарній літературі згадується, що він був єдиним із послів присутній на випускному вечорі тієї української гімназії в Києві, з якої вийшли всі хлопці-герої Крут.

Болгарам їхню стійкість гарантувало, зокрема,  те, що вони пам’ятають свою тисячолітню історію. Болгарський вчений, академік Светозар Ангелов каже, що «ми, болгари, сприймаємо наші тисячолітні перемоги і поразки так, ніби це було на наших очах». Це, на мій погляд, визначальна риса свідомості народу. Це якраз те, чого нам здебільшого бракувало. Однак тепер, особливо після агресії Росії, намітилась позитивна тенденція. Походи Святослава пам’ятають не лише в Болгарії, куди, в місто Переяславець на Дунаї, він хотів перенести столицю Київської імперії. Але і в Україні є чималий інтерес до постаті Святослава Хороброго, «запит на велич», як сказав в інтерв’ю нашій газеті історик Олександр Алфьоров.

...Сьогодні в українців виникла потужна потреба дослідити себе у тому образі, коли ми були не жертвою, до чого нас послідовно привчали колонізатори, а активними творцями своєї долі.

Часи Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, вся наша давня історія, як з’ясувалося, — це законсервована «артезіанська свердловина», яка здатна і сьогодні постачати «живу воду».

Запит на Святослава — це вияв потреби в експансії, але в експансії політичній, економічній, культурній. Конкурентній. Пам’ятник Святославу у відвойованому Маріуполі — це чіткий маркер, свідчення того, що 1000-літня історія повертається.

Коли робота над книгою вже завершувалася, у місті Дніпрі саме відкрилася виставка одного експоната — «Княжий меч доби Святослава Хороброго Х ст.». В анотації до неї організатори, зокрема, згадали про археологічний комплекс у Запоріжжі, який деякі дослідники  вважають  могилою Святослава. Там, приміром, були знайдені срібні фігури орла та лева, що класифікуються як навершя візантійських штандартів. Цікаво, як «працює» історія! Адже через півтисячоліття саме тут, на Хортиці, розвинулося козацтво.

Українцям ще належить проаналізувати й визначитися, якої складової в нашому національному характері більше: імперської чи  республіканської? Таку своєрідну роздвоєність я жартома назвала манією величі на тлі комплексу неповноцінності. Водночас на цей виклик ще потрібно відповісти.

Коли Болгарія переживала складну посттоталітарну кризу, перейти до демократії їй допоміг дуже сміливий крок. Вони обрали на посаду прем’єра спадкоємця болгарського престолу, сина царя Бориса, Симеона Борисова Саксен-Кобург-Готського. Він виконав свою важливу роль — відновив зв’язок історичних часів. Чому б і Україні в пошуках постоталітарного зцілення не вдатися до неординарного кроку — поставити в центр інтелектуальної дискусії перехід до конституційної монархії? За прикладом деяких країн Європи. Ви скажете, що це — утопія? Так, крок сміливий. Але в історії це вже було. Англія (1660 р., після Кромвеля), Іспанія (1975 р., після Франко), Швеція (1815 р., на престол був запрошений взагалі не етнічний швед). Україна теж мала своїх королів. Насамперед треба згадати і великих князів, і короля Данила. А також трагічно перерваний Гетьманат, адже Скоропадський був якщо й не монархом, то вже точно не республіканцем. Хоча це питання дискусійне, Україні все одно потрібно пришвидшити процес відтворення еліти.

Тож чому б і нам не звернутися до досвіду країн-членів ЄС, значна частина яких є конституційними монархіями?

Зрештою вступ Болгарії до НАТО і ЄС народ підтримав, але передусім це була справа й заслуга еліти — невеликого тонкого прошарку, який зміг забезпечити цей «квантовий стрибок».

Колишній прем’єр Болгарії — Костов в інтерв’ю «Дню» каже: «Я — приклад того політика, якого знищувала Росія». Це була ціна за історично важливе рішення: дати дозвіл літакам НАТО пролітати над Болгарією в Косово, водночас закривши свій повітряний простір для російських літаків (1999 рік). Це величезний поворот, який, здається мені, в Україні мало хто усвідомив.

Чому Україні не «вдалося» — як Болгарії? Можливо, й тому, що у нас не розгледіли історичну мить, коли в України був такий самий шанс, але ми не змогли ним скористатись.

Пригадую розмову на початку 2000-х з другим послом Польщі в Україні — Єжи Баром. Він на моє терзання: якщо Україна — це не Росія, тоді чому сьогодні вона не там, де Польща, не в ЄС і НАТО? — сказав: «Ви перебували значно ближче до епіцентру ураження». Хоч як би парадоксально це виглядало, 482 роки османського іга залишили менш нищівний спадок, ніж сімдесятирічне домінування тоталітарної Радянської імперії в Україні. Особливо тяжким ударом був 1933 рік — такої катастрофи, як Голодомор-геноцид, не знав жоден інший народ.

У нас потенційно теж був шанс вирватися і вступити до НАТО, а потім — і в Євросоюз. Це 1999 рік. Думаю, що кожен може пригадати ті президентські вибори, які я вважаю Рубіконом новітньої історії, і ту людину, яка хотіла «бегемота» витягти з пострадянського «болота»...

Один американський журналіст сказав мені: проблема України в тому, що наш Вашингтон загинув 1933 року. Я дотримуюся зовсім іншого погляду, хоча він не менш драматичний. Вважаю, що наш, український, Вашингтон вцілів 1933 року. Батьки Євгена Марчука, уродженці українського півдня, пережили Голодомор. Вони розсипали на горищі склянку зерна в полові на той випадок, коли прийдуть шукати. І вижили. Потім народили чудового сина для країни. Але, як у давніх греків: справжньою трагедія вважається не тоді, коли гине герой, а тоді, коли гине Хор. В українському випадку дивом уцілів Вашингтон, але загинула його армія. Не вся армія, звісно, але, думаю, саме електорату сходу і півдня йому якраз не вистачило 1999 року. Оцих вільних людей, які розуміють, що таке приватна власність, що таке свобода і що таке Україна. Їх знищили. І дуже часто вони були «видерті з корінням». Цілі роди. А потім ще війна, повоєнний Голодомор. Це спричинило психологічну розірваність поколінь, яку швидко не «залатати».

А висновок один — необхідно більше зусиль, розуму, старань, — щоб здійснити «відрив», який, на жаль, досі остаточно не відбувся.

На превеликий жаль, я бачу і в багатьох болгар неподолане минуле, вразливість до атак «рускоміра». В Болгарії, здається, живе вже не одна сотня тисяч росіян, які, ясна річ, вимагають собі шкіл, газет і т.д. Пам’ятаю, якось, здається, в Созополі я побачила в одному з магазинів (а це вже йшов другий рік війни в Україні) футболку з Путіним та написом: «Я уже здесь». Стає страшно за них! Вочевидь, факт перебування Болгарії в НАТО та ЄС ще не дає відповіді на всі запитання, адже нині Росія своїми «гібридними» методами атакує всю Європу. Якщо перед нею часом не можуть встояти й найбільші західні «твердині» (бачимо це, зокрема, за прикладами деяких представників німецьких та французьких еліт), зрозуміло, що Росія не залишатиме поза своєю «увагою» й слов’янські держави. Боротьба всередині суспільства триває.

Загалом, заглиблюючись, ми дійшли статегічного висновку: історія України і Болгарії — ніби історія двох сестер, розлучених у ранньому дитинстві. Що росли згодом у різних «родинах». Замість того, щоб нам з Болгарією дивитися одна на одну й вивчати, ми дуже довго дивилися на Москву. На ту, яка і хотіла нас розділити... Вдивлялись у цю «чорну діру» цивілізації, а чорні діри, як відомо, здатні затягувати.

Як тепер нам реалізувати заклик Хвильового «Геть від Москви»? Маємо здійснити особливий «гравітаційний маневр», «зачепитися» за іншу зірку, а ще краще — за ціле сузір’я — 28 держав вільної Європи.

Досвід інших зміцнює нас у тому, що ми абсолютно на правильному шляху, і Україна зможе.

І тут є величезний простір для вивчення, взаємного підсилення одне одного. Попри всі катастрофи, болгари виробили свій універсальний рецепт, який іде від братів Солунських, від Кирила й Мефодія, — потрібна Культура. Освіта. Потрібно займатися народом.

Інтерес до Болгарії зароджувався, «вибродив» у нас паралельно з роботою над книжкою «Повернення в Царгород», над українсько-візантійським дискурсом. Дорогою ми зрозуміли, що в історії Болгарії є багато невідомих нам епізодів. Підтвердження цієї здогадки я отримала під час нетривалої подорожі до Болгарії. В Созополі та Несебрі я відчула і порівняла, що нам намагалися колись показати —  як Болгарію і що таке справжня  Болгарія. Водночас було враження, що, послуговуючись сучасною мовою, «піар» історичної спадщини Болгарії не є достатнім. Я була шокована великими історичними та культурними «покладами». Думаю, знання про них значною мірою відсутнє не лише в Україні, а й у світі загалом. Хіба у нас — не така ж проблема? Якщо, наприклад, говорити про Софію Київську — чи адекватно її поціновують у світі? А в самій Україні? Адже йдеться про пам’ятку, рівноцінну Парфенону та Колізею.

Софія Константинопольська, Софія Болгарська та Софія Київська — це «братство сестер». Свого часу це був знак долучення до цивілізації. Пріцак пише: «Після 1036 року Ярослав розбив печенігів, наслідників хозарів і заснував свою версію Римської імперії, з осередком у соборі св. Софії в Києві». За словами Сергія Кримського, Софія — це твердиня, цитадель цивілізації, це — розумна Ойкумена, яка протистоїть дикому степу та варварству. Це долучення було обов’язком поширення простору Розуму. Нині наші проблеми, ймовірно, частково пов’язані з тим, що ми відхилилися від цього обов’язку, покладеного на нас великими предками.

У нашому народі живе притча про Віру, Надію та Любов як християнських мучениць. Але, як справедливо зауважив отець Георгій (Коваленко), засновник Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості, мало згадують ім’я їхньої матері — Софії. Він вважає, що ім’я Софії — Премудрості Божої — свого часу не було перекладене українською мовою, і цей символ не так міцно вкоренився в народній свідомості. А пошанування мудрості є найпершим сенсом цієї історії, яка мала б стати загальною традицією.

Працюючи над книгою, я вкотре відвідала Софію Київську... В її особливій атмосфері, просякнутій мудрістю тисячоліть, виникло питання: чому в сьогоднішньому турбулентному світі наростають ознаки ніби «відшарування» розуму? Один із співрозмовників відповів, ніби жартома: може, тому що мудрість — це константа, стала величина. А людей — на Землі стає дедалі більше... Виходить, «питома вага» мудрості в розрахунку на кожну людину стає меншою?

З цим треба щось робити. Не лише споживати, а виробляти нові знання, нові сенси. Нову духовну Мудрість. Софійність.

Щиро ваша Лариса ІВШИНА
26 серпня 2016 року, Київ