Пам’ять, що зміцнює наш імунітет

«Книга обдумувалася попередні роки, і тільки локдаун пригальмував наше бажання створити її ще раніше. Тому вона пов’язана не з політичною кон’юнктурою, а з розумінням, що, аби очиститися від нашарувань минулого, обов’язково історію треба переписувати й насамперед передумувати. З арсеналу знань колосальної української історії нам сьогодні потрібно найбільше те, що зміцнює наш імунітет, наші сили для протидії всім спробам позбавити нас суб’єктності, зобразити випадковістю чи жертвою обставин... — зазначає в передмові до видання «Детокс» головна редакторка газети, авторка ідеї книги Лариса ІВШИНА. — Переосмислення, новий погляд на себе, відповідальність — це справа дорослого етапу становлення політичної нації. Однак при цьому ми повинні бути й більш самокритичними. Той погляд, який пропонуємо ми, включає не тільки те, що ми хочемо й що нам було заборонено пам’ятати, а й те, що нам незручно пам’ятати. Зокрема, це стосується взаємних впливів, взаємного «інфікування». Ми маємо взяти відповідальність за всю свою спадщину».

Тож у книзі йдеться про те, що ми не лише намагалися демократизувати імперії, руйнували їх, а й брали участь у їх створенні. Наприклад, окрема стаття присвячена Феофану Прокоповичу, і як зазначає ведучий історичних рубрик у «Дні», упорядник книги «Детокс» Ігор СЮНДЮКОВ: «Не буде перебільшенням сказати, що якраз Феофан Прокопович став одним із головних (може, й головним) ідейних конструкторів петровської самовладної, деспотичної «регулярної держави». «Комплекс Кочубеївщини», на жаль, лишається актуальним для нас і нині, тож він також став предметом аналізу в книзі; можна буде дізнатися і причини, і програму з подолання цього, за словами Ю.Шевельова, ворога українського відродження.

Як наголосила на презентації видання Лариса Івшина: «Головне, що хотілося б донести — ми повинні осмислити, чому є відтік енергії з України. Я говорю не тільки про еміграцію. Просто є здібні люди, які все ж таки, маючи шанс збудувати свою країну, залишаються в орбіті Москви. Чому так? Ось простий приклад. Людина з ближнього кола Путіна, Дмитро з прізвищем Козак народився в селі, яке вісім кілометрів від місця, де народився Євген Кирилович Марчук. Така географічна близькість, а така відстань вибору. В чому суть? Ми говоримо про це розщеплене ядро, з якого витікає енергія... Що може його склеїти? Я переконана: тільки могутній амбіційний план, для якого можуть бути зібрані всі найкращі сили. Чи це реально? Коли це реально? На це немає однозначної відповіді. Але я вірю, що це можливо».

Віримо й у те, що читання книг з Бібліотеки газети «День», зокрема «Детоксу», наближатиме той момент, коли цей амбіційний план буде втілено в життя.

«ПОЗБУТИСЯ КОМПЛЕКСІВ»

Видатний історик, доктор наук, дослідник козацької доби, проблем елітарності та монархізму Юрій ТЕРЕЩЕНКО, чиї статті ви також зможете прочитати в «Детоксі», не зміг бути присутнім на презентації, однак написав свій відгук на книгу: «Проголошення незалежності України в серпні 1991 р. ще не означає завершення національно-визвольного процесу. Його розвиток продовжується й у наші дні. Зміст сучасної політичної боротьби зводиться фактично до того, чи існувати Україні як незалежній державі, чи вона знову повернеться в імперське лоно з усіма відповідними політичними, економічними й національно-культурними наслідками. Остаточне подолання постколоніального становища України тісно пов’язане з утвердженням національного характеру української держави. Останнє потребує викорінення низки міфологем, які нав’язувано українському суспільству чужинецькими антиукраїнськими силами, а також власними носіями ліберальних і ліворадикальних ідеологічних течій.

Одним із таких міфів є твердження, що українці належать до т.зв. недержавних народів, ніколи не мали власної державності й не можуть претендувати на неї в майбутньому. Ще в 40-х роках ХІХ ст. В.Бєлінський відгукнувся на появу праці М.Маркевича «История Малороссии» в такий спосіб: «Малороссия никогда не была государством, следовательно, и истории, в строгом значении этого слова не имела. История Малороссии есть не более как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии — это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем более — государством... Так называемая Гетманщина и Запорожье нисколько не были ни республикой, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер... Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никаким образом не подпустил бы к себе цивилизацию ближе, чем на пушечный выстрел... Слившись навеки с единокровной ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее».

Такий погляд речника російської «революційної демократії» на український історичний процес є ідеологічною підставою і для багатьох сучасних російських політиків, які не сприймають державної незалежності України.

Важливе значення в цьому зв’язку має протидія намаганням відлучити українців від культурної і державно-політичної спадщини Русі. Адже саме з цією метою російська і радянська історіографія ідентифікувала цей термін із сучасним російським етнонімом і на цій підставі висувала свої претензії до давньоруської минувшини. Між тим відомо, що термін «Росія», «російський» є грецькою модифікацією давнього етноніму «Русь» і широко застосовувався в ХV — ХVІІ стст. для етнічного позначення українців. Так, Галшка Гулевичівна, одна з засновників Київського Богоявленського братства, пожертвувала свою садибу на Подолі — «правовернымъ и благочестивым христианомъ народу россійского, в поветах воєводствъ Кіевского, Волынского и Браславского будучим, станом духовным и свецкимъ, инокомъ, священникомъ и діакономъ чину мншмеского и чину мирського, также освецонымъ княжатомъ, вельможным паномъ шляхте и якогожъ колвекъ иного заволаня и стану людем россійськимъ...».

Як зазначалось у фундаційному акті, Київське братство ставило своєю метою «утешеніе и утвержденіе в благочестіи нашому россійскому роду — сыном всходнего православ’я, обывателемъ воєводства кієвского...». Отже, незаперечним є прикладання етноніму «россійский» до православних мешканців Речі Посполитої в межах Київського, Волинського та Брацлавського воєводств, тобто — до українців.

Сьогодні в українській історіографії домінує думка, що українська державно-історична традиція має своїми витоками Стару Київську державу, яка була витвором давніх українських племен і насамперед найвпливовішого з них — полян. Саме полянам, які в VІ — VІІ стст. перейняли назву Русь, судилося відіграти найвидатнішу роль у творенні держави, яка склалася на території середнього Подніпров’я і з часом розширила свою владу майже на всю Східну Європу. Хай якими б були концепції походження Русі (норманська, кельтська, хозарська, соціальна, автохтонна та ін.), цей термін вживався для визначення держави, до складу якої увійшли всі східнослов’янські, а також численні угрофінські племена.

Отже, на сході Європи безпосередніми предками сучасних українців була створена поліетнічна держава, яку чимало науковців порівнюють з імперією Карла Великого в Західній Європі. З часом Старокиївська держава, як і її аналог імперія Каролінгів, еволюціонує в ранньофеодальну монархію і сприяє формуванню головних соціальних інститутів феодального суспільства.

Україна-Русь підійшла до нового етапу свого соціально-політичного і культурного розвитку як одна з найбільш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобутків Візантії, що переживала тоді бурхливе піднесення, дало тогочасному українському суспільству могутній імпульс для швидкого соціально-політичного й духовного розвитку.

Українська людина доби Середньовіччя і раннього Нового часу не дала себе втягнути в сферу гострого догматичного протиборства між православно-візантійським Сходом та католицьким Заходом і на довгий час залишалася відкритою для акцептації західноєвропейських духовних цінностей у процесі формування власної національної ідентичності. Європейський вектор історичного розвитку України, її інтеграція в духовне і суспільно-політичне життя західного світу були органічним і тривким процесом, який не вимагав радикальних втручань подібно до «революції», здійсненої Петром І у Росії з метою її «європеїзації». Тому цілком природною виглядала характеристика українців козацьким літописцем С.Величком: «Ми є народ європейський».

Порівняльна характеристика соціальних структур, витворених українським народом на всіх етапах історичного буття, починаючи від «варварських» ранньофеодальних держав у Європі і до доби Просвітництва включно, свідчить, що Україна в багатьох вимірах ішла одним шляхом з країнами Центральної і Західної Європи. Цей зв’язок з європейським світом, з яким Україна поділяла спільну культурну і суспільно-політичну спадщину протягом віків, не перервався і в тяжкі часи втрати козацької державності та перебування під гнітом Російської імперії. Ось чому розуміння історії України як важливого складника загальноєвропейського історичного процесу формувало усвідомлення надзвичайної суспільної продуктивності її розмаїтих контактів з Європою і було одним із підставових чинників для В.Липинського в ході написання ним «Листів до братів-хліборобів».

Саме «європейськість» України, на думку ученого, суттєво відрізняла її від Москви, яка без застережень прийняла візантійський цезаропапізм і синтезувала його з татаро-монгольським зразком організації державної влади, що зрештою відмежувало Росію від цивілізаційних цінностей європейського світу. Причому за В.Липинським, відмінність України від Москви базується не на відмінностях мови, етносів, а на витворених віками особливостях у методах організації правлячої верстви (еліти), характері взаємовідносин «верхів» і «низів» суспільства, держави і громадянства. Росія ніколи не була країною вільних громадян, усі класи її суспільства, включаючи й аристократію, зазнавали жорсткої регламентації з боку деспотичної державної влади, яка не допускала громадянського суспільства.

Саме холопський характер російської еліти, позбавленої «усякого рицарства і благородства», готової заради службової кар’єри «наплювати на всі свої «України», на всі свої «старі обряди», на всі свої земельні місцеві права і традиції», давав можливість їй стати «общеросійським єдинонеділимчеським правлячим класом». Цим рабським характером своєї еліти Росія суттєво відрізнялася від решти європейського цивілізованого світу. Холопство, зазначає В.Липинський, «є необхідною приналежністю, є логічно-неминучою передумовою всякого Петра Великого, всякого центродержавія, усякої єдності та єдиноподібності Росії».

Для В.Липинського «українство» (тобто національно-креативний компонент суспільства) за своєю соціальною природою є насамперед «рухом верхів». При цьому воно складається з «активних елементів, прибуваючих з заходу, і активних елементів, що виділяються з народних мас та до перших прилучаються». Отже, українство є рухом аристократичним, оскільки трансформується в «хотіння» насамперед провідної верстви, а не народних мас. Ось чому найважливішим історичним завданням цього руху, умовою його перемоги є організація «українотворчих верхів» та їх «залізна єдність». На думку В.Липинського, Україну відрізняє від Москви «не мова, не плем’я, не віра і не апетит селянина на земельку панську — одним словом, не всі ознаки культурно-національні і не гасла соціальні — а інший витворений устрій політичний, інший... метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства — тих, що правлять, до тих, ким правлять».

КОМЕНТАРI

«ГАЗЕТА Є ФАНТАСТИЧНА»

Андрій САДОВИЙ, міський голова Львова:

— Головний редактор робить газету, яку вона любить. Дуже часто газета є такою, якою є головний редактор. А пані Лариса Івшина — це мудра, далекоглядна, світоглядна особистість, до якої я маю дуже велику повагу. Тому газета є фантастична. Дай Боже, щоб ця газета пережила нас з вами. Успіхів!

«КЕРУНОК ДЛЯ НАС УСІХ»

Артур ЦИЦЮРСЬКИЙ, голова Барської ОТГ 2015 — 2020 рр., громадський діяч:

— Те, що робить газета «День» — це керунок для нас усіх. Бо якщо не знаєш історії, що саме ми вже багато разів проходили, то знову ставатимеш на ті самі граблі й не просто отримуватимеш по заслугах, а вже підеш у мінус. Звичайно, ми всі по-різному дивимося на світ: якась частина перебуває в полоні колоніальних стереотипів, якась у пошуці... Мабуть, що сьогодні нелегко доводиться тим, хто не в полоні нав’язаних імперією уявлень, а щось пробує змінити. Хтось може сказати, що я оптиміст; проте це коли сьогодні дивимося, то здається, що перед нами стіна, а якщо поглянути з погляду цієї сотні років, то побачимо, скільки всього ми вже пройшли. Тож головне, що є динаміка.

«ДУЖЕ ВИЗНАЧНА ДЛЯ УКРАЇНСТВА МІСІЯ»

Оксана ГРУБА, ДП «Прозорро»:

— Прекрасно, що газета «День» продовжує свою плідну діяльність, випускаючи такі фундаментальні, пізнавальні книги для суспільства, засіваючи цим майбутні плоди інтелектуальності. Ця місія дуже визначна для українства. Тому як випускниця Літньої школи газети «День» (2015), людина, яка друкувалася в газеті, я дуже тішуся результатами діяльності й тим, що надалі триває така робота. Мій досвід у Літній школі — один з найкращих у житті. Це неймовірно плідна співпраця з редакторами, можливість навчатися і одразу втілювати знання на практиці. Це неоціненний досвід. І я думаю, що для всіх студентів це чудова можливість тут і зараз випробувати свої прагнення, чи вони справді хочуть писати, як саме, визначитися з вектором діяльності й побачити, що існує такий напрям у журналістиці, яка справді є результативною і такою якісною.

«НАУКОВО Й ПРАВДИВО»

Тамара ОЛЕШКО, докторка технічних наук, професорка:

— Знайомство з Бібліотекою газети «День» розпочалося з книги «Повернення в Царгород». І от завжди я чекаю на Форум, щоб прийти до вашого стенду, це вже як традиція. Тому що справді завжди нестандартно порушуються актуальні питання української історії. Дуже вдячна за вашу роботу. Тому що нині переосмислення історії, що здійснює газета, надзвичайно актуальне, і точка зору «Дня» мені дуже імпонує: вона наукова, різностороння й правдива, без штампів. Буду чекати наступного Форуму й вашої нової книги!

«ДОБРУ СПРАВУ РОБИТЕ, З ВОГНЕМ У ДУШІ»

пані Ольга, художниця:

— Ви дуже добру справу робите, причому з вогнем у душі, це відчувається. Приємно чути, що люди шукають, знаходять витоки й підтвердження, відкривають правдиву історію нашого народу. Люди думаючі відчувають її, можливо, навіть пам’ятають. Знаєте, це як кажуть про Голодомор. Я родом з Донецька, переїхала в 90-х. І буває, запитаєш когось на Сході, а там кажуть: «Голодомору не було». Та в нашій родині пам’ятають про ті часи. А ті, хто каже, що не було, напевно, приїхали вже на ті землі, звідки людей виморили голодом, або боялися сказати й навіть вичистили з пам’яті. Однак якщо ми не будемо пам’ятати історію, переосмислювати її, то нас просто не буде. Ми ще живі, тому що ми щось пам’ятаємо, знаємо й чинимо опір.