Сільське господарство може бути прибутковим

У Росії вже щонайменше два роки практикується банківське кредитування АПК. Суть схеми полягає в тому, що російські банки укладають угоди з регіональними держадміністраціями, які стають основними гарантами повернення комерційних кредитів. Усе це забезпечило повне повернення кредитів селу. Окрім того, великі фінансові інститути за своєю ініціативою зайнялися лізинговими операціями. А держава, в свою чергу, готується реструктурувати аграрні борги, забезпечивши під час цього погашення всіх старих боргів.

Аби зрозуміти, наскільки реальна перспектива проведення відповідних реформ у вітчизняному сільському господарстві, кореспондент "Дня" звернувся по коментарі до голови ради директорів концерну "Славутич" і одночасно голови Біржового комітету Української аграрної біржі Богдана Губського.

За його словами, основна проблема полягає у тому, що в Росії і в Україні різні фінансові ситуації. Аби банки фінансували аграрний сектор, у них, як мінімум, повинні бути для цього гроші. Кредити, що надаються банком "Україна", важко назвати комерційними. Вони видаються безсистемно й непродумано. Крім цього, таке кредитування завдає прямих збитків усій економічній системі, оскільки тут присутній суто політичний мотив, а з іншого боку - заохочується неефективне використання грошових ресурсів. Банк "Україна" не повинен видавати кредити тим, хто їх не може повернути.

Потурання уряду і, зокрема, Міністерства агропромислового комплексу зберігає фінансову "розпусту" серед кредитоодержувачів. Численні "списання боргів" не стимулюють ефективного використання позик. Видача "поганих" кредитів позбавляє можливості доступу до кредитних ресурсів ефективних керівників і тим самим завдає шкоди усьому сільському господарству.

Коментуючи механізм державних гарантій під банківське кредитування, Б. Губський зазначив, що в Росії усі адміністрації є юридичними особами, і тому мають право укладати господарські угоди, давати фінансові гарантії. В Україні їм таке право не надане. Проте, на думку Б. Губського, адміністрації і не повинні вести якусь комерційну діяльність, оскільки, в разі фінансових збитків, вони повинні будуть покривати їх за рахунок бюджетних коштів, призначених для виплати зарплат і інших бюджетних платежів. Завданням місцевих адміністрацій повинна стати організація економічного середовища, де могли б максимально використовуватися ринкові механізми.

Ефективному веденню агробізнесу чималою мірою заважає так зване регіональне замовлення. Розповідає Б. Губський: "Наприклад, обласні адміністрації замовляють селянам зерно. Це означає, що після збирання необхідний його об'єм повинен надійти на елеватори. Якби за це зерно були заплачені гроші, тоді ніяких проблем не виникало б. Та справа в тому, що за 50% оплати держадміністрація хоче отримати 100% замовлення. Але навіть і тут питань не було б, якби виробник мав партнерські стосунки лише з державою. Насправді все інакше. Підприємницькі структури, забезпечуючи господарства на рівних із державою, або навіть маючи переваги в об'ємах сировини, нафтопродуктів, техніки, що постачається, не можуть повернути інвестовані кошти через перешкоди, які створюються державою.

Формально держадміністрації не мають права забрати у агрофірм неоплачене зерно. В реальності ж виходить так, що після пущених у дію інструктивних листів, довідок тощо, директори та голови колгоспів змушені безкоштовно кредитувати виконавчу владу. І при цьому самі попадають у боргову залежність від своїх постачальників. Зараз складається ситуація набагато абсурдніша, ніж за радянських часів. Адже раніше райком ніколи не диктував елеватору, у кого приймати зерно, а в кого - ні."

Держава неодноразово заявляла про свої наміри рішуче подолати бартер. Однак, якщо сприйняти цей намір всерйоз, тоді потрібно чекати, що існуючі механізми взаємовідносин із селом, які будуються саме з урахуваннями зустрічних товаропотоків, будуть трансформовані. Питання в тому, як це буде відбуватися.

Б. Губський заперечує: "Якщо держава вирішила б серйозно боротися з бартерним постачанням, то це було б зроблено буквально за один день: треба написати документ і прийняти його. Вся річ у тому, що буде в цьому документі записано. Зокрема, перехід на біржову систему державної закупівлі, за ідеєю, повинен був би супроводитися переліком бірж, вимогами до них, визначенням порядку фінансування і призначенням, бажано, після відкритих тендерів, державних агентів для проведення біржових операцій. На даний момент цими питаннями у державних структурах ніхто не займається, а, значить, довіряти подібним заявам ніхто не буде. Бартерні схеми постачання ніколи не "помруть" самі собою. Та найважливіше в тому, що держава, забороняючи бартер на словах, на ділі саме його стимулює. Або інший приклад - лізинговий фонд. Його операції також повністю бартерні: гроші йдуть до лізингового фонду, а фонд купує техніку і віддає селу."

Проблема бартеру, вважає Б. Губський, насправді не така складна, як здається. Рішення про поступовий перехід до грошових розрахунків повинно супроводжуватися створенням біржової інфраструктури, мережі аукціонів, відкриттям кредитних ліній під заставу техніки та землі. Природно, якщо всього цього немає і якщо цим ніхто серйозно не займається, то не варто чекати, що в економічній ситуації на селі щось зміниться. До речі, в 1997-му урожайному році сільське господарство спрацювало зі збитками біля 2 млрд. грн. Цікаво, що принесе селянам 1998 р., якщо виправдаються прогнози вчених, і нинішній урожай виявиться меншим?