Iсус і Джізас

Відвертість щоденного навколишнього цинізму несамовито спонукає писати про щось вічне, високе й радісне. Хочеться писати слово «людина» з великої літери й не здаватися при цьому ідіотом. Натомість я з’ясовую, що усталені універсалії життя, абсолютні моральні цінності й уся інша шляхетність глузливо посміхається мені з соціальної багнюки. І найсвятіші кусні хліба —ідеї, заради яких варто жити, — легше знайти в занедбаних свинарниках, ніж на духовних престолах.

Очевидно, що доба боговбивства перетворює на посміховисько будь-які релігійні порухи. Міжконфесійне протистояння в сьогоднішній Україні дає чимало приводів для вправлянь у дотепності. Віками будовані й нагло роздовбані дбайливцями од влади церкви, нині уражені вірусом шампіньйонів — колись їх зводила спокута і молитва тисяч мирян, натомість тепер вистачає химерно-стратегічної ін’єкції: присутності «європейських банкірів», заради естетичного замилування яких протягом лічених днів всенародна жага кредитів підперла небо банею Михайлівського собору. Чомусь наші можновладці від «духовності» переконані, що немає значення, як відроджувати національні святині. Перший канал УТ просторікує про православ’я вустами скривдженого монаха, що тримає перед камерою череп якогось схимника — дивіться, ось вона, святиня. Наче так і треба. Наче ця голова ще за життя прагнула перетворитися на голівудську капустину. Інший аскет — ігумен славнозвісного монастиря — колись зворушливо розповідав мені, що «Бог послав» йому «Мазду», і це велике свідчення його ласки до нашої держави і її народу. Що вже згадувати про православні побоїща, поховання Патріарха Володимира, паралельні богослужіння з різних боків церковних мурів та інші нагоди засвідчити, що хреста легко перетворити на меча, якщо вправно огріти ним «брата во Христі». Натомість щороку Ісус воскресає, аби швидко вмерти до наступного Великодня. Той український православний Ісус, чиє тіло розчленовують, щоби заграбастати більший і праведніший шматок Його плоті. І не знати, чи виживе український Ісус, зраджений народною тупістю і погвалтований англомовними Джізасами, чиї чорношкірі раби замість літургії пропонують кашпіровщину. «У мене був чиряк на підборідді, але Джізас зцілив мене!» Джізас привабливіший за Ісуса. Джізас — це унікальний благодійний комплекс, це уособлення гастроному, банку, лікарні та всіх інших «благ». Що не попроси — він все дасть. Треба тільки жити «за статутом» і не сподіватися на дембель — казарми Джізаса потребують довічних солдатів. Він переконаний, що на нього чекають скрізь, а особливо там, де про Христа почули за багато столiть до того, як Колумб вперше курнув американської «трави», започаткувавши культуру синтетичного Джізаса. Та хоч він і гребує «спадком людства», його ставлення до телебачення значно виваженіше, ніж у православних ченців, «шоуменство» яких не сягає далі демонстрації всохлих мощей давніх праведників. Він краще знає, як і на що ловити ледачкуватих «відроджувальників національних традицій». А ще він просто закоханий у сьогоднішнє українське православ’я.