Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ: <br> «Ми пожинаємо плоди ідеологічного варварства»

Чому талановитий «профі» мусить страждати від неуків та чиновників? Чому лише роками поневірянь треба вислужити можливість займатись своєю ж справою? Чому ми звикли й змирились, що майже все у нас робиться не завдяки, а всупереч? Питання, від того що вони риторичні, не перестають бути болюче насущними. Як на мене, щодо культури — особливо.

Культурологія завжди була для нас наукою майже поспіль європейською. А словосполучення «вітчизняний культуролог» могло значити лише одне ім’я — Вадим Скуратівський. Він не став ані академічним Еверестом, ані вождем популяризаторства новомодних ідей. «Людина не як всі» — майже вичерпна характеристика і його ролі в фільмі Сергія Маслобойщикова «Співачка Жозефіна та мишачий народ», і його суті.

Він був у 80-ті роки зразком київського ерудита. Його статті, що ми їх вишукували в різних журналах, завжди тягли за собою шлейф суперечок. В кулуарах інститутів ходили чутки, що він — чи не єдиний наш «вільний творець», що він може спокійно працювати, полемізуючи геть з усіма. Багатьох інтригував його літературний стиль, котрий швидко охрестили «бароковим», коли в творі водночас ніби промовляють разом і поряд, іноді сперечаючись — декілька знавців. Причому сам Скуратівський, з його особистими сюжетами з життя — не ховається за чимось загальним.

«ДО МАСОВОГО Я НЕ МАЮ НІЯКОГО ВІДНОШЕННЯ,БО ЗАВЖДИ НЕ МІГ ПРИЛАШТУВАТИСЯ ПІД ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТНЕ»...

— Я — з Чернігівщини, за Ніжином є Куликівський район, село Вересоча. Батьки були з сільських учителів, їх безперестанку посилали з села в село. Чесно кажучи, це були й злиденні роки української історії, а в дні свят ми брали реванш: щось поїсти, дорослі — випити, була якась особлива соборність. І навіть коли бились — то якось добродушно.

Ще тоді я відчув, що і в наших поліських селах іде історія. Та сама, що й на усій планеті. У нас тоді проходило оязичнення, поганізація. Це — катастрофа, похідна від подій 1914 року, від війни, котра зараз догоряє на Балканах. Нема першої й другої світової. Є — столітня війна. Особливо на Україні, котра була маркованою на картах усіх генеральних штабів. Київ за це розплатився вповні. Але ж не зник! Зрештою, навіть Чорнобиль — і той є часткою тієї ж війни між державним і бездержавним, продовженням нищення. Доки хтось буде говорити про неможливість нашої суверенності — сюжети цієї війни будуть продовжуватись.

— Як ця війна «переїхала» нашу інтелігенцію?

— Я не бачу її. Інтелігенція — це в Росії: духовна аристократія від Карамзіна до Пушкіна, різночинна, інтелектуальна група від Белінського до Бердяєва і Леніна (свідомо їх ставлю поряд). На сучасному Заході — є фахівці та інтелектуали. Що ми маємо в Україні? Залишки української аристократії були знищені до 30-го року, а далі пішла нова генерація ідеологів. Зараз можна назвати декілька сотень інтелектуалів, але це — не масове явище. Залишився сяк-так якийсь фахівець, найчастіше — наполовину деморалізований, бо не полишає після себе учнів: готує нас, одинаків, і зникає. Олександр Іванович Білецький, видатний літературознавець, що прийшов до нас з тих часів справжніх українських інтелектуалів — не залишив після себе учнів. Хіба свого сина Андрія Олександровича, котрого цькував Київський університет. До цього додайте постійну, оцю саме столітню війну, коли людина знаходиться в ситуації тотального безглуздя і не виходить з безумств оточення. Ось Олесь Гончар, один з наших прекрасних письменників, але його «Прапороносці», при всій повазі до автора, — то романне божевілля! От тепер, через півстоліття, реальність центральної Європи, про яку він писав, вступає в повну суперечність з його творами. І його не вистачило на переосмислення цієї теми, він не зміг відійти від ідеологічних штампів щодо європейської історії.

Але буває ще гірше. В лукашенківському Мінську я показав тамтешнім інтелігентам наш журнал «Сучасність» — спокійний, культурологічний, при певній естетиці — і почув: «Ну, конечно, вы — великая страна, вы можете себе это позволить». Білорусь — це те саме наше Полісся. У школі я говорив напівбілоруською мовою, вчителька била мене лінійкою по пальцях і кричала: «Говори людською мовою!» Я взагалі дивуюсь, як наші країни уціліли в ХХ сторіччі, як ми, попри всі чистки — залишили в собі культурну спадщину.

«КОЛИСЬ ФАХІВЦЕВІ ЗАВАЖАЛИ ІДЕОЛОГІЧНО. ЗАРАЗ — МАТЕРІАЛЬНО»

— Чи маєте ви зараз можливість щось пропонувати читачеві?

— Чому ні? Можу, але в гомеопатичних дозах. «Ренессанс» зараз друкує усі мої роботи з російської літератури, все те, що я написав колись. Але вони застаріли років на 15, їх в нормальній ситуації належало надрукувати в 70-х роках. Тепер русистикою я не займаюся: або за нею не встигаю, або вона йде в інший бік, що для мене неприйнятно. На жаль, усілякої еротики та бульварщини забагато, а от структурного аналізу текстів, та й самих текстів, що вони мають певну складну структуру – катма. Я прихильник школи Лотмана, класичного погляду на літературу.

А стосовно україністики... Маючи можливість до вислову, особливого діалогу не бачу, з читачем у першу чергу. Не цікавиться він нашою літературою та й критикою також. Що ми можемо сказати, приміром, Григорію Грабовичу, який читає вільно шістьома мовами, а ми тлумачимо лише свій світ? Між іншим, за освітою я германіст, написав дисертацію про Томаса Манна, але з 78-го року перебував вигнанцем із цієї царини. І лише тепер, через двадцять років, повертаюся до тем, які мене завжди хвилювали — творець і влада, мистецтво і тотальні ідеології.

Але найголовніше те, що зараз немає якихось цензурних табу. Інтелект звільнений. «Особливо вечірні газетки» звільнили його в одному напрямі, але й люди, які хочуть якоїсь інтелектуальної норми, можуть зараз ознайомитись з усіма школами від Арістотеля до новітніх паризьких видань. Це колосальний плюс, але він повинен розвинутись за нормальних матеріальних умов. А то ми знову будемо пасти задніх, може, навіть повернемось до ситуації, яку означив відомий славіст Дмитро Чижевський: коли на початку 60-х йому принесли новий український історичний журнал, він вигукнув: «Для готтентотів!» Не бачив він «Радянського літературознавства!». Ото ми зараз пожинаємо плоди ідеологічного варварства — не цікаві самі собі зробились.

Річ у тім, що ми не навчені працювати. Я, зрештою, — не виняток, бо так і не виробив з себе справжнього фахівця. Займався геть усім: проганяли із зарубіжного «знавства» — йшов у російське, не пустили й туди — подався в українське, а потім — у історіографію і, навіть, у екранні мистецтва. Відповідним чином — не вистачало ані часу, ані засобів, аби себе перетворити на зразкового фахівця, що пам’ятає і про далекі обрії культури. Зараз треба працювати багато, бо гидко згадувати 70-ті роки з їх надзвичайними лінощами. В Києві тоді було дуже сонно, спокійно й мляво. Всі мали кабінети й тримались за крісла. «Обіймали посади» — краще не сказати.

Іноді гуманітарна Москва підпускала мене до себе. Щоб допустити певну опозиційність, принаймні, до київських «хазяїв життя». Стосовно московських — тут вже зась. Я тільки докторських дисертацій кілька провалив у Москві на Воробйових горах, і коли після інтелектуальних змагань спитали мене: «А почему же Вы не защищаете диссертацию в Киеве?», я сказав: «Если бы у меня была возможность, неужели вы думаете, что я бы взлетел к вам, на ваши Воробьевы горы?» Певне, вони щось зрозуміли лише тільки після 91-го року. До того це було дуже дивовижне місто. Перебуваючи при своїй неймовірній могутності, котра була абсолютно фантомною, це місто було зборищем глухих і сліпих. Світ уже починав гудіти. «Істеблішменський» Київ холопським чином асистентував Москві, але як тільки з’явилась історична можливість звільнитись — все закінчилось за кілька годин.

Ще такий аспект. Колись добрих фахівців примушували робити казна-що, але з 100 фільмів один шедевр таки виходив. А зараз? Не тільки режисери, але й всі ці численні гримери та освітлювачі... Може, найкращі в світі, вони не мають можливості для втілення в життя своїх прагнень.

— А що для вас значить програма «Монологи» на телебаченні?

— Обставини склались так, що я дуже інтенсивно переживав історію. З тієї самої хвилини, як я опинився на плечах бабусі: ми бігли покосами, рятуючись від німців. В межах академічної історіографії — такі сюжети ХХ сторіччя. Мені важко це висловити. Звичайно, писав, але хто їх читав, окрім колег і коректорів у друкарні? Мені кортіло поділитись з сучасниками тим, що накопичилося в шухлядах та архівах мого стола. Оскільки я пов’язаний з телебаченням безпосередньо — працюю в театральному інституті на кафедрі режисури — то вважаю програму плановою роботою. Сергій Маслобойщиков, що знімав мене в «Жозефіні», запропонував мені такий проект. Хоча, дуже шкода, що він витрачає себе лише на TV.

— Вам цікаво зніматись?

— Я вважаю, що це необхідно. «Якщо хтось щось має, то він мусить це продемонструвати іншим». Щоправда, що таке моя аудиторія — я не знаю, бо програма починається глибоко після 11 вечора, коли добрі люди вже бачать другий сон. Це не популяризація, а оприлюднення історіографічних сюжетів. Я вважаю себе за покликанням істориком. Але туди мене вже точно не пустять. Колись я міг би вивчати сюжети давнього світу в Соломона Яковича Лур’є, якого вигнали з Москви, і він втік до Львова, поближче до Європи. Але 22-й з’їзд! Мені здавалося, зараз почнуться чудеса і цей світ зміниться! Цього року можемо відзначити 30-річчя моєї особистої катастрофи: 1968 року радянські танки увійшли в Прагу, а тому всі мої надії не збулися.

«КУЛЬТУРА МАЄ РОЗВИВАТИСЬ АВТОНОМНО. ЩОБ НЕ ЙТИ В ОПОЗИЦІЮ ДО ДЕРЖАВИ»

— Ви стільки навчали людей...

— Я ніколи не міг довчити до кінця. Тому що, починаючи семестр, не знав, чи дійду до іспитів. Та й у театральному, де я вперше отримав постійну роботу на початку 90-х, маючи майже 50 років, я не дуже можу прислужитись режисерам. Їм потрібен не Златоуст, а порадник у практичних питаннях.

Комусь я допомагав видрукувати статтю, когось показував людям, що могли допомогти. Тут справа не в дипломі, а в долі людини, що хоче займатись наукою чи культурою. Зараз ми маємо вже надію на якусь альтернативу в освіті, на якесь виховання нового покоління фахівців. На жаль, ми не маємо своєї моделі культури. Мені скажуть: а чи потрібна вона? Так, коли ми хочемо бачити не понищене історією покоління, яке виїжджає звідси, зневірюючись у всьому.

От був у нас період зовсім унікальний — злам ХIХ та ХХ століть. Тоді в Києві зібралось стільки мислячих людей, стільки інтелігенції! А національності — українська, російська, німецька, польська, єврейська. То був світ, що шукав справжнього сенсу життя і в творчості — також. Над ним, над цим світом, який до речі багато в чому ще залишився в київській архітектурі — треба було б замислитись.

Якщо на третє тисячоліття випаде щось, хоч трохи схоже на той «модерновий» Київ — ми вернемось до європейської норми, до інтелектуальної норми, про яку я стільки кажу. Головне — аби не вбивали і не нищили, дали можливість спокійно працювати...

Всім би так ставитися до історії! Суб’єктивна правда, яка нелицемірно вертає до норми слова, — це саме та сила, що може допомогти жити, не докоряючи «історичному моментові». Коли слухала його «особисті сюжети», весь час запитувала себе: що допомагало Вадиму Скуратівському знов і знов віднаходити себе? Попри все, минаючи академічно-вивірений шлях кар’єри вузького фахівця, він залишався при неушкодженій логіці історичного процесу. І свого місця в ньому.

Здається, його принижувало все те, що було і багато в чому залишається приниженням нашої вітчизняної культури. Державницькі міфи хотіли зробити з нього стандартне коліщатко, маленьку людину, яка виросла з гоголівської «Шинелі». А він — працює, захищає дисертації, пише книжки, знімається в програмах. І, зауважимо, — без комплексу неповноцінного страдництва.

Фото Володимира РАСНЕРА, «День»