Лесине кіно

Чи цікавилась Леся Українка кіно — про це мені, на жаль, нічого не відомо. Боюсь, що ні, не було такого інтересу. Не дожила вона до фільмів високого мистецького рівня, та й походи в тодішні кінотеатри, зважаючи на стан її здоров’я, були їй не на часі і не на силі. Не так просто відповісти і на зустрічне питання: чи любить кіно Лесю Українку і її творчість?

Тривалий час творчість Лесі Українки не привертала уваги кінематографістів — у першу чергу внаслідок поширеного уявлення про особливу складність її творів, власне їхню некінематографічність. Мовляв, кіно ж для мас, а масам Лесині витвори далекі й зависокі: треба задирати голови, щоби розгледіти, а довго у такій позі не встоїш.

ЛЕСЯ, ЛЕСЬ, ПІСНЯ ПРИРОДИ

Документальні стрічки іноді знімалися («Леся Українка», 1957, 1969, 1971), в них акцентувалась приналежність великої поетеси до ліво-радикальної інтелігенції, яка своїм покликанням вважала повалення існуючого державного ладу. Ну, ми, радянські школярі, добре знали: літературні класики тільки тоді бували великими, коли брали  участь, у той чи інший спосіб, у підготовці революційних потрясінь. А як не брали — тоді на «корабель сучасності» не просися навіть, не візьмемо.

Леся Українка, звісно, валила царат,— своїм словом, отією «твердою крицею», що серед бою «іскриться». І в цьому й виявлялась особлива цінність її слова. Тільки ж царат обрушили, відтак усе, що працювало на ту благословенну акційну дію, записується до музейно-архівних обладунків. Серед мечей усіляких і списів, гармат, що бухкали по ворогу ще літ 200-300 тому...

Таким було уявлення про більшість українських літературних класиків, яке й формувалось радянською школою. То лі дєло література російська — там про любов, про актуальні пориви юначих душ, про побутові драми, зрештою — про щось живе, словом.  А від української, за визначенням, мусило тхнути пилюкою, дьогтем, потом сільської праці, чимось малопривабливим.

Та за радянських часів обожнювали ювілеї — настільки ж, наскільки нинішня українська влада їх не сприймає. Ювілейне випруження дозволяло підняти над собою старі Образи і образИ, стерти пилюку з них, аби щось та побачити.

До 90-ліття Лесі Українки, у 1961-му,  побачили «Лісову пісню». Її екранізував Віктор Івченко, який до того попрацював і в театрі. З театральної естетики він дещо і запозичив — на тлі майбутніх витворів українських уже Шістдесятників це особливо помітно.   

Помітним є й інше — фільм акцентував мотив пробудження природи та природного в людині, що було суголосним процесам, які відбувалися в українському і радянському загалом суспільствах. Ажніяк не випадковим було те, що на головну  роль  запросили ще школярку Раїсу Недашківську — досвідчена актриса неминуче привнесла б  шлейф уже зіграного й награного.

Не випадковим було й те, що та школярка Рая відвідувала гурток (при Київському Палаці піонерів), яким керував Володимир Губатенко, учень Леся Курбаса. А це означає: там закладалися акторські техніки, які дистанціювались від тих, що добре годились для постановки «малоросійських опер», з неодмінними «придиханіями», співами й танцями.

Техніки, які усе ж тривали — так Богдан Ступка любив підкреслювати, що учився в іншого Курбасівського учня, Бориса Тягна, а відтак почувається спадкоємцем великого режисера і актора — «по прямій»... Леся і Лесь, то епоха, яку постарались законсервувати, поставити на найдальшу полицю — а воно все’дно проривалось.

Сама Недашківська не раз згадувала про те, що йменням Лесі Українки були осяяні їхні студентські літа в театральному інституті імені І.Карпенка-Карого. Як грали вони з її однокурсником Іваном Миколайчуком у студентській виставі «Камінний господар»  — вона Донну Анну, він Дон Жуана. Як В’ячеслав Криштофович, ще студентом, запропонував їй роль у «Прощанні», за Лесею Українкою...

Так, тоді, на початку 1960-х, у середовищі творчої молоді виникла мода на творчість великої поетеси. А з нею разом й інтерес до тих горизонтів вітчизняної культури, які до того уявлялись чимось заледве не периферійним. Бо ж не малоросійське, не патріархальне, без співів, замішане на високій європейській та власне українській культурі.

КАМІНЬ ПРОТИ РОЗДВОЄННЯ

Через 20 літ опісля з’яви фільму Івченка, у новій версії твору Лесі Українки («Лісова пісня. Мавка», Київська кіностудія імені О.Довженка, 1981), Юрій Іллєнко загострить колізію протистояння двох стихій — приземлено-побутової і високої романтичної. У головній ролі актриса Людмила Єфименко, що поєднала в собі певну жорсткість і непоступливість характеру з пластикою Мавки, істоти, що належить міфології Природи і природного.

АДА РОГОВЦЕВА (ДОННА АННА) І  БОГДАН СТУПКА (ДОН ЖУАН) У ФІЛЬМІ «КАМІННИЙ ГОСПОДАР»

Ну, а до 100-річчя класика,1971 року, на екранах (телевізійних) з’явилась екранізація драми Лесі Українки «Камінний господар» (1971, «Укртелефільм»), поставлена Мирославом Джинджиристим. Доволі складна драматургійна та власне світоглядна колізія постала у своїй багатогранності та багатоаспектності — передусім завдяки акторам Аді Роговцевій (Донна Анна),   Богданові Ступці (Дон Жуан)  та Олександрові  Гриньку (Командор). Так відбулося перше подолання уявлень про некінематографічність драм великої поетеси.

Як відомо, сама Леся Українка визначала основний світоглядний нерв драми у такий спосіб: це про «перемогу камінного консервативного принципу, втіленого в Командорі над роздвоєною душею гордої, егоїстичної Донни Анни, а через неї і над Дон Жуаном, «лицарем волі». Коли пригадати іншу роль Богдана Ступки, Ореста у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (той же 1971-й), — багато в чому суголосна присутність колізії роздвоєної душі у її протистоянню «камінним принципам». 

Більш полегшений,  такий, що тяжіє до мелодраматичної обробки фабули,  варіант цієї ж драми Лесі Українки представлено у пізнішій її екранній версії — фільмі «Спокуса Дон Жуана» (1985, Одеська кіностудія) режисерів Василя Левіна та Григорія Колтунова.

Уже пізніше, наприкінці 1980-х,  тенденцію філософського відтворення драматургії Лесі Українки  зміцнив режисер Олег Гойда в екранізації першої драми Лесі Українки «Блакитна троянда» (1988,»Укртелефільм»). Драма кохання й водночас драма екзистенціальна, про буттєві зашморги людського життя. Є тут і проблематика, пов’язана із самоствердженням жінки у суспільстві.

Біблейні твори письменниці («На полі крові», Йоганна, жінка Хусова», «Одержима») лежать в основі фільму «На полі крові. Aceldama»  (2001, Одеська кіностудія). Постановник стрічки Ярослав Лупій зосереджується на дослідженні двох крайніх проявів смертного гріха — гордині, гріха Іуди та гріха Йоганни Міріам — одержимості духом.

РЕЛІГІЙНИМ МОТИВАМ — ЗАСЬ    

100-літній ювілей Лесі Українки 1971 року стимулював появу біографічної стрічки, автором сценарію якого був один із лідерів свого літературного покоління Іван Драч. Фільм про драматичні обставини роману поетеси та революціонера-марксиста Сергія Мержинського, про те, як із перипетій життєвої трагедії проростає поема «Одержима». Культурна проблематика прозирає так само, зокрема і щодо мови нації як її справжнього духовного осердя.    

Спершу постановку картини було доручено режисеру Роллану Сергієнкові, учневі О.Довженка. Він запросив на роль Лесі Українки російську акторку українського походження Ірину Купченко. Одначе вже на першому етапі роботи режисера було відсторонено від роботи — партійним цензорам видалося, що образ поетеси набуває рис аж ніяк не людини, зорієнтованої на революційні перетворення суспільства.

Не влаштував і наступний режисер, Юрій Лисенко, його вибір на головну роль балерини Елеонори Стебляк видався надто вже авантюрним і ризикованим. І тільки Миколі Мащенку вдалося довести справу до фінального завершення — фільм «Іду до тебе» вийшов на екрани.

Чи не головною удачею картини є Леся Українка у виконанні московської актриси Алли Демидової. Їй вдалося досягти дивовижної схожості зі своєю героїнею — передусім у духовній сконцентрованості на великих образах та смислобуттєвих цінностях національної та світової культури.

Перед тим Мащенко закінчив фільм «Комісари» — мабуть, найдовершеніший свій фільм. Він мав складну долю, начальство і тут виявляло непоступливість, вимагаючи нових і нових змін у кінотексті. Та попри деякі поступки режисерові вдалося утримати загальну концепцію стрічку.

Картина, героями якої були більшовики  початку 1920-х років, по суті справи говорила про драму віри, у тому числі віри фанатичної. Пластика фільму, передовсім тривалі крупні і середні портретні плани героїв (вони нагадували іконописну стилістику), одсилала до першохристиян та їх моральних імперативів. Опосередковано йшлося про неминучість поразки віруючої людини, яка приречена програти цинізму та практицизму. Вочевидь це римувалося з деякими мотивами сценарію Драча...

Проблема полягала у тому, що перші два режисери витратили половину бюджету картини. Та «мінуси» ситуації, що склалась, режисер обернув на «плюси». Картину знято переважно на крупних та середніх планах, що суттєвим чином здешевило вартість її виробництва.

Це був дебют молодого оператора Олександра Ітигілова — і ризик його запрошення повністю справдився. Камера майже бездоганна у фіксації найтонших порухів душі героїв, у відтворенні — спалахами, імпульсивно народженими образними композиціями — атмосфери, насиченої духовною енергетикою. Алла Демидова виявилася актрисою напрочуд тонкої, акварельної техніки проживання на екрані. Гідним партнером виявився і актор Микола Олялін, до того більше відомий ролями епічного плану.

ЙШЛА ДО НЕЇ...

Алла Демидова не раз коментувала свою роботу у фільмі про Лесю Українку. «Для мене,— говорила вона в одному з інтерв’ю,— це не прохідна роль, не прохідний фільм, не прохідне існування в Києві. До речі, під час зйомок картини в Києві відбувалися гастролі Таганки, у мене був дуже напружений графік. Звичайно, почасти я розуміла людей, яким було неприємно, що Лесю Українку грає російська акторка. Але, з іншого боку, якщо йти за їхньою логікою, то виходить, що Гамлета, скажімо, повинні грати лише датчани, Отелло — маври, а Раскольникова — справжні вбивці.

ЧИ НЕ ГОЛОВНОЮ УДАЧЕЮ КАРТИНИ «ІДУ ДО ТЕБЕ» Є ЛЕСЯ УКРАЇНКА У ВИКОНАННІ МОСКОВСЬКОЇ АКТРИСИ АЛЛИ ДЕМИДОВОЇ

А ось поезія,— продовжувала актриса,— має звучати мовою оригіналу. Незаперечно! Тому що поезія зберігає музику мови, якою вона написана. У фільмі читаю вірші Українки в чудовому російському перекладі. Але російська мова інша. Ну от, приміром, рядок «Слово, чому ти не твердая криця» перекладений так: «Слово, зачем ты не сталь боевая». Смисл начебто залишився, але музика витекла. У сталі бойовій не відчувається тієї напруги, яка була в Лесі.

Від початку «Іду до тебе» — був унікальний сценарій Івана Драча. Я взагалі перед Драчем схиляюся, дуже хороший поет, дуже! Сценарій був написаний від першої особи поетом про поета. Я відчула цей момент, але як його перекласти кіномовою?.. Може, нині, маючи за плечима досвід, змогла б це зробити. Проте тоді цього не було. Тому довелося все перекласти на розповідь від третьої особи, і вийшла якась біографія, наближена до глядача. А от сприйняття одним поетом іншого втрачене, і мені було дуже жаль».

Роман кіно з Лесею Українкою ще тільки при своїх початках...