Маленька фортеця українства в Одесі

Прописна істина: якщо прагнеш миру, спокою та гармонійного розвитку для своєї країни — якомога далі дистанціюйся від Росії. Розумні люди про це говорять на кожному кроці. Але декого досі треба переконувати. Відомий поет Борис Херсонський так сказав про перлину Причорномор’я — Одесу: «Багато хто живе міфом Одеси. Але це нетолерантне місто. І ніколи не було толерантним. Воно увійде в Україну, деконструювавши свій міф...»

Це дуже схоже на правду. Але цікаво, хто буде займатися таким деконструюванням? Мабуть, найкраще було б довірити цю відповідальну роботу одеській владі. У них і досвід, і зарплати хороші. А владі варто спертися на патріотичну громадськість. Найкраще — на людей з багатим особистим досвідом спілкування з «русским миром». В умовах Одеси — це вимушені переселенці із Донбасу та Криму. Якщо говорити про донеччан, то існує навіть місце «компактного проживання» останніх. Це старий будинок по вулиці Успенській, 4. 2016 року, зрозумівши, що війна скоро не закінчиться, група донецьких переселенців поселилися в тій його частині, яка ще була придатною для проживання. Заощадження були вичерпані, влада ніякого соціального житла не пропонувала, заробити на житло, харчування й виховання дітей в Одесі було просто неможливо. Сяк-так спромоглися на косметичний ремонт і переселилися. Заодно продовжували волонтерити й активно допомагати місцевим патріотам.

Прикро, що поки стосунки влади і цього патріотичного поселення залишають бажати кращого. Чотири роки тому «День» уже звертався із запитами до Одеської обласної ради, «Одесаобленерго» та КП «Облтрансбуд» (див. статтю Христини Петренко «Ми теж громада!»).

Перечитую той матеріал, а на язику крутиться знайомий зі школи вислів: «будинок Павлова». Пам’ятаєте — був такий чотириповерховий будинок у воюючому Сталінграді, який дуже довго не здавався гітлерівцям через запеклий спротив бійців сержанта Павлова? Тут роль командира взяла на себе колишня мешканка Горлівки Софія Маркіна. Довго намагався взяти у неї інтерв’ю, коли вона перебувала в столиці. Проте Софія так і не змогла знайти час для зустрічі. Зате дала координати сусідів по будинку, зазначивши, що цілком довіряє своїм «однополчанам». У них у всіх приблизно однакова доля і дуже близькі погляди. Вибір впав на Анну Чижову. Пропоную читачам нашу розмову.

— Пані Анно, читачам газети цікаво було б уявити образ «пересічного» мешканця цього відомого в Одесі будинку. (Нагадаємо, фотограф Олександр Хоменко свого часу став володарем «Золотого Дня» за світлину «Фея переселенців» із цього будинку. — Ред.) Ви могли б розповісти трохи і про них, і про себе? Про витоки, коріння, походження? Про ті проблеми і труднощі, які разом довелося перенести?

— Коріння у людей різне: є українці, росіяни, білоруси, вірмени, євреї... Типова багатонаціональна суміш, яка стихійно складається на великих промислових територіях. Як було на Донбасі, так і тут. У моїх жилах, крім української, тече і кров народі комі... Дідусь був комі, він добре знав рідну мову. Навіть бабуся-українка пробувала мене вчити читати книжки цією мовою. Мабуть, вона теж трішки знала її. Але я тоді була ще мала... Однак запам’яталося те, що в текстах було багато літери «Ы». Росія уміє перемішувати й асимілювати народи. У моєму свідоцтві про народження написано: «Мать — русская». І це при тому, що дідусь за національністю — комі, а бабуся — українка. І обоє були репресовані... І мама моя народилася в Республіці Комі, а не в Підмосков’ї. Але за логікою Кремля нащадкам репресованих уже належало були бути опорою імперії. Проте війна на Донбасі прискорила формування патріотичного світогляду. Люди почали згадувати про своє українське коріння. Наша бабуся після заслання перевезла дітей — мою маму та її сестер на Донбас, свою малу батьківщину. Дідусь до них приєднався уже згодом, коли дозволили. Бо у нього стаття була серйозніша... Вони познайомилися не в таборах, а вже «на хімії». Бабуся мені дуже багато розповідала про своє сирітське дитинство... Її батьків розстріляли. А згодом і родину, яка її удочерила, відправили в заслання. То був страшний режим! Бабуся ніколи не заходила до колгоспної їдальні, бо там висів портрет вусатого дядька, який знищив її батьків.

— А про дідуся можете трохи більше розповісти?

— Багато не можу, бо він неговіркий був, мало розповідав. Але у нього було дуже багато книжок різними мовами. І мовою комі теж. Не виключено, що й посадили за політику. Знаю, що й тепер народ комі бореться за збереження своєї мови...

— І українці борються. Приємно, що східняків уже є багато патріотичних!

— Так, це правильно. Мій син Антон, котрому тепер вісімнадцять, 2014 року, навчаючись в одеській школі, відмовився вивчати російську. Сказав так: «Мову окупанта не вивчаю...» Я занепокоїлася: а як же оцінки, атестат? До речі, одеські вчителі проявили делікатність. Вони сказали: «Не чіпайте його, дайте дитині час пережити цю травму. У нього війна відібрала дитинство: улюблені іграшки, друзів, рідних...» Заспокоїли. А 16 березня цього року він прийняв тверде рішення — остаточно перейти на українську. Спочатку сперечався з другом-одеситом з приводу Закону про державну мову. Той казав: спочатку закон потрібно відшліфувати, а вже потім переходити на мову. Антон же вважає, що можна зробити й навпаки. Починати спілкуватися українською, а закон пізніше «дошліфовувати». Потім син подумав: «А якого біса я доводжу приятелю оцю свою думку російською?». Принципово почав розмовляти українською з усіма: з друзями, в інституті, в магазинах — скрізь. І що цікаво: якоїсь особливої агресії до себе він не відчув. Навпаки — більше було похвали. Йому і тепер одесити кажуть компліменти: мовляв, мова дуже гарна, літературна.

— Патріотичний у вас син...

— Менший Єгор, котрому тепер чотирнадцять, теж такий! Цікаво, що на момент окупації Донецька йому було лише шість років. Але якось, побачивши вивішений прапор «ДНР», він тихо сказав: «Пусть вешают, что хотят... Мы все равно украинцы! Правда, мама?»

— Чоловік теж ваш однодумець?

— Так, Юра деякий час партизанив, поки ми не поїхали звідти. В Одесі він планував залишити нас і йти на фронт. Але потім ми зрозуміли, що я одна не впораюся. Оренда житла, хворі сини, я не потягнула б усе сама. У хлопчиків проблеми з серцем... Зараз Юрко — резервіст першого ешелону (ОР-1). На збори раз на рік їздить. Тому ми дуже багато друзів та земляків з числа резервістів маємо.

— А є одесити, які вам співчувають?

— Звичайно! 2016 року на вулиці я познайомилася зі старенькою жінкою. Вона тоді спитала: чи не потрібне нам ліжко? Зараз називаю пані Світлану своєю головною волонтеркою! Вона організувала увесь свій багатоквартирний п’ятиповерховий будинок, мобілізувала багатьох людей на допомогу Донбасу. Раз на місяць телефонує мені. І ми йдемо з хлопчиками і забираємо речі, ковдри, подушки, теплий одяг... А ще бабусі в’яжуть шкарпетки діткам та дитячі костюмчики, а я відправляю все це в Авдіївку. Вчора написала моя клієнтка — юна зовсім дівчинка — і запитала: «Может, вам деньгами помочь, пока у вас такая ситуация?» Я відмовляюся, а вона пише: «Я рассказала о вас папе, он очень проникся вашей проблемой и хочет помочь!» Я не знаю, хто у неї тато, але була розчулена до сліз... Дуже приємно, що такі люди є в Одесі!

— Може, одесити тому ставляться до вас добре, що ви родом не із Галичини, а із Донбасу?

— Можливо... Хоча спочатку ми частенько чули: «Почему вы приехали в Одессу, а не во Львов? Что вы тут права качаете?» Але потім нас все одно починають поважати... 2016 року моя співробітниця, продаючи мамину квартиру, віддала нам свої меблі. В Інни Курдюкової теж була цікава історія. Вона зайшла в перукарню — а оскільки відвикла від телевізора, то прикипіла до екрана, почала дивитися якусь передачу. Ну, і розповіла, що її родина — вимушені переселенці. Тоді хазяйка закладу рішуче зняла зі стіни телевізор і сказала: «Забирайте!». Сама Інна багато займається пенсіонерами в Червоному Хресті. Вона дуже активна жінка — попри те, що інвалід. І чоловік її дістав інвалідність, працюючи на шахті. Це було ще до війни та подій 2014 року.

— Повернуся до вашої житлової ситуації. Ви щось платите за проживання?

— Усі п’ять років головна наша вимога до влади: «Хочемо сплачувати за себе самі», але нам не надають договору для сплати. Ми намагалися перераховувати кошти за спожиту електроенергію на рахунок «Обленерго», але їх повертають назад. Тому й виходили на протести з плакатами: «Візьміть гроші!». Уже більш як два місяці минуло, як нам відключили електроенергію. Зараз на Успенській, 4, холодно, люди хворіють. Світло від генератора вмикають лише погодинно. Але цього замало, бо людям і їсти приготувати треба, і попрати, і попрасувати... Особливо сутужно родинам, у яких маленькі діти. Ірина М’якоткіна вже в Одесі втратила чоловіка й залишилася сама з двома доньками. Має онука Максимчика, але хлопчик — інвалід, не ходить... В Ірини Кременчуцької донька теж інвалід, хвора на ДЦП.

— Чув, що ви намагаєтеся організувати українське життя в будинку?

— Так, дитячий центр для дітей ВПО та одеситів уже існує, всі заняття ми проводимо державною мовою! На жаль, ідею з україномовним дитячим садочком поки довелося відкласти до кращих часів. Адже в будівлі немає офіційного статусу, тому нас попередили, що можуть бути проблеми з санстанцією. Зате працює майстерня, назва якої «Берегиня.ua — студія машинної вишивки». Ми виготовляємо шеврони, нашивки, вишиванки, екосумки... Наші написи на шевронах: «Донецьк — це Україна!», «Крим мій!», «Україна понад усе!», «Ні капітуляції!». А на антиковідних масках: «Все буде добре! Все буде Україна!» або «Слава нації — смерть ворогам!»

Я позиціоную майстерню як соціальний бізнес. Тому що свою волонтерську діяльність ми ведемо саме з доходів від неї. А ще з 2014 року я працюю на хімчистці. 2019 року зареєструвала ФОП, і відтоді вдень я «бізнесмен», а вночі — найманий працівник. Ось таке суміщення. Зараз, поки майстерня не працює, дуже стали в пригоді ці нічні зміни! Хоч якийсь заробіток є... А ще ми планували (буквально перед відімкненням світла) організувати курси шиття. Із запуском занять в Ютубі та Інстаграмі українською. Задумали й кулінарні курси зі спеціалізацією «українська національна кухня»... Ще мав бути гурток м’якої іграшки, архітектурний, комп’ютерні курси для людей похилого віку. Планували багато чого, але зараз у нас вимушена зупинка саме через відключення світла. Чекаємо на кращі часи! А якби місцева влада нам допомагала, то ми, без сумніву, стали б маленькою «цеглинкою» в підмурівок нової, патріотичної, української Одеси.