Журналистика наизнанку...

«ОККУПАНТЫ, ЗАСЕВШИЕ В КРЫМУ, НЕ ЗНАЮТ ГРАНИЦЫ»

Андрей ГОДОВАНЕЦ, ведущий ТBi:

- Журналистам чрезвычайно сложно работать в нынешних условиях. Факты избиения коллег в Крыму я расцениваю как своеобразную форму запугивания и давления. Необходимо рассказывать о них на каждом шагу - к сожалению, это пока самое большое, что могут делать журналисты. В цивилизованных странах и в развивающихся работа медийщика во время военных действий или в других чрезвычайных ситуациях фактически приравнивается к работе медика - их не трогает ни одна из сторон конфликта. Но об этом, к сожалению, не приходится говорить в случае с Россией, поступки которой назвали неадекватными даже ближайшие в недавнем прошлом страны - союзники Кремля. Весь мир видит, что оккупанты, засевшие в Крыму, не знают границы, перед которой надо остановиться. Для достижения цели они не гнушаются никакими средствами. Поэтому любая съемочная группа, которая едет на полуостров, должна понимать, чем все это может для нее обернуться. Сейчас нам уже поздно пытаться быть «услышанными» в Крыму. Когда Западная Украина и юго-восточные регионы на протяжении десятилетий не слышали друг друга, когда происходило целенаправленное разрушение отношений и пропаганда раскола Украины, то в нынешних условиях ни одно средство массовой информации не способно за несколько недель изменить ситуацию к лучшему. Журналистам пока остается разве что выполнять свои непосредственные обязанности - информировать. Не стоит рассчитывать на то, что удастся повлиять на массы и изменить общественное мнение. Но это, вместе с тем, и хороший урок для всех нас. Ведь, когда Крым будет освобожден, все мы будем точно знать, что нам надо делать ради объединения страны. Думаю, что все мы в этом направлении недорабатывали, пренебрегая таким важным вопросом.

Вопреки всему, объективность, как всегда, должна быть сегодня на первом месте. Конечно, сложно абстрагироваться от политических и эмоциональных процессов, но это - твоя работа. Недавно в нашей студии был гость, мы говорили о возможном отделении полуострова от Украины. С одной стороны, ты понимаешь - Крым должен остаться в составе нашего государства. А с другой - ты откладываешь эмоции в сторону и совершенно спокойно поднимаешь вопрос о том, что, возможно, действительно целесообразно было бы провести референдум в Крыму? Журналисты хорошо понимают: сегодня за отделение проголосует Крым, а если завтра, не дай Бог, это захотят сделать несколько областей юго-восточного региона? Насколько украинским медийщикам сейчас удается балансировать на этой грани, мне сложно ответить.

Российские каналы сегодня льют сплошную ложь. И этому бреду начали верить даже зарубежные журналисты! Знаете, в наше время цифровых технологий мир меняется настолько быстро, что журналисту все сложнее отслеживать и быть в курсе последних событий. Больше того, они не знают специфику украинско-российского конфликта, не знают его историю. Поэтому довольно часто не могут объективно подготовить материал на эту тему. Конечно, со временем все станет на свои места. Но пока что в последние недели украинские СМИ в этом информационном поле очень «проседали».

Нам сейчас необходимо прежде всего объединение страны. Возможно, журналистам надо приглашать к разговору не экспертов, а простых людей, которые могут рассказать трогательные истории о том, что «бандеровец» это не парень со щитом, палкой и шлемом на голове, готовый идти и бить крымчан... Напротив, стоит рассказывать патриотические истории о том, как семья из Львова принимает у себя семью военнослужащего из Севастополя. И чем больше украинцев будут видеть связь одного с другим, тем крепче будет становиться нация.

«ЖУРНАЛИСТИКА НАИЗНАНКУ...»

Павел Кужеев, ведущий «112-Украина»:

— Не тільки «материковій» Україні бракує інформації про події в Криму. Самі кримчани розуміють, що нестача інформації про події на півострові зокрема й у країні загалом породжує неймовірні чутки, макабричні фантазії, маніпуляції брехнею. Тому мешканці півострова цими днями самі стали народними кореспондентами, особливо оточені окупантами українські військові. Тобто в нинішній ситуації ми отримали журналістику навиворіт: коли не репортер шукає інформацію, а навпаки — самі блокадники першими почали шукати виходи на загальнодержавні ЗМІ. А як могло бути інакше, коли всі ми бачимо, як добре організатори кримського заколоту знають і послуговуються ленінськими революційними настановами: насамперед захопити пошту, телеграф, телефон! І це їм майже вдалося. Як у тодішньому Петрограді, задля революційної доцільності розводили мости, так і тепер нинішні самоуправлінці Криму в ручному режимі регулюють транспортне сполучення. Наприклад, нещодавно літак, яким творча група нашого каналу прямувала до Сімферополя, аеропорт столиці АРК не прийняв, і мої колеги разом з іншими пасажирами повернулися назад у «Бориспіль». Також із півострова повідомляють про паспортний контроль і селекцію пасажирів на залізничних вокзалах. Виникають проблеми під час пересування автотранспортом. Страх та істерію і далі розкручують горезвісні «зелені чоловічки», які дуже подібні до тих, хто позує на рекламних світлинах приватних військових компаній. У каламутностях інформаційних потоків Криму багатьом «материковим» журналістам доводиться бовтатись навпомацки. Проте недарма «112-Україна» планувався не лише як ресурс інтерактивної комунікації. Оперативність і прямоефірність — це ще одна фішка, яка вирізняє нас серед інших мас-медіа. Тож для того щоб забезпечити мовлення і наповнити його змістом, потрібно не лише супутниковий зв’язок тримати в тонусі, а й самим побігати, і стосунки налагодити, і куди треба просочитися за новою інформацією. Солідарно допомагають кримські журналісти, хоч у них самих зараз — як в аграріїв у жнива. Додала клопоту агресорам ще й технологія стримінгу — коли через Інтернет можна в реальному часі побачити стан справ на будь-якому об’єкті за умови, що там працює бодай одна веб-камера. Отже, почути Крим і бути самому почутим там — можна, хоч і важко, звісно. Але ніхто не обіцяв променадів!

Якщо колись і настає момент істини, то зараз — саме такий випадок. І як мені здається, всім зрозуміло, що ворог уже не «біля брами», а зухвало гуляє по землі нашої суверенної держави. Нещодавні події на Майдані неоднозначно сприймалися у різних сегментах суспільства й суперечливо під кутом зору журналістських стандартів висвітлювалися різними мас-медіа. Утім, «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — тож ми у своїй хаті якось обов’язково знайшли би порозуміння. І ось такий шанс на «водяне перемир’я», як у «Другій книжці джунглів» Кіплінга, дає нам якраз кримська проблема. Можна, звісно, стати на рейки російського агітпропу й розбити лоба в атаці на російські засоби масової пропаганди. Можна увімкнути «плач Ярославни» і чекати — «заграница нам поможет», а можна всім згуртуватися і разом виконувати свою роботу за всіма стандартами нашої професії. Останній варіант — найлегший і найкращий.

Понад 20 років було забагато розмов про національну ідею і створення й захист вітчизняного інформаційного, культурного простору. І взагалі, що це за боязка позиція така — «захист»? Чому не експансія, не вплив, не інтеграція питомих українських смислів? Уміємо готувати, та не вміємо подавати... Якщо ж говорити про російські серіали, то запропонуйте відповідній глядацькій аудиторії альтернативу, яка за рейтинговими показниками і чергою рекламодавців реально випереджала би той проблемний конвент. А то у нас завжди виходить, як, приміром, з маєтком Пшонки або Межигір’ям: скажіть, коли ці об’єкти вам більше подобалися — до чи після візиту активістів? Те саме і з художнім медіа-контентом, в якому міксуються «шляхетні» енкаведисти, гламурні проститутки і блатняк по радіо. Як на мій смак, краще вже ніяк, аніж так. А решта — похідне...

Навряд чи в комплексі проблем сьогодні можна виокремити якісь першорядні чи другорядні теми. Я, звичайно, говорю з позиції журналіста, який працює на каналі, що веде безперервне мовлення у прямому ефірі. Такий формат надає можливість говорити про все. Але й за таких умов не варто зосереджуватись лише на кризах, сльозах, горі…