Оригінальний мислитель «осьового часу»

Наступного року в Росії та Греції збираються у зв’язку з 200-ю річницею грецької революції та початком боротьби за визволення греків від османського поневолення провести т. зв. «перехресний» рік історії. Немає сумніву, що росіяни будуть намагатись собі присвоїти чимало такого, яке їм не належить, а має стосунок до історії українських земель. Бо справді, стосунки українців та греків мають багатовікову історію. І тут багато є чим «поживитися» росіянам.

Цікавим, але маловідомим епізодом є діяльність у Греції мудреця з українських земель Замолксиса. Він у давньогрецьких джерелах фігурує ще як Залмоксис, Сальмоксій тощо. Про якого писали Платон, Геродот, Діоген Лаертський, Порфирій, Ямвліх, інші античні автори, як правило, пов’язуючи цього мудреця з одним із найвидатніших давньогрецьких філософів Піфагором.

Життя Замолксиса припало на час, коли зароджувалася давньогрецька філософія і який німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс назвав «осьовим». Це була середина І тисячоліття до н. е. Тоді людина, за його словами, почала усвідомлювати буття загалом, саму себе та свої межі. Перед нею відкривався жах світу й власна безпомічність. Стоячи перед прірвою, вона порушувала болісні питання, вимагала звільнення й спасіння. Усвідомлюючи свої межі, людина ставила перед собою вищі цілі, пізнавала абсолютність в глибинах самосвідомості й трансцендетного світу.

Уже в «батька історії» Геродота зустрічаємо розлогу розповідь про гета Сальмоксія. Гети належали до числа фракійських племен, які проживали на території України. Деякі дослідники вбачають у фракійцях предтеч слов’ян чи навіть українців. Оповідаючи про гетів, Геродот пише, що в них існував культ Сальмоксія, який раніше був людиною та учнем Піфагора. Ось як звучить ця розповідь:

«Гети вірять у те, що вони безсмертні, і це в такий спосіб: вони вважають, ніби люди в них не помирають, а той, хто гине, йде до бога Сальмоксія, а цього бога деякі з них називають Гебелейзіном. Кожні п’ять років вони неодмінно посилають вісника до Сальмоксія, того з них, кому випаде жереб, і просять його переказати, що їм треба. Ось як відбувається це відсилання до бога. Деякі з них призначаються тримати всторч три списи, а інші беруть за руки й за ноги того, кого посилають до Сальмоксія, потім розгойдують його й підкидають високо так щоб він упав на вістря списів. Отже, коли проколотий списами помре, вони вірять, що божество до них прихильне. Але коли він не помре, то вони обвинувачують самого цього вісника, кажучи, що він погана людина. Таке обвинувачення приписують йому й замість нього посилають іншого, а доручення дають йому, коли він ще живий. Ці самі фракійці, коли блищать блискавки й гримить грім, стріляють із луків у небо й загрожують цьому богові, гадаючи, що нема іншого бога, крім їхнього бога.

Згідно з відомостями, що їх мені дали елліни, які живуть у Геллеспонту (і біля Понту), цей Сальмоксій був людиною, рабом на Самосі, навіть був рабом Піфагора – сина Мнесарха, потім він став вільним і зібрав багато скарбів і, коли їх придбав, поїхав на свою батьківщину. Проте, оскільки фракійці жили досить погано й були бідними розумом, цей Сальмоксій, який знав спосіб життя іонійців і знав звичаї кращі від звичаїв фракійців, бо жив з еллінами і навіть із найкращим із мудреців еллінів (із Піфагором), побудував приміщення для чоловіків, де приймав кращих громадян, частував їх і повчав їх, що ні він сам, ні його співтрапезники, ні ті, що мають від них народитися, не помруть, але перейдуть до такої країни, де житимуть вічно і матимуть усі блага. Коли він це робив, про що я розповів, і так розмовляв із ними, тим часом він спорудив собі підземне житло. Скоро воно було готове, він зник там від фракійців і зійшов у своє підземне житло і жив у ньому три роки. Фракійці розшукували його й оплакували, вважаючи його за мертвого. Проте на четвертий рік він з’явився серед фракійців і тоді вони повірили всьому тому, про що розповідав Сальмоксій. Так кажуть про цю справу.

Як на мене, щодо того підземного житла, я цьому не дуже вірю, але й не вважаю цього цілком неймовірним, мені здається, що цей Сальмоксій жив за багато років до Піфагора. Отже, чи справді була така людина, як Сальмоксій, чи це просто якесь тубільне божество в гетів, про це не суджу”. Як бачимо, Геродот доволі скептично ставився до повідомлень про божественність Сальмоксія, заявляючи, що безпосередньо з життям гетів, ні з їхньою релігією він не знайомий, а передає розповіді греків, що живуть по сусідству з цим народом. Закономірно, в умовах тодішньої вкрай обмеженої комунікації, інформація часто набувала фантастичного й легендарного характеру.

Однак виникає питання: чому Сальмоксій у розповідях припонтійських греків пов’язується саме з Піфагором, чому він тут постає учнем знаменитого мудреця? Є підстави припустити, що наведена розповідь відображує якісь реальні піфагорійські впливи у Північному Причорномор’ї, в т. ч. й середовищі «варварських» народів,  пов’язаних з греками. Хоча, як бачимо, Геродот допускає те, що Сальмоксій жив до Піфагора і той, зрозуміло, не міг бути його вчителем. Правдоподібним, як на наш погляд, виглядає твердження Геродота, що Сальмоксій учив про безсмертя душі. Ця ідея, зокрема, була притаманна піфагорійцям.

Про Сальмоксія як про самостійного мудреця, а не як про піфагорійця писав Платон. Останній жив приблизно в той самий час, що й Геродот. Тому наведена ним інформація про Сальмоксія має приблизно таку ж вартість, як і інформація Геродота. Згадку про фракійця Сальмоксія зустрічається в одному з ранніх діалогів Платона «Хармід». У ньому автор в уста Сократа вкладає такі слова: «Отож, мій Харміде, подібним чином справа полягає і в замовляннях. (У діалозі ведеться мова про вміння зняти головну біль з допомогою замовлянь – П. К.). Навчився я цьому, коли знаходився там, при війську, у якогось фракійського лікаря із учнів Сальмоксія: вважається, що ці лікарі дають людям безсмерття. Так ось цей фракієць говорив, ніби еллінські лікарі правильно передають те, що я тільки що тобі повідав (мається на увазі те, що не варто лікувати лише один хворий орган, а треба лікувати все тіло – П. К.); але Сальмоксій, сказав він, наш цар, будучи богом, говорить: «Як не варто намагатися лікувати очі окремо від голови і голову – окремо від тіла, так не варто й лікувати тіло, не лікуючи душу, і в еллінських лікарів саме через це бувають невдачі при лікуванні багатьох хвороб, коли вони не визнають необхідності піклуватися про ціле, а між тим якщо ціле в поганому стані, то й частина не може бути в порядку. Оскільки, говорить він, все – й погане, і добре – породжується в тілі і в усій людині душею, і саме з неї витікає, так само як в очах все виходить від голови. Тому-то й треба спочатку й переважно лікувати душу, коли хочеш, щоб і голова, і все інше тіло добре себе відчували. Лікувати ж душу, дорогий мій, треба відомими заклинаннями, останні ж є ні чим іншим, як правильно сказаними словами: від цих правильно сказаних слів у душі вкорінюється розсудоивість, а її вкорінення й присутність полегшують вкорінення здоров’я в голові й у всьому тілі». Так він наставляв мене й відносно ліків, і відносно замовлянь: мовляв, нехай ніхто не думає переконати тебе вилікувати йому голову з допомогою цих ліків, якщо перед цим не дасть тобі підлікувати з допомогою замовлянь душу. «Нині, – сказав він, – розповсюдженою серед людей помилкою є спроби деяких із них лікувати або одним із цих засобів, або іншим». І він наказував дуже настирливо, щоб не піддаватися на умовляння ні багатих людей, ні знатних, ні гарних і не поступати всупереч цій настанові. Я ж послухаюсь його (адже поклявся я йому, тому мені необхідно коритися!), і якщо ти бажаєш, відповідно настановам чужоземця, спочатку надати мені душу, щоб лікувати її замовляннями фракійця, то я до цього додам ще ліки від голови; якщо ж не побажаєш, то в мене немає засобу допомогти тобі, мій милий Харміде».

Отже, Платон розглядав вчення Сальмоксія як цілком самостійне. Зводилося воно до кількох моментів. По-перше, тіло й душа є органічно поєднані. По-друге, всі зміни в тілі пов’язані з діяльністю душі. А, отже, тілесний стан залежить від душевного стану. Тому щоб лікувати тіло, треба спочатку вилікувати душу. По-третє, лікувати її можна з допомогою замовлянь, тобто правильно сказаних слів. Також Платон говорить, що Сальмоксій допускав можливість безсмертя.

Міркування, які приписуються Замолксису (Сальмоксію), не видаються безпідставними. Європейська медицина довгий час ігнорувала психологічні чинники в лікуванні хвороб. Однак розвиток науки в ХІХ ст. й особливо в ХХ ст. показав, що фізіологічний стан людини значною мірою залежить від її психологічного стану, на чому, зрештою, наполягав Замолксис.

Цікава згадка про Замолксиса зустрічається в оповіданні «Скіф або гість» Лукіана Самосатського, елліністичного автора ІІ ст. н.е.  Там він цього постає як бог лікарської науки, яка веде людей до безсмертя.

Про Замолксиса писав Діоген Лаертський, який лишив після себе книгу, де давався опис діянь і учень античних філософів. Цей автор, як і Геродот, писав, що Замолксис був рабом Піфагора. Однак при цьому останній зазначав: гети вважають Замолксиса великим божеством, як греки Кроноса, й приносять йому жертви. Але таке Діоген писав наприкінці своєї книги. Перші ж слова у ній були наступні: «Заняття філософією, як дехто вважає, почалися вперше у варварів: а саме в персів були маги, у вавілонців та ассірійців – халдеї, у індійців – гімнософісти, у кельтів і галлів – так звані друїди і семнофеї…; фінікійцем був Ох, фракійцем – Замолксис…»

Чи був Замолксис рабом Піфагора? Начебто так – якщо вірити деяким античним авторам. А як було насправді? Може, Замолксис став наставником, навчителем Піфагора? Не даремно ж цього фракійця Діоген Лаертський вважав одним з перших філософів!  А Геродот, допускав, що той жив задовго до Піфагора.

Ймовірно, Замолксису вдалося створити оригінальне вчення, що поєднало мудрість його народу з мудрістю греків. Це ще не була «чиста філософія». Замолксис зробив певні кроки для переходу «від міфу до логосу», для утвердження раціональних поглядів на світ. Судячи з наведених свідчень, він вчив про зв’язок між душею та тілом, про пріоритетність душі в цьому зв’язку, про те, що тілесне здоров’я залежить від здоров’я душевного. Лікування ж душі бачив у замовляннях, котрі трактував як розумні, доречно сказані слова. Також Сальмоксій учив про безсмертя. Правда, не зовсім зрозуміло, чи це було безсмертя лише душі чи водночас і безсмертя тілесне. Напевно, філософська доктрина Сальмоксія поєднувалася з його лікарською практикою. Таке поєднання аж ніяк не виглядає чимось незвичним, оскільки ці сфери мають чимало спільних моментів..

Пам’ять про Замолксиса зберігалася довгий час. Візантійський історик Лев Диякон у своїй «Історії», розповідаючи про жертвоприношення руських воїнів князя Святослава,  яких іменував скіфами, писав таке: «Говорять, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносячи за язичницькими обрядами жертви й здійснюють узливання за померлих, навчаючись цьому чи то у своїх філософів Анахарсіса й Замолксіса, чи то соратників Ахілла». Це свідчення багато про що говорить. Як бачимо, греки вважали русичів нащадками відомих філософів Античності, а також славнозвісного героя Гомерівської «Іліади».

Наведені свідчення, та пам’ять, що збереглася про Замолксиса, дають підстави вважати, що він належав до оригінальних мислителів «осьового часу». Правда, до сьогодні він належно не поцінований

Про Замолксиса зараз переважно знають у Румунії – завдячуючи Мірчі Еліаде, філософу, етнографу,  письменнику. Він немало написав про цього історичного персонажа. Подавав його як давнє гетське божество. Гети, вони ж фракійці й дакійці, начебто предки румун. Однак Еліаде визнавав: не варто шукати сліди Замолксиса в румунському фольклорі.

А, може,  варто пошукати у фольклорі слов’янських народів?

Пісні про Зельмана, власне Залмоксіса чи Замолксіса, знані в українців, словаків, чехів і словенців. Зельман у них іменується ще Зальмою, Жальмою, Шумаром. У Карпатах, на Бойківській землі, є гора Зелемінь, річка Зелем’янка, урочище Заломи. Можливо, це теж сліди Замолксиса?

Гористі місцевості Галичини, Поділля, Буковини, Словаччини, чеської Моравії, Словенії – то терени, де в данину селилися фракійські племена. Їхні вірування, мудрість перейшли до слов’ян – принаймні почасти.

У околицях давнього Галича, у селі Вікторів, поширене прізвище Зельманович. Селилися тут люди за сотні років перед Різдвом Христовим. Є в селі старезний дуб, якому нараховують сотні літ. Може, тут колись  жив Замолксис та його нащадки?

В українців були гаївки, чи то гагілки, іменовані «Зельмановими піснями». Їх співали на Галичині, Поділлі та Буковині. Під час цієї забави Зельман, його брат, уся їхня родина хотіли узяти дівчат собі в жони, щоб ті породили їм дітей, наступників. Однак за Зельмана та його родичів дівчат не хочуть віддавати. Бо заберуть їх на бідний вівсяний ґрунт, на якому живе Зельманова родина.

«А ми панни не маємо,

На такий ґрунт не даємо».

Фракійські племена селилися в горах, на землях неврожайних. Важко там було вижити. А сваталися вони до слов’янок, роди яких оволоділи кращими землями, родючішими.

У видатного українського поета Богдана-Ігоря Антонича, що походив із карпатської Лемковини, є навіть вірш «Зельман»:

«Закрутився світ безкраїй,

Зелень на землі й на небі.

Ой, дівчатам заплітають

У волосся сонця гребінь».

Є в цьому вірші стрімкість – як у річок, що біжать із гір Карпатських. І  легкість, поєднана з радістю.

«День зелений, день хрещатий,

герці радісних лошат.

В пісні важко передати

те, чим крилиться душа».

Серед цієї піднесеності – Замолксис. Він же Зельман.

«Їде Зельман білим возом,

Тропарями дзвонить ранок.

Ой, скажи весільна лозо,

чому в серці хмільно й п’яно».

Антонич вбирав у себе, як губка воду, народні пісні, звичаї своїх земляків-лемків. І передавав це в поезіях.

Отож, бачимо, що мудрець Замолксис, який походив з нинішніх українських земель і жив у «осьовий час», шанувався не лише греками. Довготривалу пам’ять лишив він про себе й на українських землях. І знайшла вона відображення в українському фольклорі.