Через взаємопрощення і примирення - до консолідації та процвітання

Помітний і відверто негативний вплив на загальну ситуацію в Україні, поряд із серйозними економічними, політичними та іншими проблемами, справляє роз'єднаність суспільства в його соціально-політичних, етнокультурних, а надто - міжконфесійних вимірах.

Якщо поглянути на історичне минуле України, то легко переконатися, що усілякі чвари та міжусобиці є її застарілою недугою, витоки якої сягають ще княжих часів. Вони нерідко подаються істориками як одна з характерних рис української ментальності. З усіх наших конфліктів і з'ясувань мали зиск, у першу чергу, чужоземні сили. Вправно застосовуючи метод "поділяй і пануй", вони нацьковували брата на брата, сусіда на сусіда, використовуючи соціальні чи етноконфесійні відмінності між ними.

Відома, наприклад, братовбивча ворожнеча на релігійному грунті, що спалахнула в Україні у першій половині XVII столітті, коли "Русь нищила Русь". А за Хмельниччини негаразди набрали форм жорстокої та безглуздої, міжконфесійної та міжетнічної конфронтації. Можна ще згадати перебіг Гайдамацького руху (1768 р.), котрий вилився в безперспективну соціально-релігійну війну між мешканцями України різних конфесій. Все це, зрештою, призвело тоді до остаточної втрати українським народом омріяної волі і державної незалежності.

Добу визвольних змагань 1917-1920 рр. Україна зустріла також розколотою, наприклад, у формі взаємної недовіри між сільським православним населенням і мешканцями поліетнічних та поліконфесійних, значною мірою зрусифікованих міст. Цей конфлікт, що супроводжувався кривавою та згубною анархією "отаманщини", завершився поразкою і дискредитацією тогочасної української національно-демократичної революції.

Історична відповідальність за братовбивства і кровопролиття, скоєні, зокрема, також під час тоталітарного режиму, лягає й на нас, нащадків і спадкоємців наших пращурів. Цей тягар відчутно перешкоджає нормальному розвоєві Української держави, часто реанімуючи старі конфлікти. Тому вважаю, що лише чітке усвідомлення, тверезий аналіз трагедій минулого, а також щире взаємне каяття суспільства здатні створити необхідні умови для морально-духовного очищення, зцілення й відродження народу та держави.

За логікою речей, організатором, ідеологом і душею цього процесу каяття, прощення й примирення випадає бути українській Церкві. Задамо собі, однак, запитання: наскільки готові сьогодні наші душпастирі полишити свої чвари і взаємні непорозуміння і плідно виконувати свої функції в ім'я спільного служіння Божій справі та власному народові?

У зв'язку з цим доречним буде також пригадати, що на динамічних духовно-ідеологічних підвалинах західного християнства зросла висока й потужна цивілізація і культура. І що саме ті посткомуністичні країни, котрі традиційно зорієнтовані на ті самі духовно-культурні вартості, демонструють нині найбільш вдалі зразки подолання наслідків тоталітарного минулого. Свого часу й Україна, відкрита для широких економічних, культурних і духовних зв'язків з християнськими Сходом і Заходом, посідала почесне місце в числі найрозвинутіших країн середньовічної Європи і світу. Чи не час повернутися на той шлях?