Кому він потрібен, цей Васько?

ВІЛ-інфіковані діти вже стали однією з гірких реалій сьогодення. Одні їх жаліють, другі - бояться, треті - уникають. Але ніхто поки не знає, як їм допомогти ...З його появою на місцевому базарі починається паніка.

- Васько йде! - несеться рядами.

Торговки миттєво починають згрібати із прилавків сало, насіння та домашню ковбасу. "Човники" ховають імпортний шоколад - до нього Васько особливо небайдужий. "Грозі базару" нещодавно виповнилося тринадцять, а на вигляд він іще молодший: на зріст півтора метра, худенький, верткий... Хлопчисько ходить рядами й забирає все, що йому сподобається. Тим, хто насмілюється йому заперечити, демонструє свіжий надріз на долоні. Вигляд його крові відбиває бажання сперечатися: вся Біла Церква вже знає, що Васько "снідний". Діагноз йому поставили близько року тому, в місцевій лікарні. Хлопчисько недовго горював - свою хворобу він вирішив перетворити на своєрідний бізнес. Тепер він відкрито краде на міських ринках і заробляє на перепродажу краденого. А гроші Васькові потрібні постійно - на наркотики. Років у дев'ять він почав жувати мак, а до дванадцяти вже міцно "сидів на голці". Заразився, судячи з усього, через брудний шприц від когось у своїй компанії...

Невелике містечко, за сімдесят кілометрів від Києва, сьогодні є "флагманом" області за кількістю ВІЛ-інфікованих на душу населення. Їх уже більше як двісті - по одному на кожну тисячу жителів. Коли ситуація стала критичною, в місцевій інфекційній лікарні відкрили спеціальне відділення для ВІЛ-інфікованих на 10 ліжок. Воно постійно переповнене - везуть не лише з міста, але й з усієї області. Поруч лежать і "зеки" зі стажем, і жінки, і підлітки, і немовлята, які народилися від ВІЛ-інфікованих матерів.

- Ми не можемо їх ізолювати ні одне від одного, ні від колишніх знайомих, які їх постійно відвідують, - поскаржилася головний лікар Білоцерківської інфекційної лікарні Олена Душак. - Адже багато хто й тут продовжує колотися, вести безладне статеве життя. Медики просто не в змозі перешкодити їм іти звідси, коли їм заманеться. Вони десь вештаються, потім повертаються назад, а ми навіть не маємо права їх виписати за порушення лікарняного режиму. До того ж після встановлення діагнозу в багатьох починаються серйозні психічні відхилення: вони навмисно намагаються заразити оточуючих, розбризкують всюди свою кров, слину. У ці хвилини наші лікарі абсолютно беззахисні! Своїх охоронців у нас немає, а міліції також не хочеться зайвий раз їхати до "снідних"...

За минулий рік Васько втікав із лікарні вже разів із п'ять - зазвичай через віконну кватирку. Його ловили, приводили назад, але більше ніж на два-три дні він тут не затримувався. Просили матір постежити за сином, але вона тільки плечима знизала: "Вам за це платять - ви і стежте!" У результаті більшу частину часу Васько просто вештається де доведеться, промишляє крадіжками та продовжує колотися...

- Нещодавно в міському суді слухалася карна справа, за якою проходив і Василь С., - розповіла інспектор міської соціальної служби у справах молоді Алла Верещак. - За ним тяглося більше як два десятки крадіжок. Від імені служби ми просили суддю відправити підлітка до спецшколи: просто необхідно його якось ізолювати! Але, дізнавшись про діагноз, суддя вчинив "гуманно" і передав його на поруки батькам. Батько Василя, безробітний, був просто щасливий: "Васько вкраде, і мені на пляшку перепаде!" До речі, багато хлопців вважають його ледве не суперменом: нікого не боїться, завжди має гроші. Липнуть до нього, як мухи. Ось це й лякає...

У сутінках біля вікон палати, де лежить Васько, часом збираються підлітки років 12 - 15. Неважко здогадатися, чим вони "розважаються"... І медики опиняються у складному становищі: вони не мають права їх застерегти (діагноз хворого - лікарська таємниця), але і спокійно дивитися на це - понад їхні сили...

- Васько, а ти не боїшся заразити своїх друзів? - запитала я в нього.

- Та їм на це наплювати, аби дозу одержати. До того ж усі наркомани зі стажем уже й так "снідні". Навіть якщо в них і шприц одноразовий - "ширку" все одно беремо з одного казана, - спокійно відповів він. - Ну, молоді, звичайно, бояться. А знаєте, як вони перевіряються на СНІД? Ідуть на станцію переливання крові й кажуть, що хочуть стати донорами. Анонімне тестування коштує дорого, а тут вони про свій діагноз безкоштовно дізнаються, а якщо "пронесе" - ще й грошей зароблять.

Признаюся, спочатку я Васькові не повірила. Але головний лікар міської станції переливання крові Петро Вербицький підтвердив, що серед донорів дедалі частіше зустрічаються ВІЛ-інфіковані. 1996 року виявили двох, а минулого року - вже шістнадцятьох. "Узагалі ж ситуація з донорською кров'ю нас дуже непокоїть, - поскаржився Петро Трохимович, - поки що ми її повністю контролюємо, але далі... Ми відчуваємо дуже гостру нестачу тест-систем та реактивів. Раніше всім цим нас забезпечував Національний комітет у справах боротьби зі СНІДом, але в січні там почалася реорганізація і все постачання припинилося. Міський бюджет, на жаль, "не потягне" таких витрат. Сьогодні ми працюємо лише завдяки старим запасам, яких вистачить ще на тиждень-два. Жахливо навіть уявити собі, що буде, коли в місті станеться велика аварія з великою кількістю постраждалих! Адже запасів донорської крові майже немає - працюємо, як то кажуть, "із коліс". Не дай, Боже, доведеться робити вибір: залишити хворого вмирати або переливати йому неперевірену донорську кров..."

- Вважаю, що численні програми та укази про боротьбу зі СНІДом абсолютно відірвані від реального життя, - вважає Олена Душак. - Ну що ми можемо протиставити епідемії, коли в нас немає ні грошей, ні медикаментів? Таким хворим у тяжкому стані потрібні дорогі препарати, а я їм навіть елементарної глюкози не можу дати! А ВІЛ-інфіковані діти - це просто наш біль... Сьогодні в нас лежать півторарічний Сергій та семимісячний Артем, які народилися від матерів-наркоманок. В одного у крові вже виявлено вірус, інший поки що здоровий. Що чекає на них у майбутньому? Хто, крім медиків, повинен про них потурбуватися? Кому взагалі небайдужа доля цих дітей?..

...Останнього разу Васька привезли до відділення в середині березня, прямо з вулиці: лежав біля гастронома. Наркотична кома...

- Хлопчисько дуже здав, - призналася старша медсестра відділення Валентина Хайленко. - Раніше був такий міцненький, збитий, ні на що не скаржився. Він же в палату інакше, ніж через кватирку, й не заходив. Прихитрився навіть розібрати на деталі німецьке гуманітарне ліжко, - це не кожен дорослий зможе. Але ми до його витівок уже звикли. Іноді навіть сподівалися, а може, дитячий організм усе-таки переборе цю хворобу? Але, мабуть, вірус уже почав діяти: він кашляє, різко ослаб... Тепер головне - втримати його на ліжку. Господи, ну хоч би хтось нам у цьому допоміг!..