Нонконформисты. И - несмотря ни на что - оптимисты

Відновленій незалежності — 29, а нам — 24. «День», як і наша держава, подолав і продовжує долати непростий шлях. Адже видання та його численні проєкти — це «острів», який мріє стати «материком» — але «материком» саме розумного, вдумливого середовища. А проти цього, можна сказати, працює вся кланово-олігархічна система, що, на жаль, так само ще з середини 90-х потужно експлуатує економічний, політичний, інформаційний та культурний простір України. Тож «День» від початку став виразником і «архітектором» позиції прогресивної меншості, яка, віримо, має шанс стати більшістю.

ІНАКШЕ — МОЖНА І ТРЕБА

Ми весь час показували, що можна інакше, що є свої кращі — такі як незабутні філософ Сергій Кримський, «американський дослідник з українським серцем» Джеймс Мейс, журналістка Клара Гудзик, котра своїми текстами на релігійну тематику розширювала до того штучно звужені горизонти українців — і сам факт запрошення її на аудієнцію до легендарного Папи Івана Павла II свідчив про вагу її слова у «Дні» (до речі, на її звертання польською Папа відповів українською, бо знав, звідки вона; у подарунок від гості він отримав (на той час ще дуже рідкісна річ) компакт-диск із електронним архівом нашої газети). Вони обоє вже у Вічності, а Папа — належить до лику святих. Наші кращі — це й  кореспондент, чиї тексти передруковував «Рейтер» Михайло Василевський, видатний дослідник літератури і письменник Володимир Панченко та плеяда інших, хто, на щастя, зараз серед нас. Газета «наводила оптику» суспільства саме на таких Особистостей, що своїм чином і прикладом спонукали долати нашу «постгеноцидність», за влучним діагнозом того ж таки Джеймса Мейса, премію імені якого «День» минулоріч вручив уже дванадцятому лауреату.

Так само потужним був і залишається наш історичний «фронт» (і саме наше видання відкрило його одним із перших в Україні) проти російсько-імперського тлумачення нашого минулого і за вибудування нової ідентичності на міцній саме українській платформі. І це наші газетні історичні рубрики, наш унікальний сайт «Україна Icnognita» та наша велика книжкова Бібліотека, у якій, окрім давньої, ми аналізуємо і новітню історію.

І це невипадково, адже «День» часто був нонконформістом у драматичних моментах історії України часів відновленої незалежності. Так було у 1999 році, так було і під час двох Майданів. Частина суспільства нас зрозуміла і прийняла цю позицію, частина пройшла повз не помітивши, ще частина проігнорувала свідомо (із власних причин), а частина здивувалася і потребувала пояснень. Прикметно, що до творення серії «Новітня історія для «чайників» активно залучені й журналісти «Дня», наприклад Іван Капсамун став упорядником знакової для тих, хто хоче знати реалії української політики книги «Котел», або Справа без терміну давності», Марія Семенченко — «Катастрофа і Тріумф. Історії українських героїв», що вийшла 2015 року. «День» — це і дух співпраці, готовності підставити один одному плече, разом творити важливі для всіх проєкти (між іншим, не позбуваючись обов’язку творити щоденну газету).

ФОТО ВЛАДИМИРА ГРИГОРЕНКО

ІСТОРІЯ КРАЇНИ — У ФОТО

А фото — це окрема велика частина діяльності «Дня». Цьогоріч ми, попри всі несприятливі обставини, оголосили вже 22-й міжнародний фотоконкурс, який є і «дзеркалом» вад нашого життя, і «ліками» для їх долання. Можемо пишатися й тим, що фактично створили вже свою фотошколу. «Я у «Дні» працював фотокором у 2003-2005рр. На роботу мене запросила головний редактор Лариса Івшина, — пригадує Михайло МАРКІВ, котрий, між іншим, до сьогодні встиг попрацювати фотографом не одного українського Президента. — До того у «Дні» працювало чимало відомих фотокорів, і перейти туди працювати з газети «Київські відомості» було престижно — я вважав це етапом розвитку, нових мрій і планів. Підозрюю, що не помилився. Найбільше вразило, що газета, мабуть одна з найперших у Києві, перейшла на цифрові фотокамери. Це було і цікаво, і круто, і сучасно. До того я іноді по 2-3 рази на день носив плівку на проявку, аби оперативно здати фото в номер... Люди скрізь цікаві». Для пана Михайла наш фотоконкурс, у якому він бере участь з 2001 року, —  «як підсумок прожитого року. Час задуматися. А що я показав би людям? Якось так». І цього року він обов’язково візьме участь у нашому фотозмаганні. «Це і цікаво, і корисно, і повчально. Я зараз не працюю в газеті чи інформагентстві, хоча мріяв колись. А сюжети — надішлю людей різних, вулицю, життя».

«Робіт цікавих багато, — говорить Михайло Марків про наш «фотобанк», — я би хотів побачити колись велику добірку надруковану, альбом чи віртуальну галерею про історію нашої країни. Яка твориться щодня. Думаю, що і на це прийде колись час. «День» багато робить у цьому напрямку». І в необхідності цієї роботи нас щороку переконують тисячі відвідувачів наших фотовиставок у різних містах.

ТОНКА ЕСТЕТИКА

А крім того «День» — це й особлива, тонка нова естетика, для втілення якої і в газетному вимірі, і в стилі книг та унікальних аксесуарів до них, наша головний редактор знаходить особливих людей. Таких, як Анна ГАВРИЛЮК зокрема. «Можливо, дехто з читачів пам’ятає мою історію знайомства з «Днем», але ця історія продовжується та нарощує нові і нові деталі, тож радо ділюся нею. «День» я вважаю своєю першою роботою. Щоправда, до цього я побувала продавцем у декількох «творчих» магазинах. Власне, в одному з них мене разом з моїми мальованими листівками і запримітила Лариса Олексіївна. Як би дивно це не звучало, але я отримала роботу у «Дні» завдяки наполегливості ... ні, не моєї, а Лариси Олексіївни! До останнього я не вірила, що це можливо і на усі запрошення до редакції та пропозиції опублікуватися реагувала як на щось нереальне. Тепер згадую це зі сміхом, і зовсім не пам’ятаю себе «продавцем». Адже разом з роботою ілюстратора у «Дні» я отримала прийняття своєї творчості і усвідомила, що саме це і є моя справжня професія, — ділиться Анна. — Нині я працюю поза редакцією, але щороку долучаюся до великих подій, таких як фотовиставки та видання нових книг. І досі, вже вісім чи дев’ять років, щоп’ятниці пишу та малюю традиційний «Малюнок Дня». За яким, здається, можна прослідкувати усі мої метаморфози як особистості та ілюстратора. Щиро рада, що я досі з «Днем»!»

До речі, унікальним, і не лише щодо естетики (бо де ще, наприклад, ви зараз знайдете мальовані обкладинки у глянці?), є й наш «Маршрут №1», покликаний поєднати бізнес-середовища та простір високої культури в різних куточках країни від мегаполісів на кшталт Дніпра, Харкова й Одеси до малих-великих міст, як Прилуки, Бар чи Володимир.

ФОТО НИКОЛАЯ ТИМЧЕНКО / «День»

ГАЗЕТА — ЯК «МЕНТОР СПРАВЖНІХ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ»

Особливий проєкт «Дня», котрий тільки цього року ми не провели саме через неможливість його віртуальної подачі, — Літня школа журналістики «Дня». Уже сімнадцять її випусків — це внесок редакції у формування не тільки журналістів високого ґатунку, а й громадян. «Газета «День» ще з факультетської парти була для мене співзвучною із системою власних цінностей, адже я шукала медіа, яке не просто буде виконувати «продаж продукту», а нестиме у суспільство вищі сенси. Це спонукало мене подати заявку на Літню школу у 2009  році, якраз після навчання на 3 курсі факультету журналістики. А потім був цікавий шлях співпраці, реалізації, навчання, — пригадує доцент факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Юліана ЛАВРИШ. — Після такого шаленого темпу роботи у редакції вдалося переосмислити тонкощі професії, специфіку та власний потенціал. У 2011 році Лариса Олексіївна попросила мене бути співкуратором  Школи, а отже не бути лише учасником, а стати своєрідним менеджером і подекуди наставником. Цей виклик утвердив моє бажання не тільки бути журналістом-практиком, але й викладачем, адже вже наступного року мене чекав вступ в аспірантуру, а ще через рік — праця на факультеті. Того-таки літа я мала кілька розмов з головним редактором про впровадження колонки «Медіа і релігія», де можна було б писати про Церкву для світського видання. Так і виник задум майбутньої теми дисертації. Тому газета у моєму житті завжди була поруч. В Івана Малковича є вірш-балада «З янголом на плечі». Можна сказати, що газета була для мене тим янголом, який оберігав, підказував, допомагав визначати орієнтири, був ментором справжніх журналістських цінностей. Дякую Ларисі Олексіївні і всьому колективу за високу планку і можливості, за підтримку, за тепло сердець! Нехай «День» і надалі залишається флагманом Світла і Добра, компасом сенсів та акцентів, які так важливі суспільству!»

«НЕСТИ ПРАВДИВУ ІНФОРМАЦІЮ В ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ — ЦЕ ПОЧЕСНА І НЕЛЕГКА МІСІЯ»

Подібної думки і Марина-Олександра ЛІБЕРТ, котра на нашу школу 2017 року приїхала з... Брюсселя. «Я вперше відкрила для себе газету «День», шукаючи статті для читання, щоб покращити свою українську мову. Відтоді я стала її постійним читачем. Завдяки улюбленій газеті я завжди була ознайомлена з останніми новинами, читала аналітичні й пошукові статті, водночас збагачуючи й поліпшуючи свою другу рідну мову. Чудовим відкриттям для мене було те, що , крім численних проєктів, газета проводить ще й Літню школу журналістики. Стаття Марії Чадюк, колишньої студентки Літньої школи, яка перебувала в Брюсселі і ділилася своїми враженнями (а нині Марійка, додамо, веде в газеті сторінку «Українці — читайте!», готує власні аналітичні матеріали і понад те, навіть виступила співупорядником наших історичних книг! і саме так мають працювати правильні кар’єрні «ліфти»— ред.), надихнула мене взяти участь у конкурсі на право стати студенткою школи. Сьогодні я досі маю чудові спогади», — говорить Марина. «Літня школа — цікавий проєкт, який приносить позитивні речі обом сторонам. І насамперед студентам, які, навчившись якісній журналістиці, робитимуть свій внесок в українську пресу. Під час стажування я зрозуміла для себе, що нести правдиву інформацію в демократичній державі — це почесна і нелегка місія. І тому мені здається чудовим, що є такі актори, як газета «День», які виконують цю місію».

ФОТО НИКОЛАЯ ТИМЧЕНКО / «День»

Тож нам (а ми — це далеко не тільки кореспонденти, редактори й адміністрація газети, а також усі наші автори та читачі!) справді є що святкувати! Вам потрібні ще докази? — вони у розповідях людей, що мають з «Днем» власну історію.

«ДЕНЬ» КАК МОЩНЫЙ ИНСТИТУТ КУЛЬТУРЫ

«День» вошел в мою жизнь еще в студенческие годы. Помню, перед университетом раздавали первые номера газеты. Мое внимание привлекла необычная верстка первой полосы, которая дышала воздухом, и, конечно, утреннее, красное солнце, стало неизменным символом издания. Ведь новый день — новая надежда, возможность, шанс — генерировать, познавать, расти, творить. Интеллектуально я росла вместе с «Днем», который сопровождает меня и мою семью годами. Поэтому мои взаимоотношения с газетой «День» я бы обозначила нормами «гири», которые в японской культуре означают и обязательства, и ритуал исполнения обязательства, и благодарность. Эти отношения являются неизменными, если они уже возникли, они продлятся до конца, и это касается различных сфер жизни. Поэтому я не только читаю газету, я ее ежегодно выписываю, а как говорил Чикаленко, «Украину нужно любить не только до глубины своего сердца, но и до глубины своего кармана», пишу как автор и активно популяризирую среди своих студентов как преподаватель.

«День» для меня как для читателя — это мощный ИНСТИТУТ КУЛЬТУРЫ, который генерирует и задает общественные смыслы не только на каждый день, но и на перспективу. Если бы наша политическая элита разных уровней читала эту газету, то никогда бы не было риторического вопроса: «Какую Украину мы строим?» или кучмовского приговора, что «национальная идея не сработала». Она потому и не сработала, что видения развития Украины как государства не было. Более того, если бы Украину сшивали идеями современного государства, то ни один российский сапог не ступил бы на украинскую землю. Однако президентские выборы 1999 года, на которых выбрали не Евгения Марчука, а Леонида Кучму, стали пусковым механизмом ряда роковых событий в государстве — от укрепления олигархической системы и до российско-украинской войны, которая длится уже шестой год подряд.

Однако, к чести издания, благодаря главному редактору Ларисе Ившиной, была избрана другая стратегия видения и формирования общественной повестки дня, если проиграно сражение, надо выиграть войну — историческую, культурную и сейчас гибридную. Как следствие издание разрослось до мощного интеллектуального проекта, примером чего является Библиотека «Дня», сайт издания, виртуальные музеи и т.п. Газета стала интеллектуальной площадкой для обмена идеями знаковых политиков, историков, ученых Украины и мира, вспомним Оксану Пахлевскую, Галину Аккерман, Евгения Головаху и др. К примеру, с профессором, литературоведом Владимиром Панченко я сначала познакомилась заочно благодаря именно газете «День» и только потом на научной конференции.

Это единственное издание в Украине, у которого нет усталости от войны, которое пишет о героях живых и составляет мартиролог тех, кто ушел в вечность. Для меня «День» — это матрица идентичности украинского.

Если когда-то я мечтала писать в газету «День», то сегодня пишу как автор, как единомышленник команды, которую объединяют общие мировоззренческие ценности. Как ученый использую «День» как добротную базу источников исследования.

Как преподаватель привлекаю студентов не только к чтению газеты, к работе над библиотекой «Дня», к круглым столам на студенческих научных конференциях, но и мотивирую на примере Летней школы «Дня», на опыте своих выпускников, например журналистки и писательницы Олеси Яремчук или графического редактора «The New York Times» Ирины Серкез, для которых в свое время «День» у меня на «журналистском мастерстве» был must read, писать в газету, подаваться на практику, и самое важное — иметь гражданскую позицию, которую перманентно отстаивает газета «День», а не фальсифицировать правду «балансом взглядов», войну называть войной, а не конфликтом, линию фронта — линией фронта, а не линией столкновения. Мы эту войну обязаны выиграть!

ФОТО ИЗ ЛИЧНОГО АРХИВА ЛАРИСЫ ИВШИНОЙ

«День» — это уникальное издание, которое идет в ногу со временем, которое модифицируется, становится конвергентным, оставаясь в то же время верным своим основополагающим принципам. Шлю поздравительное «AVE» редакции газеты «День».

Ольга Квасница, кандидат наук по социальным коммуникациям, доцент факультета журналистики Львовского национального университета имени Ивана Франко

Бажаю, щоб суспільство нарешті дозріло до поглядів, які продукує газета

У мене найтепліші спогади про газету «День», як про місце, якому багато років життя присвятив мій батько, Михайло Василевський. Всі ці сенсаційні матеріали, весь цей публіцистичний хист, бажання творити відображалося саме на сторінках газети «День». Він був спеціальним кореспондентом «Дня» у Хмельницькій області, і багато матеріалів зробив з великою любов’ю до цього видання. У мене сімейні спогади пов’язані з Ларисою Олексіївною, газетою, працівниками видання. Для мене це перше місце роботи: тато домовився з Ларисою Олексіївною про те, що я пройду стажування в газеті, мені було 18, це був 2003 рік, і, як на мене, тоді були роки розквіту друкованої преси і газети «День». Я прийшла молода, зелена, з відкритими очима, і Лариса Олексіївна дала мені шанс зростати, як журналіст, саме там. Починала з відділу ЗМІ та громадської думки, потім перейшла у відділ економіки до пана Княжанського, тож два чи три роки я теж пропрацювала у газеті. Мій тато покладав на мене великі надії, як на журналіста, і дуже пишався тим, що я працюю саме у «Дні».

Як на мене газета «День», остання з Могікан, що видає друковане видання, яке можна потримати в руках, понюхати, доторкнутися до справжньої журналістики. Ми обговорювали під час зустрічі з Андрієм Олеговичем Баумейстером, що Лариса Олексіївна, чи не єдина людина в Україні, яка з таким натиском та планомірністю відстоює інтереси України, як держави, українського суспільства, як зрілого, та такого, що прагне до системних кроків. Саме Лариса Олексіївна та газета «День» виховують це суспільство протягом 24 років.

Можна побажати, щоб суспільство нарешті дозріло до тих поглядів, які продукує газета, і щоб ця інформація цінувалася і була запитуваною.

Ольга ВАСИЛЕВСЬКА-СМАГЛЮК, народна депутатка України

Я з нею особисто росту

У мене з газетою «День» повно спогадів. Це газета, яку я читаю понад 20 років, ще з 1990-х років, коли щодня ми приходили вранці купляти її в кіоску. Якщо примірників не вистачало, то читали газету в читальному залі, тож у мене спогади, неначе я з нею особисто росту. Я більше 10 років не давав викидати підшивки з 1990-х до 2000-х років з маминого будинку в Ужгороді. Навіть і досі у мене частина примірників газети збережена, тому завдяки газеті маю імідж Плюшкіна, бо не хочу прощатися з деякими прекрасними екземплярами видання. 

Я бажаю, щоб ми відсвяткували 50-у річницю з газетою, хай вона змінюється, трансформується, росте, бо, звісно, все не стоїть на місті. Хочеться щоб редакція і видання продовжували й надалі виконувати свою суспільну місію. Попередні три десятки років прожив з газетою «День» і наступні три десятки років теж хочу. 

Олександр СОЛОНТАЙ, політичний експерт

ГАЗЕТА, КОТОРАЯ МЕНЯЕТ МИР К ЛУЧШЕМУ

В жизни человека есть определенное количество знаковых событий, от которых зависит его дальнейшее развитие как личности. Без всякой доли пафоса одним из таких событий для меня стало знакомство с ежедневной всеукраинской газетой «День».

Это было жаркое лето 2017 года. В то время у меня не было с журналистикой ничего общего и я занимал должность начальника службы горючих и смазочных материалов отдельного батальона, у которого подходила к концу очередная ротация в зоне антитеррористической операции. Когда ты долго находишься на одном месте и каждый день полностью повторяет предыдущий, начинаешь стремиться изменить в своей жизни хоть что-то. Тогда мне и попалась на глаза интернет-статья о проведении конкурсного отбора для Летней школы журналистики (далее — ЛШЖ). Недолго думая, я решил заполнить электронную анкету и записать видеорезюме, особо не возлагая надежды на успех. Но, как говорится: хочешь выиграть в лотерею — купи хотя бы билет. Через неделю мне позвонили из редакции и сообщили, что ждут меня в следующий понедельник в Киеве — я прошел отбор в ЛШЖ-2017.

Первый мой визит в редакцию оказался очень волнительным, поскольку я не был уверен, что смогу конкурировать и соответствовать уровню тех, кто уже учится или работает в журналистике. Поэтому я допускал мысль, что в любой момент могу все бросить и забыть об этой неудачной попытке, как о страшном сне. Но желание узнать, что будет дальше, и довести дело до конца оказалось сильнее.

С первых дней нам дали понять, что никто нас жалеть не будет, и с головой бросили в открытое море под названием «масс-медиа». Мы учили новую терминологию, встречались с известными людьми, послами, экспертами, проводили интервью, расшифровывали их и в конце готовили собственные материалы к публикации. И незаметно для самого себя я понял, что это именно то, чего мне не хватало. Мы были в кругу единомышленников с прекрасными наставниками, которые нам во всем помогали и поддерживали. Мы оставляли мало времени на сон и до поздней ночи обсуждали с коллегами итоги прожитого дня, а на утро были полны сил и энергии. Именно тогда мне пришло в голову, что так и должна выглядеть работа мечты. А какой кайф можно получить от результата своей интеллектуальной работы, когда ты можешь взять его в руки и внимательно рассмотреть и потрогать! Вы представляете?

Нас готовили как людей, которые должны сделать этот мир и нашу страну лучше. За счет просвещения, изучения истории, интеллектуального развития граждан. В этом, по моему мнению, основная философия «Дня». И каждый из 18-ти «летнешкольников» до сих пор пытается ее придерживаться.

Знаковым для меня стал момент публикации на сайте газеты «День» моего первого блога. Еще в начале нашего обучения мы получили задание периодически готовить материалы для блогов ЛШЖ, как это обычно делают выпускники. Конечно каждый из нас отнесся к этому с осторожностью, ведь раньше никто ничего подобного не делал. Но когда дело было сделано, меня вызвали в кабинет главного редактора Ларисы Алексеевны Ившиной:

«Саша, знаете, вы умеете писать», — сказала мне Лариса Алексеевна тогда, и, видимо, до сих пор эти слова добавляют мне сил, когда у меня что-то не ладится с текстом.

Уже тогда, в 2017-м, я понимал, что возвращаться к привычному ритму службы в Вооруженных Силах для меня будет невероятно трудно. Чего бы это мне ни стоило, я хотел изменить свой стиль жизни, который в армии меняется не слишком охотно. После месячного интенсива в редакции ежедневной газеты трудно вернуться к рутинной заправке технических средств горюче-смазочными материалами. Начался мой поиск возможностей, ведь, как я цитировал известную личность в видеорезюме для Летней школы: «Ничто не остановит идеи — время которой пришло».

Во время одной из встреч во время ЛШЖ-2017 мы познакомились с послом США в Украине Мари Йованович. Тогда она подумала, что я военный журналист, а когда поняла, что это не так, искренне пожелала им стать. И через какие-то полтора года после выпуска из Летней школы ее пожелание сбылось. Благодаря начальнику пресс-центра оперативного командования «Запад» мой опыт, полученный в газете «День», умноженный на настойчивое желание работать по призванию, сделал меня частью одной из лучших пресс-служб Вооруженных сил Украины — 24 отдельной механизированной бригады имени короля Даниила.

Сегодня мне трудно представить, и даже страшно это делать, как бы сложилась моя жизнь, если бы Facebook не сообщил мне об отборе на Летнюю школу журналистики летом 2017 года. Трудно представить, что я вообще не знал о ежедневной всеукраинской газете «День» и месте, где она рождается. Магическое место, где сконцентрировано максимальное количество правильных и преданных своему делу людей, которые ежедневно меняют этот мир к лучшему.

Александр САВЧЕНКО, пресс-офицер 24 ОМБр имени короля Даниила

ПРИ ЯСНОМ СВЕТЕ «ДНЯ»

Мне легко и приятно говорить о «Дне».

Знаю его с первого его дня.

Он появился в предельно пожелтевшем газетном украинском контексте. Газеты словно по чьей-то команде взялись вкладываться в прокрустово ложе так называемой лайфовой журналистики (только так торжественно они себя именовали, минуя привычный и одиозный эпитет «желтая»): убили, замордовали, изнасиловали, утопили, повесился, украли, обманули, солгали и т.д. и т.п. Ничего другого некоторые газеты не хотели видеть и знать.

Конечно, никто не будет отрицать, что нужно писать и об этом, потому что в идеале журналистика фиксирует все проблемы, реалии, приметы, и разнообразную эмпирику, которая сопровождает наше существование в этом безумном динамическом и изменчивом мире. Но (возможно, я слишком консервативен) принимать в качестве приоритета однозначно «чернушную» накипь реальности, ковыряться в язвах и стигмах общества с единственной целью: поразить, шокировать ли напугать читателя — эта редакционная стратегия вызывает не только много вопросов и возражений — а этическое сопротивление. Это осквернение информационного пространства, приучение читателя к токсической реальности, выдаваемой как нормальная.

И вдруг — «День». Не лайфовый. То есть не желтый. Газета спокойной аналитики. Эмоционально уравновешенной дикции. И без того корпоративного эгоизма, которым поражены многие СМИ, которые должны буквально сакрализовать тех, кто стоит за ними, а потому и под соответствующим углом интерпретировать информацию. Взвешивать, что для их хозяев выгодно, а что невыгодно. И уподобляться страусам, которые порой вынуждены прятать голову в песок. То есть СМИ одни события замечают, а других не замечают. Делают вид, будто их нет.

Убежден: многие читатели сверяли свое видение политических (и не только политических) событий, обстоятельств и их причин с непредвзятым и незаангажированным «Днем». Ни одна клика не смогла подчинить его себе. «День» в этом смысле — эталон действительно честной демократической журналистики.

ПОДАРОК ВЛАДИМИРУ ЗЕЛЕНСКОМУ ОТ СОСТАВИТЕЛЯ КНИГИ «КОТЕЛ», ИЛИ ДЕЛО БЕЗ СРОКА ДАВНОСТИ» ИВАНА КАПСАМУНА ВО ВРЕМЯ ПРЕСС-МАРАФОНА 10 ОКТЯБРЯ 2019-ГО) / ФОТО НИКОЛАЯ ТИМЧЕНКО / «День»

Вдруг с какого-то дня «День» предстал в еще одной — довольно неожиданной — ипостаси. Интеллектуально-просветительской. На его страницы уверенно вышла украинская история. «День» начал «оглядываться» в национальное прошлое, в котором очень много того, о чем общество не имеет даже элементарного представления. Это закономерно, потому что мы изучали (если изучали) тот вариант истории, который написали для себя — себя возвеличивая, — те, кто нас поработил и на протяжении веков угнетал, мощно денационализируя. Это даже не кастрированная история, а ядовитый суррогат, замаскированный под историю. К тому же имперские и советские историографы без каких-либо колебаний прибегали к историческому мародерству — они присвоили не только нашу территорию, но и культуру, историю, выдающихся наших личностей, которые вдруг оказались «выдающимися российскими» князьями, учеными, художниками, спортсменами и т.д. А еще наше общество, одурманенное идеологическими мифами, имеет много постколониальных травм, которые поддаются лечению именно историей, что может стать нашей дорогой к себе, к пониманию своей сущности.

Это был действительно исторический день, когда «День» начал эти прекрасные тома исторических материалов обнародовать. Это составило поистине уникальную библиотеку. Эти книги — лечение историей, протрезвление историей, приведение в чувство, утешение историей, уполноценивание историей. Влияние таких текстов на интеллектуально жаждущих, но именно недоученных в этом смысле индивидов просто сложно переоценить. Они действительно помогают воспитывать нацию. А кто возразит, что именно исторически воспитанная нация — это одна из основ национальной безопасности государства.

Итак, «День» не только информирует и осмысливает, фокусируя внимание читателя на текущих моментах нашего непростого существования. «День» — единственное из наших изданий активно способствует созданию интеллектуально зрелой среды в обществе, указывая ему драгоценные ориентиры во всем — от политики, государства, нации и до образования и культуры.

Сложно представить наши дни без «Дня».

Понимаю, что без него интеллектуального просвета и демократического дуновения в нашу затхлую атмосферу было бы гораздо меньше. И наши дни без него — значительно более блеклыми и безнадежными.

И это — вовсе не юбилейный тост, это естественное пожелание того, в чьих днях «День» всегда присутствует: «Пусть всегда будет «День»!

Михаил Слабошпицкий

«День» — це поле стоїчної праці

Пам’ятаю, як при заснуванні «Дня» звучала реклама такого штибу: мовляв, Росія читає «Известия», Америка — «The New York Times», а Україна читає «День». Для цього рекламного гасла спеціально були вибрані популярні, а водночас і серйозні, як то кажуть, із гарною репутацією газети Росії та США. Минуло майже чверть століття. І що ми маємо? «Известия» перетворилися на бойового пропагандиста російського імперіалізму. «The New York Times» останнім часом також публікує все більше дивовижних, м’яко кажучи, текстів, які несуть на собі відбитки лівацьких ідеологем. Натомість «День» є «Днем». Він тримає свій курс, звичайно, коригуючи відповідно до викликів ситуації й об’єктивних потреб читацької аудиторії.

Газета за умов бурхливого розвитку Інтернету вчасно відмовилася від спроб конкурувати з інформаційними агенціями (стрічка новин іде на сайті «Дня»), виділяючи в потоці повідомлень головне й зосереджуючись на ньому. А ще розвиваючи тематичне поле у «вимірах 3D»: узвиш — осмислення завтрашніх, а то й післязавтрашніх проблем; углиб — рух у глибини вітчизняної та світової історії, відкриття та розкриття зв’язку минувшини та сучасності, актуалізація досвіду десятиліть і століть; ушир — створюючи та формуючи аудиторію, яка складається зі здатних до самостійного розмислу читачів.

Про читацьку аудиторію «Дня» можна говорити та писати довго. З одного боку, «День» не прагне бути «газетою для всіх» (хоча б тому, що це просто неможливо, якщо, звісно, не йдеться про таку собі «дошку оголошень», я вже мовчу про несумісність певної часини номінальних громадян України з усім українським). З іншого боку, неможливо уявити «День» у ролі забавки групи постмодерних інтелектуалів, для яких реальність — не більше, ніж словесна гра за химерними постійно змінюваними правилами. Хоча найцікавішим з-поміж таких інтелектуалів газета часом надає шпальти: читачі повинні знати, хто є who, тим більше, що в постмодерному дискурсі трапляються цінні речі, не так розв’язання проблем, як їхнє бачення під несподіваними оглядами.

Копітка праця зі своїм колом читачів, із прогресивною меншиною освічених українців ведеться «Днем» у різних формах. Із-поміж них практично щорічне видання книг і брошур справедливо вважається унікальним, і не тільки для України. Якщо спробувати сформулювати коротко, то «День» постійно та невпинно відкриває для десятків тисяч читачів те, що було відомо одиницям чи — в найкращому випадку — десяткам знаних інтелектуалів. А ще ж є і постійні «рейди» Лариси Івшиної та обраних експертів Україною, зустрічі у вишах і дискусії на телебаченні... Проте праця «Дня» зі своїм колом читачів не є намаганням зробити його обшири безкраїми; йдеться про формування впливової спільноти, свого роду «невидимого коледжу», суспільно значущим завданням якого є постійна, крок за кроком, «змістовна українізація» (не на рівні гасел і закликів, ні!) буття сучасної України.

Слід сказати, що тоді, коли з’явився «День», у нього були своєрідні «партнери-конкуренти» у цій справі, в «серйозному» газетному жанрі — і в Києві, й у Львові. Де вони сьогодні? Їх немає, тих, що існували в другій половині 1990-х. А «День» є. На жаль, він майже самотній у «серйозному» жанрі. Так, за минулу майже-чверть століття з’являлися і нові проєкти, що намагалися займатися тією ж справою, але не змогли втриматися на рівні викликів доби. Сьогодні «партнерів-конкурентів» менше, ніж пальців на одній руці. Не тому, що немає авторів і немає сюжетів, і, тим більше, немає суспільної потреби, а в силу дії цілої низки суспільно-політичних чинників, і це сумно — як би там не було, але чесна конкуренція, здорове суперництво на ниві спільної праці (з певними варіаціями інтересів та цілей) — це, як на мене, річ нормальна. Хоча б тому, що тоді автори прискіпливіше ставляться до своїх текстів, охочіше удосконалюючи їх. Але... І ще раз але...

Хоча і нині дописувати, шліфувати і навіть у разі потреби переписувати матеріали для «Дня» — не зовнішня вимога, а внутрішня авторська потреба.

Загалом же, як видається, не тільки для прогресивної суспільної меншини, а й для влади було би благом уважно читати «День» і використовувати його публікації, закладені в них ідеї для своєї повсякденної роботи, дорослішаючи з кожним прочитаним примірником газети і кожним концептуальним текстом сайту. А ще краще, якби представники влади, не поодинокі, а достатньо численні депутати й урядовці ввійшли до отієї прогресивної меншини. І тут я змушений ізнову вжити сакраментальну формулу: «Але... І ще раз але...»

Утім, будьмо оптимістами, хоча й обережним. Зроблене не стане модними вихилясами чи постмодерною порожнечею. До «Дня» в усі роки його існування стосувалися і стосуються слова Івана Франка: «Одне — молоти язиком, а інше — перти плуга». Комусь ця праця здається ледь не Сізіфовою? Зовні може й так. Але тільки зовні.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, політичний аналітик, публіцист, кандидат філософських наук, лауреат Премії імені Джеймса Мейса

КАЖДЫЙ ДЕНЬ НАЧИНАЕТСЯ С «ДНЯ»

В будущем историки наверняка с большим интересом будут просматривать пожелтевшие подшивки и электронный архив Всеукраинской газеты «День». Без всякого преувеличения могу сказать, что на страницах нашего издания практически день за днем отражалась летопись развития независимой Украины — её политика, экономика, социальная и культурная жизнь.

Вспоминаю середину 90-х, когда компьютеры и гаджеты ещё не вошли нашу жизнь, как сейчас. Тогда каждый день начинался с похода к газетному киоску и там всегда стояла, пусть небольшая, но очередь. Ни с чем нельзя сравнить то чувство, когда открываешь и начинаешь листать свежую газету. Запах газетной бумаги и типографской краски ассоциировался с запахом самой жизни, с пульсом дня. Собкоров газет знали в лицо и останавливали на улицах, чтобы поблагодарить за честную публикацию или, наоборот, выразить свое возмущение — было и такое. По утрам нередко звонили и из органов власти — слегка пожурить за въедливость, а то и пригрозить, что, честно скажу, лишь добавляло драйва.

Особенностью нашего издания всегда было то, что её «трибуна» неизменно предоставлялась как квалифицированным экспертам, так и простым читателям. Поэтому именно в газете «День» всегда можно было услышать живые голоса и мнения людей — чем они живут, на что надеются и о чем мечтают. Боюсь, что когда-то эта газетная летопись нашим потомкам покажется не слишком оптимистичной, а пройденный путь — восхождением к славе.

За три десятилетия у нашего общества было немало горьких разочарований и далеко не так многое виделось в 90-х, когда всё только начиналось. У украинского общества не раз был шанс выйти на прямую дорогу европейского развития, догнать и перегнать своих соседей из Евросоюза. Но всякий раз мы почему-то путались «в трех соснах», шли окружным путем, а то и возвращались назад к уже пройденному. Думаю, одним их таких ключевых моментов в нашей истории были президентские выборы 1999 года, когда Украина, преодолев испытания и невзгоды — развал экономики, массовую безработицу и гиперинфляцию, стояла перед выбором главного вектора развития. К сожалению, ошибочный выбор электората привел страну к засилью олигархов и коррупции, и как следствие — к двум Майданам, потере территорий и войне. Всё это время, газета «День» неуклонно отстаивала европейский и евроантлантический выбор, как основу современного развития и безопасности Украины. И все прогнозы и предупреждения об опасностях, звучавшие со страниц газеты «День» в конечном счете подтвердились.

Разумеется, у нашего издания все эти годы был свой постоянный читатель — граждане независимой Украины с четко выраженной патриотической и проевропейской позицией. К сожалению, они не были электоральным большинством, но круг их неуклонно расширялся, особенно среди молодого поколения, выросшего уже в независимой Украине. Образно говоря, наше издание росло вместе со своим читателем, а читатель — вместе с газетой «День». Этому способствовал не только выпуск газеты, но и издательская деятельность — выход в свет, по инициативе главного редактора Ларисы Ившиной, книг из просветительской серии «Библиотека газеты «День». Появление этих книг было ответом на те вызовы, которые встали перед Украиной в новом тысячелетии, как в результате трагических ошибок в нашей стране, так и в соседней России, её перехода к агрессивной внешней политике. Сегодня вряд ли можно найти такое издание в Украине, которое вело бы столь активную просветительскую деятельность.

Ежегодно команда газеты «День» посещает со своей фотовыставкой практически все регионы страны, начиная с Днепра — города, сыгравшего ключевую роль в трагических событиях 2014 года и который возглавляет мэр Борис Филатов, политик с четкой патриотической позицией. Стоит отметить, что в любом уголке Украины обязательно есть свои «островки» перемен, которые внушают нам веру в будущее. Как правило, это украинские университеты, где обучается и формируется молодое поколение, которое уже вскоре будет представлять европейский облик Украины. Всестороннее сотрудничество с университетами, их гуманитарная поддержка — должны стать стратегическим вектором не только для нашего издания, но и для руководства Украины, если оно искренне заинтересовано в будущем.

Команда газеты «День» постоянно пополняется молодыми выпускниками вузов, а талантливая молодежь всегда имеет шанс заявить о себе в Школе журналистики газеты «День». В нашем издании начинали свою карьеру и получили «путевку в жизнь» многие известные журналисты Украины. Мне посчастливилось работать с ними в одной команде. Некоторые из них, такие как Михаил Василевский, Виталий Княжанский, Клара Гудзик, Джеймс Мейс уже ушли в вечность. Их стоит помянуть добрым словом. Собственно, эти мэтры отечественной журналистики, а также молодые «звезды», были и есть той командой «Дня», которая сделала наше издание известным и читабельным, и к которому прислушиваются, как общественность Украины, так и далеко за её пределами. Вместе с нашими читателями, для которых мы трудимся, редакция газеты прошла долгий путь длинной почти четверть века, и этот путь ежедневно начинался с нового «Дня». 

Вадим РЫЖКОВ, «День», Днепр (в газете — с 1996 года)

«С Днем рождения, друг!»

Ирина КЛЮЧКОВСКАЯ, директор Международного института образования, культуры и связей с диаспорой, большая приятельница, эксперт и автор «Дня»:

- С Днем рождения, дружище! Знаешь ли ты, что в течение 24 года мы уже не можем без тебя - ни дня без «Дня»! Признаемся, что в период вынужденного затишья, которое нам принес карантин, мы чувствовали себя совсем некомфортно, потому что за эти годы привыкли читать на Твоих страницах то, что резонирует с нашими умами и сердцами, привыкли внимательно и вдумчиво погружаться в Твои статьи-лекции, слышать рефлексии лучших, чтобы шлифовать и выгранивать наше мировоззрение. Нас, дружище, много, мы разные - молодые и не очень, профессора и студенты, рабочие и ученые, мы живем в больших городах, маленьких городках, селах и даже на хуторах. И мы все благодарны за ту особую среду, которая сформировалась вокруг Тебя, потому что мы все хотим одного - создавать сильную интеллектуальную украинскую Украину.

Тебе очень повезло, потому что у тебя невероятная лидер, который имеет талант от Бога, фантастическую работоспособность, глубокий острый ум и умение мыслить глобально. Именно ей, Ларисе Ившиной, удалось сплотить вокруг себя интересных, неординарных личностей! Но самое важное - именно она сумела выйти из этого комфортного круга единомышленников, в котором друг друга прекрасно понимают, исповедуют те же ценности, и прорваться туда, где тебя и не ждут, где настороженно воспринимают. Ей удалось наладить сотрудничество с самыми разнообразными сообществами - студенческой молодежью, школьниками, вполне взрослыми людьми, шахтерами, военными! И этой суперзадаче подчинены все Твои проекты, которые прочно укоренились в родной земле и уже имеют роскошную богатую крону на дереве «Дня». Люди медленно просыпаются, принимают ценности, узнают самих себя, свою истинную историю, проходят свой путь к идентичности гражданской и национальной.

Дорога Лариса Алексеевна, пусть дорога, которая началась 24 года назад с маленькой узкой тропинки, будет раскидистой и широкой! Пусть она пересекает границы и завоевывает мир! Пусть на ней все больше становится людей, которые смогут сказать: я - украинец!

Здоровья крепкого!

Semper fidelis - МИОК и Ирина Ключковская.

«День» является масштабным медийным институтом»

Роман ЯЦИВ, проректор Львовской национальной академии искусств, профессор, большой приятель, автор и эксперт «Дня»:

- «День» стал спутником в моих поисках более глубоких измерений научного мышления где-то на рубеже 1990-2000-х годов. Это издание почти сразу вызвало доверие из-за обозначенного ценностного ориентира. В кругу выдающихся интеллектуалов - Ивана Дзюбы, Сергея Крымского, Джеймса Мейса, Клары Гудзик, Евгения Сверстюка и других авторов формировалась новая сила журналистики и публицистики, призванной объединять общественное мнение вокруг фундаментальных вопросов национальной истории и современности.

Открытие феномена «Дня» синхронизировалось для меня с реализацией ряда важных исследовательских проектов, которыми я совершал научные реконструкции культурной коммуникации между Украиной и миром в XX веке. Читая «День», я стал больше верить в то, что грубо разорванную преемственность традиций в украинской публицистике, в научных дискурсах межвоенного двадцатилетия можно преодолеть. Удивлял оптимизм энергичного редактора Ларисы Ившиной, основательные исторические знания которой были сопряжены с редкой интуицией и профессиональной отвагой. Тогда, когда я впервые глубже задумался над ролью руководителей в деле национальной идеи, восхищаясь работами Юрия Липы, Евгения Маланюка, Уласа Самчука, Дмитрия Донцова, я присоединился к читательской аудитории «Дня», поддерживая тематически-смысловой вектор форматных статей газеты-лидера в идейном курсе новой украинской интеллектуальной элиты.

Сегодня «День» является масштабным медийным институтом с широким полем влияния на состояние общественного сознания в Украине, с отчетливо артикулированной концепцией культурной нации в диапазоне от идентичности к новейшим технологиям создания будущего.

Чувствую себя духовно крепким в богатом кругу авторов «Дня» сегодняшнего, желая приложить усилия к созданию образа «Дня» будущего, на утверждение высокого авторитета украинской культуры в мире.