Про потребу сформованої історичної політики

Чому ми в Україні досі не маємо сформованої історичної політики щодо подій на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підляшші в роки Другої світової війни? Про це наша розмова — з Оксаною КАЛІЩУК, докторкою історичних наук, професоркою Волинського національного університету імені Лесі Українки. Нещодавно у Львові, в Інституті археографії та джерелознавства імені Грушевського відбулася презентація її книжки «Волинь’43: історіографічне пізнання та криве дзеркало пам’яті».

«ПОЛЬСЬКІ ІСТОРИКИ ВСЕ МОНОЛІТНІШІ В СВОЄМУ БАЧЕННІ ВОЛИНСЬКИХ ПОДІЙ»

— 2013 року вийшла ваша книжка «Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині в роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси». І вона виявилася єдиним науковим дослідженням з цього питання в Україні в 70-ту річницю подій... Що змінилося з того часу? Чи є інтерес в Україні до цієї теми?

— Не секрет, що саме дискусії щодо Волинської трагедії є найгострішими і стали каменем спотикання на шляху порозуміння між українцями та поляками. На моє переконання — фахове, об’єктивне її вивчення є запорукою побудови історичного примирення обох народів. Без цього не може бути успіху. Вже так склалося, що впродовж десятиліття українсько-польське протистояння в роки Другої світової війни на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підляшші стало провідною темою в моїх дослідженнях. І, хоч цьому питанню присвячено моїх дві монографії («Українсько-польське протистояння на Волині та в Галичині у роки Другої світової війни: науковий і суспільний дискурси», 2013 та «У тіні Волині? Історія vs пам’ять, 2016) та низка статей, проте постала потреба вкотре повертатися до питань, які вже обговорювалися.

Причин такої парадоксальної ситуації є кілька. Книжка «Волинь’43: історіографічне пізнання та криве дзеркало пам’яті» присвячена проблематиці, яка давно вийшла поза межі вузьких наукових дискусій. Свій погляд на цю дражливу сторінку спільної українсько-польської історії висловлювали, висловлюють (та й, мабуть, будуть висловлювати) численні журналісти, громадські діячі, історики-аматори по обидва боки кордону. Все це потребує аналізу та узагальнень. Та, що найважливіше — цю тему не полишають політики різних держав, які прагнуть використати непорозуміння минулого для досягнення своєї мети. Кількість публікацій різного рівня, якості та спрямування з кожним роком зростає, а фаховим історикам доводиться витримувати тиск суспільної опінії (не завжди успішно). На жаль, слід визнати, що діалог професіоналів нині ускладнений, адже межі, які були виставлені політиками, впливають на нього. Саме це спонукало мене повертатися до теми, яку вже опрацьовувала.

Дослідження показало, що польські історики стають усе монолітнішими в своєму баченні волинських подій. Попри відсутність державної підтримки, простежується поступ українських учених у зборі фактів, вивченні та інтерпретації подій часів Другої світової війни. Варто згадати бодай книжку Богдана Гудя «З історії етносоціальних конфліктів. Українці та поляки на Наддніпрянщині, Волині та Східній Галичині в ХІХ — першій половині ХХ ст.» (2018), в якій автор шукає відповіді на питання про їх причини. Хоч слід визнати — волинські події не були, не є, та й дозволю взяти на себе сміливість ствердити, навряд чи будуть серед топових тем досліджень в Україні.

«СТЕРЕОТИПИ ВАЖКО ПІДДАЮТЬСЯ ЗМІНАМ»

— Чому сформувався образ волинянина-різуна і з цим наче не можна дати ради? Ніяк не вдається переконати, що в тому протистоянні українці також були жертвами. Відома трагедія села Красний Сад, знищеного поляками, і ця трагедія сталася в квітні 1943 року, значно раніше до 11 липня, яке вони призначили початком так званої волинської різанини.

— Варто розпочати зі знаної аксіоми — стереотипи є стійкими і важко піддаються змінам. Причиною цього є стихійність їх формування, суб’єктивність та відсутність при цьому аргументації, їх двоякість. Саме тому той стереотипний образ козака-розбишаки, гайдамаки-різуна модерної доби так легко перейшов у образ українця-різуна з років Другої світової війни. Саме тому в оповідях про «Волинську різанину» з’являються сюжети про освячення в православних храмах ножів, якими «вбивали поляків».

І для українців, і для поляків тема Волині’43 пов’язана з подоланням стереотипів та виходом з комфортного образу жертви. Тим паче що його в суспільній свідомості нині лише закріплюють через такі фільми, як «Волинь» Войтка Смажовського. Польському суспільству складно визнати, що в протистоянні років Другої світової війни страждали також і українці, тим паче складно усвідомлювати, що ці невинні жертви були далеко до символічної дати 11 липня, яка нині є офіційною в Республіці Польща. Аналіз соціологічних даних, здійснений у книжці, більш ніж переконливо це доводить.

Заради справедливості визнаю — Україна як держава останнім часом не докладала жодних зусиль, щоб це змінити.

«ЦЕ ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ»

— Чи можна навести приклади того, про що також ідеться у вашій книжці: як тему Волині’43 використовують для формування негативного образу України і українців у наукових та псевдонаукових текстах, не шкодуючи епітетів та барв. Окремо показано, яким чином волинська тема стала елементом гібридної війни, розв’язаної Росією проти нашої країни.

— Аналіз текстів, де фігурує тема Волинської трагедії, показав, що вона є елементом гібридної війни, розв’язаної Росією проти нашої країни та Європи загалом. Не буду зупинятися на публіцистичних та «академічних» текстах, автори яких подають відповідну інформацію з відповідними оцінками (чи тим паче матеріалах сепаратистських сайтів). Нагадаю інших два аспекти. Перший — це постійне збурення суспільств України та Польщі актами вандалізму на меморіальних місцях. Грушовичі, Гута Пеняцька, Верхрати та інші. Їх фінансування (і не лише в Польщі) російською стороною вдалося довести представникам Українського Кіберальянсу.

Друге — це звучання цієї теми з вуст офіційних осіб РФ. Тут варто згадати бодай виступи міністра закордонних справ Сєргєя Лаврова та присутність волинської теми, поряд з Бабиним Яром, Хатинню, в статті для американського The National Interest самого Владіміра Путіна. Саме це робить об’єктивне дослідження українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни питанням національної безпеки. І це слід усвідомлювати й у Києві, й у Варшаві. На превеликий жаль, попри розуміння цього факту поодинокими аналітиками, розуміння на рівні високопосадовців немає. Саме тому слід визнати, що домашнє завдання на сьогодні не виконане ні в Україні, ні в Польщі.

«ШУКАТИ І ПОКАЗУВАТИ ПОЗИТИВНЕ В СПІЛЬНІЙ ІСТОРІЇ СКЛАДНО»

9 років тому, 13 грудня 2011 року, вийшло моє інтерв’ю з Оксаною Каліщук під назвою «Про (не) забуті уроки милосердя». Йшлося про факти порятунку українцями поляків та поляками українців у роки Другої світової війни, які мали бути предметом інтересу та досліджень обох держав. Але того не сталося. Чому, про це знову говоримо з пані Оксаною.

— 2013 року ми з вами говорили, зокрема й про такий метод вивчення подій, як спільні експедиції польських студентів і студентів нашого університету по Волині. Вони записали 145 свідчень тих подій. І було багато прикладів, як поляки рятували українців, а українці — поляків. Проте ця експедиція була організована поляками. Чому ми не говоримо про це, не наводимо приклади такого християнського милосердя?

— На початках українсько-польського історичного діалогу як вихід із клінчу минулого було запропоновано християнську модель «Пробачаємо і просимо прощення», яка видавалася найвдалішою та найдоречнішою. Далекого вже 2003 року здавалося, що заклики Папи Івана Павла ІІ будуть почуті. Однак час показав, що не все так просто. Шукати та показувати позитивне в спільній історії українців та поляків виявилося складніше, аніж перелічувати кривди. Можливо, висловлю крамольну думку, однак стверджу — приклади християнського милосердя в страшні воєнні часи не мають нині попиту В суспільствах.

 В Україні ж ми не маємо сформованої історичної політики щодо подій на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підляшші в роки Другої світової війни. Тому й не говоримо про ті приклади, які можуть змінити негативний образ українця. Вже не нагадую про те, що банально це потребує коштів.

Прикро, попри зміни та поступ бачення волинських подій у академічному середовищі та суспільствами України та Польщі, доводиться повторювати висновок, зроблений багато років тому. Допоки питання українсько-польського протистояння на Волині, Східній Галичині, Холмщині та Підляшші в роки Другої світової війни залишатиметься регіональним і його розв’язання буде покладатися на Львів чи Луцьк, доти нам не вийти з глухого кута. Лише розмова на лінії Київ — Варшава, лише визнання, що це є державною проблемою може бути запорукою успішного діалогу. Лише це буде запорукою, що складне минуле, яке наздогнало наше сучасне, не буде визначати майбутнє взаємин українців та поляків.

P.S.

Книжка була видана в межах наукового проєкту «Етнополітичні конфлікти та ідентифікаційні символи українських земель новітньої доби» Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім.С.Грушевського НАН України та за підтримки Миколи Мартиніва. Вочевидь, не обійшлося без сприяння й установи, в якій працює авторка — Волинського національного університету імені Лесі Українки.