«Сам народ має бажати єдності»
— Ваше Високопреосвященство! Рік 2001 був наповнений і переповнений важливими і драматичними подіями, у тому числі й церковними. Яку з них ви вважаєте найбільш значущою для УГКЦ, суспільства загалом?
— Із церковного зору, безперечно, найважливішою подією минаючого року став візит Римського папи Івана Павла II до України. Завдяки цьому візиту й попри навіть всі негаразди підготовки до приїзду Святішого Отця, Україна не тільки предстала перед світом як країна з високою культурою та давньою традицією і стала широко відомою у світі. Я в цьому ще раз переконався під час недавнього Папського Синоду Католицької церкви, на який до Ватикану з’їхалися єпископи з усіх континентів, з усіх країн. Спілкування з ними показало, що для них Україна перестала бути чимось невідомим, чи не позаштатним. Дуже добре відгукуються про візит також ті духовні сановники, які супроводжували Папу під час візиту. І хоча з певних джерел йшло залякування візитом, нагнітання страхів, Папа не зробив нічого такого, не сказав жодного слова, що поглибило б протистояння в українському суспільстві. І всі це добре усвідомили.
Духовні наслідки візиту я вважаю довготривалими, і будуть поступово проявлятися в майбутньому — у церковному, у суспільному житті. Факт візиту стійко закріпився у свідомості людей. Сьогодні розмова будь з ким на будь-яку тему обов’язково переходить на зустріч Святішого отця з Україною. Неможливо ігнорувати той факт, що прості люди щиро вітали Папу не тільки у Львові, але й тут, в Києві. Люди вийшли на вулиці і побачили себе у новому, досі небувалому світлі — у дійсності за межами буденної сірості. Це була Подія, і всі ми були до неї причетні. На жаль, у житті нашого суспільства майже не відбувається загальнозначущих духовних подій, які б виказували помітний вплив на людей. Тому візит поставив перед усіма велике запитання, звернув увагу на духовні вартості, нагадав, що вони існують; Папа ствердив, що Україна є, існує і не тільки у географічному чи чисто культурному вимірі, але також у духовному.
Принагідно, хотів би сказати, що у нашому суспільстві взагалі мало обговорюються духовні теми, духовні феномени сьогодення. Візит активізував усвідомлення цього факту різними прошарками суспільства і тим дещо цементував їх.
— Але ж Московська церква і певна частина пастви УПЦ Московського патріархату сприйняли візит дуже вороже, а з вуст деяких українських єпископів цієї церкви досі лунають засудження візиту. Чи наступить час, на Вашу думку, коли між РПЦ та УГКЦ стосунки стануть якщо не дружніми, то принаймні нормальними, дипломатичними? І як, власне, складаються відносини між іншими унійними церквами та тими православними церквами, до складу яких вони колись входили? Адже зараз у світі існує десь два десятки унійних східних церков, серед яких найбільшою є УГКЦ.
— Чесно кажучи, ставлення Московського патріархату до нашої церкви для мене абсолютно незбагненне. Я не розумію, що діється в душах владик, духовенства, віруючих цієї церкви, не розумію проявів гострої ненависті, нездатності сприймати історичні факти такими, якими вони є. Але не маючи безпосередніх контактів з єпископами РПЦ — не з моєї вини — приходиться оцінювати ситуацію тільки на підставі офіційних декларацій. В них домінує церковна — і не тільки церковна — політика, вельми неприхильна до незалежної України, до її народу, її церкви. Цей складний і багато в чому дивний феномен — позиція РПЦ — заслуговує на вивчення та глибокий аналіз.
А щодо порівняння нашої релігійної ситуації з тою, яка складається в житті інших унійних церков, то, на підставі спілкування із єпископами тих церков, складається уявлення про більш мирну картину. Там, як здається, православні та унійні церкви разом шукають шляхів співпраці, співіснування. Абсолютна непримиримість відсутня.
Але що там говорити про наші стосунки з Московським патріархатом! Логіці не піддаються також взаємовідносини між УПЦ Київського патріархату та Українською автокефальною православною церквою, — неможливо зрозуміти, які рушії керують їхньою церковною політикою. Може, саме через це, через різні види ворожнечі між церквами, в Україні, яка має сьогодні біля сотні різних релігійних організацій, має народ, який в більшості декларує себе віруючим, є майже непомітним вплив релігії на державні справи, політику, культуру. Очевидно, що ми — всі церкви України — прикладаємо недостатньо зусиль, аби дійсно нести Слово Боже своїм співгромадянам.
— Хотілось би знати ставлення УГКЦ до виборів — чи буде церква висловлювати свою оцінку тих чи інших партій, тих чи інших кандидатів або проявів аморальності у політичному житті? Чи, на Вашу думку, вирізняється перевиборна етика тих партій, які називають себе християнськими?
— Наше ставлення до виборів, до політичних реалій базується на тому, що церква і Україна загалом виразно пов’язані з християнським Заходом. Це не тільки 400 років Унії з Римською кафедрою, це також попередня історія контактів Київського християнства з західною Європою, які надали українським церквам певних специфічних рис, не властивих іншим церквам візантійської родини. Звичайно, Російська імперія зробила все можливе, аби усунути, ліквідувати жваві контакти iз Заходом. Фактично вони збереглися тільки в західних регіонах, які через ті контакти багато чого навчилися, — як доброму, так і поганому. Зокрема, тут збереглася свідомість незалежності церкви від держави, впевненість у тому, що церква не є одним із департаментів держави. Вельми помітним є акцент на гідності людним, на її свободі вибору як у церковному, так і у світському житті. Дещо з цього навіть втілювалося в життя. Сучасна церква має бути органічно заангажована в житті кожної громади, в найбільш важливих його суспільних проявах. Але вона не повинна претендувати на участь у державних справах, у політиці, створювати якісь елементи теократії. Її обов’язок перед громадянами — допомогти їм знайти достойні форми свого буття.
Це, зокрема, означає, що церква не має права бути осторонь від такого важливого, можна сказати, доленосного процесу, як вибори. Починаючи з перших днів нового року, ми будемо висловлювати свої думки про те, що діється, підкреслювати, що політика має дбати про загальне добро, а не про групові інтереси. У своїх проповідях священики мають нагадувати про це і виборцям, і кандидатам. Вважаємо великим лихом і небезпекою як для церкви, так і для суспільства намагання деяких політиків використовувати церкву в політичних іграх. Це нечесно — купувати голоси, граючи на релігійних почуттях. Це короткозора політика, яка може призвести тільки до знищення морального авторитету церкви. Хто тоді залишиться на сторожі моралі? А щодо християнських партій, то ні слово «Християнська» у назві, ні навіть Заповіді Божі у тексті програм партії ще не роблять її дійсно християнською. Все залежить від практики, діяльності, бо «Не ім’я тебе, а ти ім’я прославляєш».
— Щоб виконувати ту високу суспільну роль, про яку Його Високопреосвященство щойно висловився, церква повинна мати відповідний рівень освіти. Чи готове — за своїм освітнім рівнем — парафіяльне духовенство до соціальної місії? Хотілось би принагідно спитати, чи достатньо ефективно використовуються матеріальні можливості Римських колегій та Університету УГКЦ? Таке враження, що там можуть навчатися — за існуючих умов — втричі більше студентів, ніж тепер.
— Життя церкви завжди, а особливо сьогодні, вимагає високої освіти на всіх рівнях церковної ієрархії. Перше завдання церкви — вкласти в душі молодих людей, що йдуть служити церкві, розуміння вартості освіти і бажання вчитися. Адже завжди існує велика спокуса трактувати духовне служіння просто як заробіток, як споживацьку професію. Без перебільшення можна сказати, що УГКЦ веде активну боротьбу за виховання духовних кадрів. А нинішній наш стан вельми далекий від ідеального. Бо маємо тільки невелику частку священиків, проповідь Слова Божого яких справді виховує, просвіщає паству. За освітою наше духовенство можна поділити на чотири категорії. Це, по-перше, ті священики, які мають за собою підпільну практику душпастирства, вийшли з «катакомб». Загалом, хоча вони не мають, із зрозумілих причин, класичної освіти, то є добрі, з великим авторитетом пастирі. Друга група — це священики, які до початку 90-х років служили у православних храмах і мають православну освіту. Тут все залежить, у яких семінаріях чи академіях вони навчалися. Третя група має вельми обмежену освіту, ту, яку «швидкісними» методами надавали в роки легалізації УГКЦ, коли існував драматичний дефіцит парафіяльного духовенства. Цих людей ми намагаємося доучувати, організуємо такі собі стажування тощо. І тільки порівняно незначна частина — то люди, які отримали солідну фундаментальну освіту в наших сучасних навчальних закладах або за кордоном. Будемо надіятися, що їхнє число постійно зростатиме. А щодо освіти у Римі, то так воно і є. І справа тут не тільки у матеріальних проблемах (вони також існують), а у тому, що вельми складно набрати для навчання у Римі молодих людей, які дійсно прагнуть до високої науки. Як це не сумно.
Втім, брак освіти відчуває не тільки церква. Про це свідчить, наприклад, такий промовистий факт, як відсутність у нас публічних дебатів. Скажімо, між греко-католиками та православними. Те саме стосується також політиків — там і тут все впирається в освіченість, ерудицію, а також — у знання хоча б загальних правил риторики, красномовства.
— Останнє запитання — як ви оцінюєте можливості досягнення формальної єдності православних церков, а також духовної єдності всіх християнських церков України?
— Думаю, що прикра відсутність єдності має свої глибинні причини. Її не буде, аж поки сам народ її не захоче. А наш обов’язок, обов’язок церков — збудити це бажання, зробити його загальним.
Хотів би через газету «День» привітати всіх українців зі світлим святом, з Різдвом Христовим і закінчити словами із Різдвяного звернення «Urbi et Orbi» («Місту і Світу») Вселенського архієрея Папи Івана Павла II: «Христос народився, щоб зміцнити зв’язки між людьми й народами, щоб вчинити їх братами у Ньому. Він прийшов, щоб зруйнувати стіну, яка була перегородкою, тобто ворожнечу, і зробити людство однією єдиною родиною.»
