Спадщина нашої еліти: В’ячеслав Липинський і сьогодення
В’ячеслав Липинський міцно ввійшов до історії української суспільно-політичної, громадської, наукової думки як людина, котра фактично першою привернула увагу до значення національної еліти. В умовах народницького та постнародницкого оцінювання вищої суспільної верстви як запроданців, корисних прислужників Варшави та Москви він першим мав сміливість говорити про її справжню роль в історії. У його історичних працях мова йшла про Богдана Хмельницького, Станіслава Михайла Кричевського, Данила Братковського, Степана Немирича та інших шляхетських і козацьких достойників. У політичних творах він говорив про Гетьмана Павла Скоропадського, представників українських Яфетів і Хамів, Дон-Кіхотів та Санче Пансів. Але вістря його інтересу завжди спрямовувалося на панівну верству, її окремих репрезентантів, а своїх сучасників Липинський закликав стати носіями державності, національних інтересів, служити українському народові ще краще, ніж вони колись служили іноземним монархам. Він чітко й аргументовано доводив, що націй без еліти не існувало і не існує. Саме еліта, а не розбурханий охлос, є провідником народу.
Творча спадщина українського мислителя, історика, історіософа, громадсько-політичного діяча впродовж останніх 30 років від часу незалежності України пробиває свій, далеко не завжди простий, шлях до наших сучасників. Досить сказати, що започаткована Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського нова серія наукового видання його суспільно-політичних творів зупинилася на першому томі у 2015 році. Досі не можемо знайти потрібних для її продовження коштів, хоча наступні томи вже підготовлено. Вони досі чекають свого часу, щоб потрапити до українського читача, хоча потреба в них є очевидною. На жаль, так саме зупинилося видання листів Липинського до своїх друзів та опонентів, хоча загальновизнано, що в листах цього консервативного діяча порушувалися питання не менш важливі, ніж в історичних та політичних творах. Недарма головний твір його оформлено саме як «Листи до братів-хліборобів». Отже, писемна спадщина видатного українського мислителя ще далека від повного оприлюднення.
Творча спадщина В’ячеслава Липинського, поза сумнівом, стає затребуваною сучасним суспільством. Її основні висновки має засвоїти нинішня політична еліта, на жаль, навіть далеко не подібна до описаної ним. Немає серед них справжніх Дон Кіхотів, а Санче Пансам потрібно ще довго вчитися задля засвоєння уроків видатного мислителя.
Але нині йдеться не про те. Спадщиною духовних провідників нації (а В’ячеслав Липинський заслужено обіймає таке місце на правому, консервативному фланзі цієї шеренги) виступають не тільки твори, викладені у них думки та переконання, що втілюються нині у життя. Їхньою спадщиною лишаються історичні місця, пов’язані з народженням, перебуванням, працею таких осіб. Мова йде навіть не про «місця пам’яті», як заведено нині говорити в науці про національну або історичну пам’ять. Це теж дуже важливо, проте досить однобічно. Я хочу привернути увагу до таких місць, до тієї спадщини, в якій зафіксовані перебування, праця, навіть побут таких визначних особистостей. Тут важливим є навіть не стільки саме конкретне місце, його локація, оточуюче середовище, скільки його «атмосфера». Це таке фізично майже невідчутне джерело, що стає вагомою складовою справжнього наукового всеохопного дослідження спадщини, залишеної видатною історичною постаттю. Лише занурюючись у неї, можна сповна відчути той рух думок, впливів, настроїв, того практично непомітного для зовнішнього спостереження «руху творчого повітря», що формували ту або іншу особу. Йдеться про «нематеріальний вимір» джерела, який рішучо відкидала марксистська наука. Насправді ж він існує.
На жаль, в Україні збереглося дуже небагато таких місць, пов’язаних з життям і діяльністю В’ячеслава Липинського. Власне, можна говорити лише про два: Затурці на Волині та Русалівські Чагари Уманського повіту на Черкащині. У першому він народився 3 (17) квітня 1882 р., там був і похований після смерті у Відні 14 червня 1931 р. Власний хутір Русалівські Чагари, в якому Липинський жив, працював на землі й творив упродовж 1909—1917 років, на початку 1918 р. було вщент знищено разом з усією бібліотекою та архівом. Фактично там нічого не залишилося від спадщини відомого українця. Не існує нині і самого хутора.
Над могилою Липинського на Волині комунорадянська влада також познущалася вже після Другої світової війни. Католицький цвинтар у Затурцях було розорено, зрівняно із землею; у родинній садибі утримувалася колгоспна худоба. Російські більшовики знали, що робили: так само двічі, наприкінці 1917 та 1918 років було знищено фамільний маєток Скоропадських у Тростянці на Сумщині — з усіма будівлями, колекціями старовинних артефактів, бібліотекою, архівом. Так намагалися стерти з лиця землі родинні гнізда ненависної аристократії, позбавити українців навіть залишків пам’яті про видатних репрезентантів національної еліти.
На жаль, у Тростянці нічого не лишилося від маєтку, окрім маленького флігеля, і, звісно, дендропарку, який знищити було вже не сила. Саме цей парк, закладений дідом Гетьмана Павла Скоропадського Іваном Михайловичем, нині є ядром спадщини найвідомішого гетьманського роду. Другим таким центром виступає Гамаліївський Харлампієвий монастир — фамільна усипальниця Скоропадських. Там ховали практично всіх членів роду з 1724 по 1916 роки, у тому числі діда, батька, мати, сестру і брата Гетьмана. Відновлений монастир важко, але впевнено долає шлях від радянської колонії суворого режиму за колючим дротом до святого місця, пантеону видатного українського роду. Це, безперечно, вже є вагома частка національної спадщини, але до справжньої музеєфікації, на жаль, ще далеко. Сподіваюся все ж таки, що згодом ця спадщина Скоропадських посяде гідне місце серед небагатьох інших подібних об’єктів, що збереглися в Україні.
У Затурцях ситуація склалася інакше. Завдяки громадській ініціативі ще на початку 1990-х років вдалося відновити цвинтар з могилою В’ячеслава Липинського. Було відремонтовано й відновлено садибу Липинських, де 2011 року за підтримки місцевої влади створено меморіальний музей.
Тому дуже хочеться, щоб цей музей — істинне ядро спадщини В’ячеслава Липинського, видатного мислителя, справжнього патріота України, який поклав усе своє життя, весь свій талант і здібності на служіння їй — став зразком, гідним наслідування.
