Міста-мільйонники: запит на мову

Нещодавно в програмі «Рандеву» львівський історик Ярослав Грицак в розмові з Яніною Соколовою наголосив, що нинішня молодь сприймає Київ як цілком проукраїнську столицю. А ось його покоління вважало Київ ледь не російським містом. Отже, все тече, все змінюється! А ще професор згадав про умовну вісь Київ-Дніпро, яка з його точки зору, вселяє певний оптимізм. Та про значно менш проукраїнську вісь Харків-Одеса.

Мураєв та інші проросійські діячі, говорячи про утиски прав російськомовних, часто посилаються на цифри. Мовляв, російську мову стільки-то людей вважають рідною, але Україна продовжує наступ на їхні права. Вони традиційно звинувачують і безсоромно брешуть. Ми ж мляво захищаємося, лінуючись подбати про розмаїття аргументів. Обмежуємося рятівною формулою: у Німеччині панує німецька, у Франції французька, в Польщі — польська. Тож і українська має право домінувати. Це все правильно, але недостатньо. Наші ЗМІ працюють так, що у кожного регіону «своя» правда. Переконаєш Луцьк і Вінницю, а Запоріжжя і Миколаїв залишаться при своєму. Тож слід подбати про глибшу лінію «аргументної» оборони.

ЦИФРИ, ЯКИХ ВОНИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ

Діячі п’ятої колони завжди підкреслюють: російськомовні мають право розмовляти мовою батька й матері. Та хто ж заперечує? Мають, і вповні користуються цим правом, оскільки Україна — демократична держава. З російською якраз все благополучно. Але під час війни з Росією актуалізувалися і мовні права українців. Бо для чого тоді існує українська держава? Там, де майже нема мови, там велика загроза вторгнення. Як врятувати наших громадян? Пропоную зосередитись на ситуації в містах-мільйонниках, оскільки саме вони задають тон. До речі, згідно із загальнонаціональним опитуванням, проведеним Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, серед мешканців міст-мільйонників 55% мешканців вважають рідною мовою українську. Тобто є символічне переважання. Але це разом із Києвом. А от у мільйонниках Південного Сходу українську назвали рідною тільки 36%. Погодьтеся: це також чимала цифра. Тоді чому ж на вулицях вищезгаданих міст оцих 36% української ніколи не почуєш? Саме цей аргумент захисникам мови і варто брати за основу. Не почуєш, бо є прихований тиск на українську! Досі діють хитромудрі імперські схеми. Коли навчимося нейтралізувати «п’яту колону», тоді нічого російського не доведеться забороняти. Все йтиме природнім шляхом. Коли українське захищене, то потреба в обмеженнях і заборонах автоматично відпадає.

Врахуймо ще й таке. Село у нас стрімко вимирає, молодь переїздить до міст. І цю обставину слід враховувати, оскільки є привід і для оптимізму: навіть на Південному Сході 64% молодих людей вважають рідною українську! Слід подбати про комфортну «нішу» для цієї категорії.

ОДЕСИТИ ЗГАДУЮТЬ...

«П’ятиколонники» не люблять згадувати про реальний сентимент частини старшого покоління до української мови. Бо їм це не вигідно.

А люди старшого покоління далеко не всі ватники! Навіть у містах-мільйонниках. Наведу цікаві уривки з дискусій у соцмережах:

Ольга: «У мене тато народився в Одесі в 1923-му році. Він ніколи не розмовляв російською мовою. Ні бабуся, ні прадід, ні прабабуся... А вони ж одесити. То звідки пішло твердження, що Одеса — російське місто?»

Сергій: «Мій тесть розповідав, що в 1958 році, коли вони оселилися в Одесі, на зупинці громадського транспорту, що на вулиці Новоаркадіївській (тепер це проспект Шевченка) висів напис: «А. зупинка». «А» — це скорочено автобусна. Тогочасні діти з довколишніх дворів чомусь називали це місце «АзУпинка» — з наголосом на «У». Також в межах пішої досяжності розташовувалися «Перукарня», «Лікарня», «Крамниця», «Кінотеатр».

* * *

Не львівські історики, а звичайні проукраїнські одесити пригадали, що в 1920 році в місті був кінотеатр «Червоний літун». Пізніше він став називатися: «Червоний льотчик».

Отже, принаймні частина одеситів не хотіла б розлучатися з мовою предків. Про це свідчить і цей допис:

«Коли я жив в Одесі (1966-1969), то більшість вивісок були українською мовою. Над входом до Привозу висіло з ілюмінацією «Жовтневий ринок». Прикро, що тепер на Привозі не більше 15% українських оголошень та вивісок...»

Як бачимо, старше покоління не лише все добре пам’ятає, але й уміє аналізувати. Скажімо: «У 90-ті за Гурвіца була невелика хвиля українізації одеських вивісок. Коли я приїжджав з Донецька в Одесу, то це відразу впадало у вічі...»

В останній фразі згадано окупований Донецьк, де також колись проживало до мільйона населення.

Тепер там не лише не вивчають українську, але й демонтували більшість українських вивісок. Це також аргумент на користь того, що в підконтрольних містах-мільйонниках захищати треба саме українську. Поки туди не приперся Путін.

ЗАПИТ НА МОВУ БУВ. ПРОСТО ІМПЕРЦІ ЙОГО ІГНОРУВАЛИ

Деякі спогади фіксують і цілком толерантне ставлення до мови з боку приїжджих росіян.

Скажімо:

«Мой отец получил назначение на военную кафедру в Одессе в 1964 после окончания ВМ Академии в Ленинграде. Пока не было куда перевезти семью, он жил в Одессе в гостинице, на Садовой, и приехав к нам в отпуск, с улыбкой спрашивал: «Как ты думаешь доча, что это значит: «розмовляти з водієм під час руху заборонено»? И довольный, переводил мне эту надпись из одесских трамваев...»

Нам же мураєви будуть розповідати лише про страждання російськомовних від утисків українізаторів. Але не захочуть розвивати тему, що спираючись на вищезгадану лояльність частини росіян, можна було б підтримувати в Одесі гармонійну двомовність.

За браком місця не наводжу аргументи десятків харків’ян. Зацитую лише вчительку Ірину Луньову:

«В моїй педагогічні роботі було майже десять років перерви. І це дозволяє мені з більшою переконаністю говорити про тенденції. Місто Харків в цілому «налаштоване» на Україну. Впливає наявність військових частин. Воюють з Росією батьки і сини частини харків’ян. Це не може не впливати на настрої міста! А якщо десь і почуєш нарікання на «майдануту» владу, то неодмінно хтось поряд заперечить: «А ви що, хочете, щоб у нас було, як в Донецьку чи в Луганську?» Якщо говорити про сферу освіти, то в цілому зростає інтерес до мови. Мудрі педагоги не нав’язують мову, а намагаються зацікавити нею дітей. Прикро, що не вистачає україномовного середовища поза школою. Але якщо десь і є можливість розмовляти українською поза уроками, то діти просто в захваті!»

Ці слова вчительки також підтверджують тезу: запит на мову існує навіть на Півдні і Сході. Ігнорувати цю обставину під час війни було б нерозумно.