«Новообращенные»

Так інколи називають людей інших національностей або й зросійщених українців, які в зрілому віці сприйняли українську ідею і тепер активно на неї працюють. Тобто вже цілком дорослими зайняли своє місце «на барикадах». Мають високий рівень мотивації і є прикладом для інших.

Для прикладу, почну з цікавого тексту, який поширив у соцмережах молодий кримський татарин. Живе, до речі, в Криму, на захист України майже не розраховує. Адже ми, на жаль, досі не навчилися активно захищати своїх. Тим ціннішими є його думки про декомунізацію та про спроби проросійських сил зупинити історичні процеси:

«От ви кажете: хай собі громада обирає назву населеного пункту. Угу. Вони наобирають. Їм же, певно, пропонували повернути собі Ольвіополь, Орлик, Голта, Богопіль... Послухайте, які чудові імена! Але ж місцеві, мабуть, вперлися рогом: «Я вирас в Пєрвамайскє пачему я должен мєнять єму названіє?»Це не діло громади, панове. Якщо вас народила жінка, це не дає вам права обирати їй ім’я, вигадувати по батькові, дарувати їй прізвище — хоч поодинці, хоч референдумом. І якщо ця жінка вас навіть не народила, а прихистила, то тим більше, вам, жлобам, ніхто не давав права давати нове ім’я цій жінці. Навіть якщо ви чужий і вам все пофіг. Ви не маєте на це права! У всіх міст та містечок України імена глибоко історичні. Часто, частіше ніж у половині випадків, кожне поселення має по дві історичні назви, а буває й більше: три-чотири. Бо Україна — древня земля. Вона населена з таких давніх-давен, що деякі з вас зіб’ються рахувати нулі після одиниці — от стільки років! І весь цей час люди давали імена ненаселеним місцевостям і робили їх населеними. Давали імена, а не забирали. Бо назвати щось Пєрвомайском, Затишним чи Колгоспним — це означає забрати справжню назву і дати «поганяло»».

* * *

Мудра думка, чи не так? А підказують нам її — зверніть на це увагу — з окупованого Криму та ще такою колоритною українською мовою. Цінуймо це. І насамперед я хотів би, щоб заткнулися мудрагелі, які пропонують «відрізати» і віддати ворогу те, що ним захоплено завдяки умінню вести пропаганду. Треба вчитися повертати своє! І потім так міняти стосунки між людьми на повернутих територіях, щоб більше нікому не хотілося кликати ворога. Треба вчитися, багато працювати над собою і поступово ставати кращими. Наведу кілька прикладів, як люди під впливом того чи іншого поштовху ставали «твердими» українцями.

* * *

«Розуміти важливість української я почала ще в школі, — розповідає викладачка української мови 27-річна Анастасія Теплякова з Дніпра. — Коли мені було 13 років, я відпочивала в Ялті. Там почула, як росіянка наїжджає на букву «і», яку побачила на етикетці. Називала її «паличкою», обурювалася, чому не пишуть російською. Мене це дуже зачепило і я з нею тоді сильно посварилася...» Тепер Анастасія навчає іноземців в університеті та на приватних курсах. Веде безкоштовні заняття при товаристві «Просвіта». Створила в інтернеті поетичну сторінку «Теплякові вірші». Організовує розпис будинків у рамках творчого проєкту «Слово на стіні». Одним словом, робить багато корисних справ.

* * *

А інколи не так мова, як соціальний чинник спрацьовує.

Житель Ялти Євген Сіканов перед тим, як переїхати до Криму, трохи жив у Єнакієвому, працював у об’єднанні «Орджонікідзевугілля». Знав ціну «регіоналам», тому жодної миті не вагався з вибором, коли побили студентів і з’явилася реальна загроза, що рух України в Європу буде загальмовано. Стійкий і незламний, у вирі зіткнень на вулиці Грушевського Євген Cіканов сам був прикладом для багатьох. Передусім він, батько п’ятьох дітей, опікувався молоддю. Його називали просто: «Женя-Ялта». Як до, так і після подій Майдану про Євгена говорили як про людину глибоко віруючу, дуже порядну і чесну.

У квітні 2014 року Євген Сіканов повернувся додому, попри російську анексію півострова. Після цього приїздив до Києва до першої річниці розстрілу на Інститутській та другої річниці початку Євромайдану, щоб вшанувати пам’ять загиблих побратимів. А на вулицях Ялти його можна було побачити в українському національному одязі: зокрема, збереглося фото, де на свято Водохреща у 2015 році на ялтинській набережній Євген, вбраний у гарну вишиванку, з великим хрестом занурюється у морську воду. Помер майданівець від онкозахворювання в тому ж таки 2015 році... Швидко «згорів» від постійного стресу. Але друзі стверджують, що він до кінця зберігав у душі віру в Україну.

Отже, не в національності і не в отриманій освіті справа. Вирішальним є певний емоційний поштовх. Треба розуміти природу цих поштовхів, щоб заздалегідь знати, де можна збирати «врожай» і чітко планувати наступні «жнива». Важливо, щоб «новонавернені» постійно відчували нашу підтримку і не мали підстав для розчарувань.