Мова Путіна та мова Пушкіна: хто переможе?

Спершу — текст, що являє собою обговорення питання, як слід правильно писати по-російськи: «в Украине» чи «на Украине». Текст цей узятий повністю, без вилучень, з одного популярного російського Інтернет-ресурсу.

«Я вот как украинец на половину, не понимаю смысл этого спора. Если говоришь на русском то пользуешься правилами этого языка, и на одном месте можно вертеть как это правильно к примеру на Украинском... Если говорит на Украинском то пользуется своими правилами... Это все равно что дое@ться до англичанина и сказать «а я считаю что вот так нужно говорить на твоем языке, ведь согласно правилам украинского языка....»».

«Русский язык однозначен и жесток -НА Украине -) И по фиг на самомнение укров, желающих управлять чужим языком».

«По правилам «на Украине» и «в жопе», что равнозначно».

«правильно — in THE Ukraine, причем употребление определенного артикля в данном случае — исключение, с названиями стран в одно слово он обычно не употребляется (пр. the Congo). Корни этого исключения как раз лежат в этимологии слова «украина» в русском языке обозначавшую какую то «определенную» местность. (пр. the Urals)».

На цьому обговорення закінчено — всім користувачам ресурсу все зрозуміло.

Інтернет-ресурс цей зветься Пікабу (Pikabu). Як повідомляє Вікіпедія, це «русскоязычное информационно-развлекательное сообщество. Один из самых популярных сайтов в рунете... Посещаемость 102 млн/месяц. Среди пользователей сайта преобладают мужчины, 86% аудитории составляют люди старше 18 лет, при этом 37% — от 18 до 24 лет... Наибольшее количество посетителей сайта проживает в России, на Украине, в Германии, Казахстане и Белоруссии. На официальную страницу сайта в социальной сети ВКонтакте подписано более 3 млн человек, в социальной сети Facebook — более 0,8 млн человек».

Отож, як бачимо, дописи на Пікабу читають не лише громадяни Росії. І не лише громадяни України. Читають, обговорюють. роблять висновки — чи без обговорення беруть на віру. Це стосується і наведеного вище невеличкого... ні, не діалогу, а сукупності кількох безапеляційних монологів. Які всі разом засвідчують наявність у російськомовному світі справжньої «антропологічної катастрофи» (М.Мамардашвілі), Бо ж ніхто з тисяч читачів цих скриптів не зреагував ані на їхню форму (вкрай брутальну і хамську), ані на зміст (справжній концентрат невігластва).

Дискутувати — навіть заочно — з невігласами не стану, лише зазначу: серед тих російських майстрів пера, хто вживав зворот «в Украине», Олександр Пушкін, Олександр Герцен й Антон Чехов. А в Миколи Гоголя приблизно у половині випадків — «на Украине», в іншій половині — «в Украине». Чи ж вони не знали російську мову? Чи, може, їм завадило їхнє «непевне» з погляду «истинных русских» з Пикабу походження — нащадок «арапа Петра Великого» Пушкін, напівнімець Герцен, малоросіянин, як він сам зазначив на переписі 1897 року, Чехов та Гоголь («Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская»)?

Утім, мова Пушкіна — це одне, а нинішня російська, мова Путіна, — це інше...

А тепер трохи теорії (не для дописувачів Пікабу, вони безнадійні, а от із читачів цього ресурсу, можливо, хтось не втратив здатності мислити.

Росіяни пишаються своєю мовою: мовляв, вона розвинена, багата, здатна передати найтонші раціональні й емоційні відтінки життя людського духу. Цією мовою можна перекладати будь-які тексти з будь-якої мови, наукові й художні, прозові й поетичні, релігійні й атеїстичні. Іншими словами, росіяни вважають свою мову не просто інструментом спілкування, а й неабияким надбанням світової культури, незамінною мелодією її оркестру.

Що ж, як давній шанувальник російської літератури та філософії, зрештою, як лауреат другої премії на першому й останньому всесоюзному конкурсі з науково-популярної філософської літератури (текст моєї брошури писався російською на замовлення одного з «осердь перебудови» — московського видавництва «Знание»), маю право стверджувати: ця мова в принципі добре надається до передачі найглибших і найтонших речей. Але...

Але все залежить від того, хто і навіщо користується цією мовою. Не дарма такий проникливий філософ, як Мераб Мамардашвілі говорив про «словесні шлакоблоки», які виробилися саме в цій мові для унеможливлення вільної думки, про «дуже примітивну мову для дуже маленьких мізків», яка звучала на вустах пропагандистів «безсмертного вчення Маркса-Леніна». Говорив він про це — а я мав щастя не раз слухати його — теж російською мовою, проте це була посутньо інша мова, ніж, скажімо, мова його опонентів, що намагалися «розвінчати» його, використовуючи зазначені «словесні шлакоблоки», які звалися «марксистсько-ленінською філософією».

Саме така російська наче-літературна мова панувала на просторах СРСР, саме її використовували та розвивали Сталін і Жданов, Брежнєв і Суслов. А на додачу до офіційних «словесних шлакоблоків» надзвичайного поширення набула напівкримінальна вкрай спримітивізована «мова блатняка та попси», як її назвала в 2004 році група українських письменників. Із боку російських літераторів це викликало шалене обурення — мовляв, то «печерна русофобія»!

Показово, що російські «майстри пера та клавіатури», схоже, ніколи не замислювалися над етимологією терміну «русофобія»; тим часом його корінь — у цілком мотивованому й обґрунтованому страху перед перспективою повного й остаточного торжества того «русского хама», про небезпеку чого в унісон попереджало чимало російських же діячів — від правого консерватора Мережковського до лівого радикала Леніна. І ще одне: станом на осінь 2004 року, коли народилася формула «мова блатняка та попси», вже очевидною стали як прихильність до цієї мови президента Росії Путіна та його команди, так і насаджування цієї мови з її новітніми «словесними шлакоблоками» на доповнення та часткову заміну «радянському соціолекту». Проте російські літератури (не всі, проте надто значна їхня кількість) виявилися неспроможні помітити це, натомість із іще більшою заповзятістю зайнялися подальшою вульгаризацією і примітивізацією власної мови, її лексичного складу. Тож і підтримка окупації Криму Росією навесні 2014-го, і дотримання написання «на Украине» як норми, всупереч Пушкіну, — це явища одного порядку.

Утім, певен, що серед читачів «Дня» знайдуться такі, які зазначать: Пушкін був співцем імперської величі та противником європейської демократії. Це правда. Проте правда і те, що Пушкін у «Полтаві» не пішов проти правди й адекватно відобразив незалежницькі прагнення гетьмана Мазепи:

Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством

Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Зверніть увагу на різницю між «покровительством Варшави» і «самовладдям Москви» — чи не правда, ця різниця підмічена геніально точно?

Усе ж таки, погодьтеся, мова Пушкіна — не мова Путіна і його «вірних псів».

Й інше. На початку 1830-х Левко Боровиковський перекладає Міцкевича та Пушкіна, причому відомо, що останній особисто схвалює переклади своїх віршів, визнаючи тим самостійність і розвиненість української мови:

Буря в хмари небо криє,

Сипле сніг, як з рукава,

То звірюкою завиє,

То застогне, як сова...

Вип’єм, добра паніматко,

Ну, по одній наливай;

Вип’єм з горя, де ж кухлятко?

За починком не дрімай!

Як бачимо, Пушкін ставився до української мови інакше, ніж «знавці» та «великі патріоти» з Пікабу...

Протистояння «мови Путіна» з «мовою Пушкіна» у сьогоднішній Росії триває, попри зусилля влади та плебейства (лапки поставлені тому, що тут я їх беру у якнайширшому значенні, в якості складних знакових систем, що включають словесний компонент лише як одну зі складових, і призначені для функціонування в їхніх межах певних смислових рядів, що втілюються у діях індивідуальних і колективних суб’єктів). У цьому протистоянні нещодавно був зроблений небуденний знаковий жест. У Санкт-Петербурзі на засіданні Ради муніципального освіти депутат Микита Юферєв зняв зі стіни та порвав портрет Путіна. «Сьогодні чергове засідання Ради МО Смольнинська. Знову Адміністрація повісила портрет Путіна. При цьому портрет Пушкіна зник із залу засідань. Довелося вжити заходів депутатського реагування», — написав депутат у своєму Twitter, опублікувавши фото розірваного портрета Путіна. Ясна річ, на місце «злочину» терміново прибули аж п’ятеро поліцейських...

«Найшовсь-таки один козак. Із міліона свинопасів», — як писав Шевченко. Ще не вмерла Росія Герцена та Сахарова... Проте не забуваймо, що вшанування Пушкіна — демонстративне, ледь не істеричне — може мати місце в системі, де кояться найстрашніші злочини та панує бездумність, прикрита «словесними шлакоблоками». Бо ж яким грандіозним за масштабом було вшанування в СРСР пам’яті Пушкіна за велінням Сталіна у 1937 році, до сторіччя від загибелі поета. Чи допомогло тоді масове вивчення пушкінських віршів гуманізації режиму та загальному підвищенню освіченості, а разом із тим — і припиненню новітньої русифікації України? Риторичне запитання...

Отож справді — маємо те, що маємо. А загальний висновок нехай роблять читачі «Дня» — мабуть, найкваліфікованіша читацька аудиторія країни.