«Нашому суспільству не вистачає людського обличчя у правосудді»

«Вирок, що повертає довіру...» — так у редакції «Дня» назвали рішення судді Малиновського районного суду міста Одеси Олександра В’ячеславовича ГАРСЬКОГО, в якому він покарав двох злодюжок читанням творів Тараса Шевченка, Марка Твена і Джека Лондона. Обґрунтовуючи рішення, суддя взяв до уваги біографії обвинувачуваних і пом’якшувальні обставини: «Щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального злочину». Суддя засудив молодиків до трьох років позбавлення волі, але звільнив від покарання, призначивши по року випробувального строку (детальніше див. у матеріалі). Звичайно, ми захотіли познайомитися з паном Олександром і поговорити про його бачення судової системи і нашого соціуму загалом.

«ТАКА РЕАКЦІЯ СУСПІЛЬСТВА — ДОБРИЙ ЗНАК»

— Нещодавно ви присудили злочинцям не лише умовний термін, а й обов’язок прочитати низку книжок. А як таке ваше рішення сприйняли колеги? Чому виникла така бурхлива реакція в інфопросторі? Про що вона свідчить, на ваш погляд?

— Щодо колег, мені не відома їхня реакція, я можу сказати лише про близьких, людей, з якими я спілкуюся. Вона була нормальною, навіть я б сказав робочою. Дійсно, можливо, ніхто такого не робив, але казати, що це щось, що не можна збагнути, не можна. Вважаю своє рішення в частині покарання не тільки законним, а й таким, яке відповідає обставинам провадження.

Для тих колег, хто знає мене й які я приймаю рішення, це не було дивно.

А щодо такої реакції суспільства — мені важко казати, але, можливо, це якийсь добрий знак у тому розумінні, що людям бракує чогось доброго, позитивного, і вони на це реагують із позитивним мисленням. Я не маю часу за всім стежити, родичі мені іноді казали, яка реакція відбувається в інтернеті — у засобах масової інформації, але в цілому я зрозумів, що це було позитивно сприйнято. Мені здається, що нашому суспільству не вистачає саме людського обличчя у правосудді. То, можливо, так і треба робити.

— Розкажіть, будь ласка, про себе. Де ви навчалися і чому вирішили стати суддею? Що вплинуло на ваше рішення, можливо, у вас були (і є) взірці в цьому?

— Сам я з Кіровограда (тепер Кропивницького), навчався в Одесі. Вступив до Юридичного інституту Одеського державного університету ім. І. Мечникова, саме в той час відбувалося реформування, юридичний інститут став Юридичною академією, тож я закінчив уже академію.

У мене батько суддя. Він людина ще радянських часів, 1939 року народження — дитина війни. З 2004 року він у відставці. У 2005 році я став суддею. Тож на моє рішення вплинув батько — він багато років віддав цій роботі. Мабуть, він і був взірцем. Мені відомо і можна дізнатися в людей, які з ним працювали в Кіровоградській області, які скажуть, що він дуже порядна людина.

Коли я прийняв для себе рішення і побачив усі спеціальності в юридичній професії, то вже міг впливати свідомо на цей вибір. Мені здавалося, що суддівство — це найбільш незалежна робота. Хоча мені подобається ще адвокатура.

«ПЕРЕДУСІМ — ЛЮДИНА Й ЇЇ ЯКОСТІ, А ПОТІМ ЮРИДИЧНІ ЗНАННЯ»

— Багато чуємо про кризу довіри до суддівської системи. Як ви вважаєте, чи правильно в нас навчають юристів? Чи має вплив на цей процес стан соціуму?

— Безумовно, юристи і судді -це частина суспільства, і їх не можна відокремлювати, всі люди, і всі взаємопов’язані. Щодо мене, то я і сам себе намагаюся навчати, займаюся самоосвітою. Вважаю, що на юридичних факультетах у нас навчають не зовсім правильно. У мене є низка власних суб’єктивних думок з приводу освітніх програм. На мою думку, під час навчання створюють певні ілюзії, які пов’язані з різкими відмінностями між теорією і практикою застосування норм законів, що не мають нічого спільного з реальним життям. Мені здається, що потрібно системно реформувати освітній процес. Не радикально, як це в нас заведено, — узяти і знищити все, а саме системно і послідовно.

Наприклад, мені відомо, що і досі в юридичних вишах викладають принципи кримінального процесу, що були притаманні Кримінально-процесуальному кодексу (далі — КПК) 1960 року. Очевидно, змінилися не тільки засади, а й підходи до кримінально-процесуальної діяльності, наприклад, до змагального процесу, верховенства права, принципів оцінки доказів. Досі друкується література і пишуться монографії про встановлення істини в кримінальному процесі. Про яку істину ми говоримо, коли такого поняття взагалі не існує в КПК? Тобто не тільки кримінальний процесуальний закон не містить жодних подібних термінів, а й сама процедура відійшла від системи, як її називають у науковій літературі, розшукового типу кримінального процесу, і тепер перейшли до змагального — майже класичного англійського типу, якщо говоримо про суд. Безумовно, в них немає такої стадії процесу, як досудове розслідування, але щодо суду, то він виступає в ролі арбітра.

Я досі не бачив ґрунтовних праць і змін у виданнях щодо кримінального процесу. А ще в нас велика інерція мислення, і вона продовжує культивувати такі думки. Тут треба підходити послідовно, по-іншому.

Що стосується викладання, наприклад, предмета «Основи держави і права», я вважаю, що студентам корисно прочитати Джона Локка «Два трактати про правління» — ця праця англійського філософа більше розкриває роль держави і права в суспільстві, пояснює, як з’явилася держава і громадянське суспільство. Хоча ця ідеологія застаріла, але вона краще розкриває поняття держави і правовідносин.

— Ми мало чуємо про яскравих особистостей-суддів, хоча, звісно, такі є. Чи впливають людські риси суддів на стан судової системи? Чи її необхідно удосконалювати лише законодавчо?

— Знаєте, я дуже люблю юридичну літературу ХІХ століття і вважаю, що юристи того часу були щонайменше більш освіченими, ніж сучасні. Мені здається слушним (і я постійно собі нагадую) вислів відомого адвоката Володимира Спасовича, котрий казав, що правосуддя — справа стільки ж розуму, скільки і совісті й навіть більше совісті, ніж розуму. Виходячи з цієї фрази, передусім — людина і її якості, а потім юридичні знання.

«РЕФОРМА — ЦЕ НЕ ПРОСТО ЗАМІНИТИ ЛЮДЕЙ»

— За різних влад ми чуємо про необхідність реформи судової гілки влади, за часів попереднього президента навіть вносили зміни до Конституції. Як ви вважаєте, якщо система потребує змін, то якими вони мають бути? Як ви ставитеся до цих постійних заяв про реформи?

— Це політичний процес. Я не хочу і не можу коментувати політичні рішення. Вважаю, що реформа — це щонайменше не тільки зміна людей. А системний, багатогранний процес, який складається ще з багатьох інших дій, концепцій, методик. Це стратегічні дії. Щодо суду, то це ж не тільки сам суд, а вся система, в тому числі і правоохоронна, і адвокатура, і процесуальні норми. І, мабуть, найголовніше — це процесуальні норми, тобто процедура кримінального провадження. Для мене реформа — це процедура, оскільки кожна реформа має відбуватися не для політиків, а для людей. Тобто мова йде про те, що суспільству щось не до вподоби. І якщо вибудувати відповідні критерії, то за ними треба і здійснювати реформу.

Я впевнений, що зараз велике питання щодо ефективного судочинства — тобто бракує суддів, дуже багато справ, ми не встигаємо їх розглядати, процес розгляду проваджень затягується. Знову ж таки, страждають люди. Перше питання: як може відбуватися реформа, якщо вона не впливає на ефективність? Є речі, очевидні навіть не для юристів чи законодавців. Треба просто прийти до суду першої інстанції і подивитися, скільки суддя розглядає справ і як їх можна розглянути у терміни, встановлені законодавством. А потім побачити, за які кошти працює секретаріат суду, — люди постійно звільняються, відповідно не вистачає кваліфікованих кадрів. А що таке правосуддя — невже це лише ми, судді? Це ж і люди, які його забезпечують, — секретарі судових засідань, помічники, консультанти, секретарі канцелярій та інші. Наприклад, секретар судового засідання фіксує судовий процес, формує журнал судового засідання, сповіщує сторони про дату і час судового засідання, формує справи, тобто є невід’ємною частиною правосуддя, відповідно вона не може працювати за 5 — 7 тисяч гривень на місяць, банально вирішити свої побутові питання.

Раніше, коли оплата праці в нас ще була незначною, перше, що казали, що для незалежності суддів потрібна зарплата. Так, дійсно, зарплата зараз у нас дуже висока. Ми ставимося з повагою до держави за таку увагу і умови незалежності, що вона дозволяє нам не відволікатися на побутові питання, думати про завтрашній день. Але фінансування роботи суду немає. Процес правосуддя — це і технічні питання: папір, конверти, марки, техніка. На жаль, кошти на такі витрати надаються державою в неналежному обсязі. А все це взаємопов’язані речі.

Тож реформа — це не просто замінити людей. Можливо, це теж потрібно. Якщо є недобросовісні судді, бо передусім з ними зараз іде боротьба, то, очевидно, їх потрібно міняти. Але якщо говорити про глобальні процеси, то цього недостатньо... Наприклад, якщо говорити про форми закону, які є неефективними, то необхідно згадати, що і досі суддя повинен оголошувати повний текст остаточного судового рішення. Ніде у світі вже не існує таких вимог у законі. Мова може йти лише про певні строки виготовлення судового рішення. Якщо ми кажемо про судовий процес, то при оголошенні сторонами клопотань, можливо, доцільно ввести норму, яка б надавала право суду на обмеження сторін у оголошенні таких клопотань. Задля недопустимості зловживання сторонами своїми правами. У теперішній час це заважає нормальному, ефективному процесу. Є процедурні питання, які для нас важливіші, ніж просто зміна облич.

«РАДЖУ ЧИТАТИ ВСЮ КЛАСИЧНУ ЛІТЕРАТУРУ ХІХ СТОРІЧЧЯ»

— А коли у вашому житті з’явилася книжка? Які книги вплинули на ваше формування як особистості?

— Пригадую, що з дитинства в мене якось не прищепилася любов до книжок. Хоча я багато читав, але, наприклад, мій старший брат читав набагато більше. А вже коли подорослішав, усе змінилося. Мабуть, сама робота передбачає, щоб ми ставали більш освіченими. Мені здається, представники нашої професії, медики, педагоги повинні багато читати, оскільки мають бути взірцем для суспільства.

Для вироку, про який ми говорили на початку розмови, я консультувався в Одеському педагогічному університеті у завідувачки кафедри з приводу літератури. Я отримав від неї перелік творів видатних українських письменників ХІХ — ХХІ століть, але вже після ухвалення цього рішення. Треба такий перелік ще обробити і осмислити.

Загалом я намагаюся читати і розвивати себе, щоб приходило розуміння виписувати такі рішення.

— Які книжки, на ваш погляд, має читати суддя, щоб залишатися людиною?

— Я вже неодноразово про це казав: раджу читати всю класичну літературу ХІХ сторіччя, зокрема і тієї держави, частиною якої ми тоді були. Лев Толстой, Федір Достоєвський, Іван Тургенєв, Антон Чехов, Микола Гоголь — це вічна література. Я читаю і англійських, і французьких авторів, але все ж таки ця класична література ближча до нашого життя. Коли ти її читаєш, ніби переносишся в той час і бачиш, які відносини складалися між людьми, в тому числі й правові. У «Мертвих душах» Гоголя багато сарказму, іронії щодо державних інституцій, того ж судочинства. Це теж треба враховувати кожному судді, кожному юристу. В Івана Франка є видатний твір «Перехресні стежки» — він показує, як здійснювалося судочинство в Україні, яка була тоді фактично під гнітом поляків. Там дуже влучні вислови:

«Завдати когось до суду», — се в народному поняті була страшна погроза, більша, як коли би хто похвалявся: «Ось я розіб’ю тобі каменем голову». «Хорони мене Боже від панської карності і людської ненависті» — увійшло в народну поговірку. Хто йшов до суду, хоч би правда сто раз була по його боці, тремтів і вважав себе нещасливим, бо «панського суду ніхто не певен».

Ці передані з минулого думки багато про що кажуть. Завжди є добра, можна сказати, професійна література для нас. Вважаю, що роман Льва Толстого «Воскресіння» має прочитати кожен юрист.

«ЛЮДИНА ПОВИННА ОТРИМАТИ ПРАВОСУДДЯ ЯКНАЙШВИДШЕ»

— Одна з головних проблем у ставленні суспільства до судової гілки влади — відчуття безкарності, що винний може уникнути справедливого покарання, що непорушності судової влади немає. Цій проблемі вже чимало років, починаючи ще від справи Гонгадзе — Подольського, коли замовники навіть не постали перед судом. Далі справи, де справедливість не була встановлена, лише накопичувалися. Де і як має бути перерваний цей ланцюг, на вашу думку?

— Ви кажете про резонансні справи, я б тоді казав, що мова йде про виняткові випадки. Я не стежу за глобальною статистикою, працюю лише в Малиновському районі Одеси. Я б не сказав, що в нашому районі відбувається такі події, що люди уникають кримінальної відповідальності. Якщо таке відбувається і ми звільняємо їх від кримінальної відповідальності, наприклад, за строками давності притягнення до кримінальної відповідальності, то ми знову повертаємося, можливо, до системної помилки, яка є в законодавстві. Існують норми, які надають можливість затягнути справу законними засобами, що може призвести в подальшому до процесу звільнення людини від кримінальної відповідальності. Але ж це не лише вина судді, чи прокурора, чи слідчого? Зараз, коли не вистачає суддів, така недоробка є відповідальністю держави в цілому. Ми фізично не можемо переробити таку кількість справ, от вам і минають строки притягнення до відповідальності.

Кримінальне судочинство відрізняється від усіх інших. Воно має, на моє переконання, для суспільства більше значення, ніж інші види судочинства. Якщо для глобальних корпорацій чи «великих людей» дуже важлива господарська чи адміністративна юрисдикція, то для звичайної людини це, безумовно, загальна юрисдикція і передусім саме кримінальна. Тож найбільш ефективним має бути саме це правосуддя. Бо коли людина потрапляє в орбіту цих правовідносин, то її не цікавить нічого, крім встановлення справедливості щодо себе. Якщо говорити про державу як результат спільного договору із громадянами, то в цьому разі громадянин хоче захисту від держави — байдуже, потерпіла чи обвинувачена він сторона. І захисту якнайшвидше. Коли цього немає, відбувається самосуд. Треба на це зважати.

Недаремно ж в англосаксонській системі, коли вони розглядають справу, то дуже довго і ретельно готуються до судового засідання, але потім воно відбувається майже миттєво. І суд присяжних проводить розгляд майже за один день — можливо, два-три чи протягом тижня. Тому треба і нам змінювати, можливо, підходи. Людина повинна отримати правосуддя якнайшвидше. А в нас зараз, на жаль, дуже великі проблеми з такою ефективністю.

«НЕВИКОНАННЯ ЗАКОНУ СВІДЧИТЬ ПРО ВІДСУТНІСТЬ ЗАКОНУ»

— Днями інфопростір струснула, на жаль, уже чергова ДТП, де підозрюваним є так званий мажор, 16-річний харківський підліток. З-поміж інших цю ситуацію вирізняє те, що група бізнесменів зголосилася, як написав один із них, Юрій Сапронов, «фінансувати захист постраждалих від свавілля юної мразі та його покровителів» і компенсувати всі витрати на судовий процес. Як ви бачите і оцінюєте цю ситуацію?

— Упевнений, що харківські судді нададуть кваліфіковану оцінку всім цим подіям. Я вважаю, що правопорушення, пов’язані з загибеллю людей чи умисним позбавленням людини життя, роз’єднують суспільство. Це створює певний дисбаланс у наших цінностях. На жаль, треба стверджувати, що поки що немає іншого шляху це припинити, ніж жорсткими заходами. Ми хочемо, щоб у нас була така цивілізація, як у західних держав, на які ми рівняємося. Але вони своє право, яке мають зараз, вибороли дуже великою кров’ю. На кожному їхньому демократичному шляху було багато помилок. Щоб у нас була ця демократія, треба бути, як казав Цицерон, рабами законів. Щоб кожен виконував закон — незалежно від того, скільки йому років, чим він займається. Тобто треба і дітей виховувати так, що суспільні цінності важливіші за свої особисті. На Сході виховують так, що люди знають, що життя буде єдиним, і не створюють собі вищих цінностей, ніж духовні. Матеріальні цінності цього світу мінливі — сьогодні вони є, а завтра їх немає. І проблеми суспільства мають бути вищими за мету кожного. Коли ми так не почнемо розвивати і навчати — кожен себе і своїх дітей, — що нічого не може бути ціннішим за життя людей, за відносини, за довіру, то в нас, можливо, не буде майбутнього.

Дуже прикро, що після ДТП, яка вже мала місце в Харкові раніше за часом, де загинуло багато людей, ситуація майже повторилася. Це каже про те, що закону не існує. Невиконання закону свідчить про відсутність закону. Порушення правил безпеки дорожнього руху хоча в цілому є злочином необережним, однак із змішаною формою вини — тобто щодо порушення правил дорожнього руху в цьому разі очевидно мало місце умисна форма вини, а щодо наслідків — необережність. Людина, умисно порушуючи правила, сама створює такий ефект, як казали видатні філософи права, що вона не може не розуміти, що буде покарана за таке порушення. Кожна людина повинна свідомо знати: якщо вона порушує якесь правило, тим більше, якщо це завдає шкоди іншому, має бути відплата. Цього треба вчити ще змалку. У цій справі є багато питань і до батьків, бо звідки в 16-річного підлітка з’явився автомобіль?

А те, що інші люди стали на захист, — це дуже добре. Це свідчить, що суспільство небайдуже, що воно хоче об’єднатися навколо не свого, а чужого горя, і воно може чимось допомогти. І не обов’язково матеріально. Іноді слово підтримки іншого важливіше, ніж будь-які матеріальні цінності. Це вже багато. А коли підтримує багато людей, ти знаходиш у собі якісь сили протистояти цьому лиху.

«НАВІЩО ЛЮДИНІ СУДИМІСТЬ, КОЛИ ВОНА МОЖЕ БУТИ КОРИСНОЮ ДЛЯ ДЕРЖАВИ?»

— Ще одна резонансна ситуація — затримання минулого тижня творця фейкової «Дії». Якщо б справу щодо злочину цього, без сумніву, талановитого, але незаконослухняного 21-річного молодого чоловіка розглядали ви, на які аспекти звернули б пильну увагу?

— Ми знову повертаємося до законодавства: нам не вистачає важелів та інструментів у кримінальному праві, які б надавали більш широкі повноваження задля врегулювання кримінальних конфліктів. Наприклад, для сторони обвинувачення було б непогано, щоб вони могли укладати угоди з людиною, яка може бути корисною для держави. Я дуже захоплююся законодавством Сполучених Штатів Америки — вони потенційних злочинців беруть на службу в певні державні органи, укладають при цьому відповідні угоди. Нам для цього не вистачає законних регуляторів. Так, безумовно, потрібно нести юридичну відповідальність за свої дії. Але інші державні інститути повинні розумно використовувати таких людей. Якщо вони дійсно будуть корисні як державі, так і суспільству, то відповідно і наслідки можуть бути іншими — можна і звільняти від покарання. Шукати шляхи вирішення цього правового конфлікту на користь усього суспільства. Це дуже позитивна практика, її потрібно розвивати, оскільки зараз у законодавстві немає дієвих механізмів, окрім угод (про примирення і визнання винуватості), що мають обмежене застосування.

Навіщо людині судимість, коли вона може бути корисною для держави? Її можна зобов’язати навіть роками працювати на державу, тим більше, якщо вона справді така талановита. Окремо вирішувати питання зміни мислення такої особи можливо за допомогою психологів. Наприклад, у цьому разі особі підозрюваного 21 рік — молода людина, і ніхто йому не підказав: ти ж свій талант краще використовуй, а не на суспільно шкідливі дії!  Можливо, цьому хлопцю надали мінімальну оплату за такий «витвір мистецтва», а наслідки стали надто суворі. Йому треба мислення змінювати, і, можливо, треба було б використати певні норми, пізніше за часом, і повернутися до вирішення провадження через деякий час, після певного контролю держави за поведінкою такої особи і його відданості державі. Це необхідно для врегулювання конфлікту юридично.

Те, що Мінцифри оголосило, що бере його на стажування, добре, але це не юридичне вирішення питання. У нас дуже стримуючі норми кримінального закону, і відповідні стримуючі дії правозастосовувачів, що є радянським минулим. Неможливо змінити ці стереотипні речі одразу.

— Ви також в одному з попередніх інтерв’ю характеризували новий КПК України, прийнятий 2012 року, як сучасний і якісний, і також зазначали, що корпусу системи правосуддя необхідно ментально перелаштуватися, щоб працювати за ним. Водночас багато хто його критикує, є ініціатива зараз до нього і до КК внести зміни. Як ви вважаєте, чи потрібно це робити?

— До всього треба підходити розумно. Якщо підходити глобально, то нам навіть дай англійський процес, і ми все одно будемо казати, що нам чогось не вистачає. Що треба всім юристам робити, так це змінювати мислення. У КПК є багато новел, які потрібно використовувати, і ці новели навіть революційні. Наприклад, це можливість використовувати в суді лише покази, які суд може дослідити безпосередньо. Сторона обвинувачення вже не може спиратися на покази, які були надані прокурору чи слідчому. Щонайменше в європейських законодавствах такої норми точно немає. Навіть у Сполученому Королівстві можна використовувати покази, які давалися прокурору або поліцейському, але за певних умов. Ця норма, очевидно, з’явилась у зв’язку з певним зловживанням правоохоронними органами усними доказами під час досудового розслідування. Таке викривлення призвело до того, що законодавець просто заборонив використовувати покази будь якої особи, яка надавала такі покази слідчому і прокурору. Тобто є норми, які працюють, — просто треба по-іншому на них дивитися і використовувати в іншому ключі. Потрібно виходити, як кажуть, з духу закону. Поставити собі запитання: навіщо законодавець увів цю норму? Як вона застосовується в інших державах? Очевидно, така норма в кодексі з’явилася невипадково. Якщо ми щоразу будемо простежувати мету цієї норми, то будемо розумно її застосовувати.

Але насправді є норми й неефективні, які перешкоджають процесу, наприклад, дублювання функцій у прокурора і слідчого, на які витрачається час, тощо.

«МЕДІАЦІЮ ТРЕБА ВВОДИТИ ПРИМУСОВО»

— Як ви ставитеся до медіації (врегулювання суперечок, за допомогою якого можна вирішити спір і конфлікт без звернення до формальної системи судочинства, а із залученням посередника (медіатора. — Ред.)? Це справді може бути альтернативою?

— Дуже позитивно ставлюсь до процесу медіації. Наш суд бере участь у проєкті медіації, але він, на жаль, немає практичного позитивного результату. Жодна особа, я кажу про власний досвід, не погодилася на проведення цієї медіаційної програми. Можливо, треба вводити цей інститут примусово. В деяких державах дійсно, є така норма, коли ідеться про певні види правопорушень. За проступками, злочинами невеликої тяжкості можна було б ввести процес медіації обов’язково, щоб люди намагалися примиритися. Так чи інакше, хочуть вони цього чи ні, але треба цю процедуру пройти. Можливо, такий захід проводити за допомогою професійних медіаторів або передбачити таку процедуру з використанням суддів, тільки треба їх навчити цим процедурам. Навіть якщо примирення відбудеться тільки в одній справі, це вже дуже багато, оскільки сторони виходять після медіації не тільки без ненависті один до одного, а й ставляться один до одного з розумінням, чого, на жаль, не відбувається після загального судового розгляду, коли все одно залишиться якась невдоволена сторона.

— Насамкінець хочу запитати таке. Як загалом ви оцінюєте стан нашого суспільства — воно в нас здорове чи хворе?

— Це глобальне питання. В Іллі Мечникова є книжка під назвою «Етюди оптимізму». У ній він стверджував, що людина, яка іноді народжується песимістом, в процесі життя має стати оптимістом. Вона повинна засвоїти одне правило: сенс і мету життя ти можеш пізнати, тільки коли будеш щонайменше в середньому віці й старше. Тільки коли ти стаєш старшим і мудрішим, будеш сприймати світ по-іншому, позитивно, без образ і зайвої вимогливості. Тобто кожний повинен ставати оптимістом, це має бути природний процес. Я з цим погоджуюся. Навіть якщо людина народилася песимістом, вона повинна сама себе виховувати так, щоб ставати оптимістом.

Мені здається, що в нас дуже багато хороших людей. Навіть на прикладі мого вироку — якщо люди сприйняли це позитивно, значить, у нас дуже багато хороших і добрих людей. І всі хочуть бачити в повсякденному житті щось добре і позитивне. То чому б це не продовжувати? Але коли трапляються випадки, де повинна бути суворість, кара і відплата, то теж не має бути зайвого милосердя. Бо так ми ніколи не побудуємо громадянського суспільства. На прикладі згаданого випадку в Харкові — милосердя тут має бути в тому плані, що державні інститути повинні обмежити злочинця в діях, щоб він не нашкодив іншим. З ним потрібно працювати, зрозуміти його мислення, зазирнути до нього в душу й осягнути, чому він так вчинив, і відповідно призначити покарання. Однак у таких випадках вже не може бути м’якого покарання. Ми це розуміємо з точки зору здорового глузду. Але загалом на таких прикладах треба показувати, що система працює і здатна оберігати суспільство від дій, що нас роз’єднують. Навпаки, треба показати, що у нас є надважливі цінності.