Проти течії

20 березня 2014-го року. Севастополь. Державні установи знімають українські прапори, переходячи на бік російських окупантів. Серед них і севастопольська Академія військово-морських сил ім. П.С. Нахімова. Але тоді щось пішло не так, й інтернет облетіло відео, на якому курсанти вишикувалися, окремо співаючи Гімн України. Героїчний і показовий приклад, який був так потрібний тоді, коли багато хто вагався або просто боявся проявити свою позицію. Кілька десятків вояків продемонстрували волю і вірність присязі, українському народу.

Через два роки Генеральний штаб ЗСУ офіційно повідомив, що в Одесі згадані 32 курсанти випускного курсу факультету ВМС Національного університету «Одеська морська академія» отримали первинне офіцерське звання «лейтенант». «Це патріоти України, військовослужбовці, які залишилися вірними присязі. Усі вони проходитимуть службу на первинних офіцерських посадах на кораблях і у військових частинах», — так говорилося в повідомленні. Але згодом виявилося, що не всі з курсантів змогли стати офіцерами ВМС України. Історія Філіпа Македонського із Запоріжжя пішла в розріз із очікуванням. Спочатку — великі надії, півторарічне навчання в Королівському коледжі ВМС Великобританії разом з іншими обраними двома курсантами, а потім... звільнення.

Зараз він працює в торговому флоті, виходити на рейси і повертатися до служби в ВМС не має намірів. Чому так? Про це і про систему, яка мала б піклуватися про долю тих, хто здатен на ініціативу та сміливі кроки, «День» поговорив з «незручним», але відвертим співрозмовником — Філіпом Македонським.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ

«ЗАКОНИ І СТАТУТИ МАЮТЬ ТРАНСФОРМОВУВАТИСЯ ВІДПОВІДНО ДО ПОТРЕБ ЧАСУ»

— Філіпе, зараз багато говорять про загрозу для України з моря. Якою є ваша оцінка небезпеки з південного напрямку?

— Моє бачення проблеми індивідуальне і базується на інформації з відкритих джерел. Я не бачу особливої небезпеки з моря, принаймні вона не є пріоритетною. Основна небезпека була і залишається з суходолу. Вся логістика для забезпечення військової окупації орієнтована саме на суходіл. На узбережжі основних комунікаційних вузлів, ключових точок у нас немає. Тому захоплення нас з моря я не бачу. Це дуже великі витрати. Історично всі захоплення з моря тягнуть за собою велику кількість жертв з боку наступаючих. У нас з Росією велика територія спільного кордону по землі. Але, безумовно, якщо відбудеться повномасштабне вторгнення, то, можливо, відбудеться і паралельний напад із Криму. Звичайно, загадувати наперед не варто і події можуть розгортатися непередбачуваним чином.

— У цілому як ви оцінюєте стан ВМС України як людина, яка уважно стежить за цією тематикою?

— У нас є кілька нових кораблів. Із «Сагайдачного», наскільки мені відомо, планують зробити музей. Але кількість боєздатних кораблів у нас не змінилась. Я не беру до уваги «Гюрзу», адже цей корабель не може вважатися боєздатним, і ситуація в керченській протоці це довела. Якщо про два патрульні «Айленди» (патрульні катери типу «Айленд» — клас швидкохідних патрульних катерів для берегової охорони США, призначених для патрулювання та пошуково-рятувальних операцій у прибережних водах. — Ред.) пишуть правду, то можна сказати, що хоч якісь бойові кораблі у нас є.

— Одна справа фізичні потужності, інша — людські, професійні та організаційні.

— Можу навести два простих факти, які доводять, що в цьому плані нічого не змінилося. Перше. Є Статут Збройних сил України. З часу отримання незалежності Україною цей Статут жодного разу не був змінений. Тобто реформи щодо головного закону про Збройні сили не відбулося. Закон не був вдосконалений та доопрацьований відповідно до нових викликів і об’єктивних змін. Є також положення «про корабельну службу». Коли я вчився, то на момент до 2016 року там нічого не змінювалося. Це можна перевірити і зараз. Якщо цих правок не буде, тож робіть висновки. Підкреслю, зазначені акти, які впливають на організаційні аспекти війська, дуже важливі й мають трансформовуватися відповідно до потреб часу.

— Ви певний час мали можливість вчитися у Великобританії та відповідно бачити, які базові принципи лежать в основі британської армії. Чи еволюціонує ставлення до військового в українській армії? Як у нас ставляться до особистості, професіонала, людини з досвідом?

— В основі будь-яких збройних сил, роду військ насправді лежить система. І вже потім все інше. Ми не можемо порівнювати українські збройні сили й англійські, тому що у нас абсолютно різна система в принципі. Але суть — виконання завдань — близька. Велика різниця, звичайно, в забезпеченні військ у цілому і відповідно солдата. Але варто відмітити, що в цьому плані українська армія не стоїть на місці, й забезпечення покращується. Система оплати залишається та сама — ставка і премії, які командир може урізати. Тобто тут все впирається в стосунки між солдатом і командиром. Якщо солдат провинився, а командир не дуже добра людина, то останній може позбавити солдата премії, а отже 70% зарплати. Звичайно, мають бути важелі управління персоналом. Окрім патріотизму, який не всім притаманний, потрібен додатковий стимул для служби і дисципліни. Інакше дисципліни самої по собі не буде ніколи. Але у нас ці важелі матеріальні, а в інших країнах матеріальними стимулами командування не обмежується. Таким чином у нас військовий боїться не виконати наказ командира або сперечатися з ним, бути мотивованим на ініціативу лише тому, що може втратити певні матеріальні блага, наприклад, місяць сидіти без грошей.

«СИТУАЦІЯ У РОСІЙСЬКОМУ ФЛОТІ НІ ЧИМ НЕ КРАЩА, НІЖ У НАС»

— Якщо брати українські й російські ВМС, які всі вийшли з Радянського Союзу, в чому була наша відмінність? Росіяни завжди робили акцент на тому, що їхні моряки були більш забезпечені, ніж наші, й, відповідно, це слугувало певним фактором тиску.

— Поясню. Російські офіцери і моряки, які служили в Криму, офіційно знаходилися за кордоном. Внаслідок цього вони отримували дуже великі гроші, адже Крим для них не був російським. Служба за кордоном — це, окрім зарплатні, ще й усі інші «плюшки» — премії, надбавки і все інше. При цьому вони приїжджали до Криму разом із сім’ями, отримували службові квартири. Але в цілому ситуація у всьому російському флоті ні чим не краща, ніж у нас.

— У Криму ви спілкувалися з росіянами? Як ви їх можете охарактеризувати?

— Зрозуміло, що всюди є хороші й погані люди. З цього треба виходити. Наш менталітет по суті однаковий. Тому не можу давати якусь окрему характеристику тим, з ким я спілкувався.

— Але залишається головне питання: чи готові вони були до захоплення, атаки на нас, окупації? Чи це нав’язаний для них наказ?

— Ніхто з росіян мені не висловлював думок щодо намірів атакувати Україну. Але дійсно наказ вирішував все. Вони отримали наказ захопити Крим, і вони його виконали. І, повірте, якщо б у нас був наказ атакувати росіян, то ми б його теж виконали. Військові не розглядають накази з точки зору моралі. Ти служиш в армії конкретної країни, яка тобі за це платить гроші й ти ці правила приймаєш, коли даєш присягу. Якщо ти цей наказ не виконаєш, то для тебе і твоєї сім’ї це буде ще гірше, ніж самі можливі наслідки цього наказу. Так влаштована система. І зарплатня — це в такому випадку приємний бонус.

«Я ХОТІВ ЗМІН У СИСТЕМІ»

— Той випадок, коли ви заспівали гімн у Севастополі, став досить надихаючим. Держава мала б приділити більшу уваги вам?

— Я живу без рожевих окулярів і розумію, що держава нікому нічого не повинна. Це ми повинні державі. Звичайно, в нормальному розумінні і в нормальній ситуації держава з її обслуговуючими інституціями зобов’язана своєму народу, який ці інституції тримає. Але, на жаль, ми живемо в інший історичний час.

— І все ж, держава — це теж люди, а її інституції — це цілі апарати чиновників. І у держави мають бути пріоритети. Ваш вчинок у Криму — це символ, взірець, приклад і стимул того, як мають вести себе громадяни. Ваш особистий досвід, коли ви полишили ВМС, про що це? Про особливості вашого характеру чи про недоліки системи, яка навіть не змогла приховати очевидні протиріччя і конфлікт?

— На той момент я був звичайним курсантом. Було недопрацювання системи, адже за півтора року, коли я був у Англії, мені треба було здати за три місяці всі сесії одразу. Звичайно, для нашого військового немає непосильних завдань. І я це завдання виконав. Але питання полягало в іншому. На той момент я був готовий до того, щоб заплющити очі на недопрацювання згаданої системи, але я хотів змін у цій системі. Та, як наслідок, виходить, що після півтора року, які я був у Англії, через півроку мене звільнили з ВМС. За ці півроку я встиг закрити три сесії, майже завершив свій дипломний проект щодо реформи військово-морський сил України з відповідними змінами до положень про корабельну службу і змінами до статутів ВМС. Але як на той час, так само як і зараз, це було нікому не цікаво. Так трапилося, що у нас читав лекцію про впровадженню натівських стандартів один із командувачів. Вся суть його лекції зводилася до того, що треба за рахунок бюджету якомога більше закупити катерів «Гюрза». На той час вже було зрозумілим, що цей катер бойовою одиницею вважатися не може. В теоретичному і практичному плані він повністю не підходить до цілей ВМС та в принципі для будь-яких воєнізованих підрозділів. У нього недостатня маневреність, недостатня швидкість і відсутність балансування знаряддя. По суті, це просто болванка, яка бовтається в морі й не витримує штормів та не готова оперувати у відкритому морі, навіть у Чорному, де коротка хвиля. Цей катер просто в шторм може перевернутись. Я не знаю, як  моряки взагалі перейшли від Одеси через керченську протоку на «Гюрзі». Тому те, що відбулося в керченській протоці, мене зовсім не здивувало. Взагалі, броня на тому кораблі присутня лише назві, коли російською болванкою була прошита рубка маленького катера наскрізь. Внаслідок цього була поранена одна людина. Уявімо, що було б, якщо б росіяни влучили снарядом, а не болванкою. Таким чином, цей катер можна використовувати хіба що для контролю берегової лінії проти контрабанди, але це питання прикордонної служби і не може бути метою справжніх кораблів ВМС. Так ось, слова пана командувача для мене були не зрозумілі. Я поставив після лекції йому кілька запитань, на які він дуже сильно образився, і після того у мене одразу з’явилися дуже відчутні проблеми. А запитання мої були дуже прості, але предметні. Наприклад, чи планується реформування Збройних сил України і зокрема Військово-морських сил в контексті прагнення вступу до НАТО? Приміром, в НАТО на кораблі лише чотири підрозділи — штурмани, інженери-механіки, які вважаються і зброярами, і спеціалістами з авіакрила та постачання. У нас сім бойових підрозділів — штурмани, артилеристи, торпедисти, зв’язок, механіки, АСУ (автоматизована система управління) і авіаційна частина. Як у такому разі буде відбуватися координація з кораблями НАТО, не ясно. Відповіді на те, чи будуть зроблені відповідні зміни до статутів, я не почув.

— Добре, ви, курсант, не порозумілися з командувачем ВМС. Так буває в тому числі з причин особистісного характеру. Але ж це не може бути причиною для того, щоб вас виживати із навчального закладу? Вибачте, ми живемо в країні, де можна купити майже будь-який диплом, у нас купа некваліфікованих, але дипломованих «спеціалістів». Якщо студент або курсант вчиться, дізнається, пропонує щось своє, то нехай навіть він сто разів буде неправий, але ж він ініціативний. Вже не кажучи про ваш вчинок в Криму і ваш півторарічний навчальний досвід за кордоном. Таких людей треба плекати, супроводжувати і, вибачте, пильно стежити, щоб вас не перекупили.

— Я не можу сказати, що мене якось сильно виживали. Але очевидно ставили палки в колеса. В певний момент мені набридло ці палки діставати чи якось із цим боротися. Просто була і залишається людина, прізвище якої я не хочу називати, яка після мого звільнення зробила ще й так, що я виявився ще й боржником. Тобто мене могли просто звільнити, але виявилося, що я маю ще й заплатити державі 25 тисяч гривень. Для курсанта, який отримував 208 гривень на місяць — це очевидна диспропорція.

Взагалі ще за радянських часів існувало поняття — зворотній зв’язок із командуванням. Тобто, якщо ти був переконаний в тому, що з тобою повелися несправедливо, то міг звернутися через спеціальну службу, яка зобов’язана була провести незалежне розслідування. Але є кілька нюансів. Перше — це те, що в наших ВМС ця служба залежна від начальників підрозділів. Таким чином, зворотного зв’язку просто бути не може де-факто. Друге — у нас є «гарячі лінії», але їхня швидкість роботи повільна і ланцюг реакції набагато довший, ніж мав би бути. Окрім того, є причина особистісна.

«Я БУВ МІНОЮ УПОВІЛЬНЕНОЇ ДІЇ»

— Щодо особистісного моменту, або, як часто говорять, людського фактора. У нас багато говорять про НАТО, про стандарти Альянсу і взагалі про європейські цінності, боротьбу з корупцією та багато про що інше красиве, потрібне, але чомусь недосяжне. Таким чином, форуми, зустрічі, конференції та навіть закони залишаються лише «формаловкою», показовим виступом перед Заходом, мовляв, у нас щось робиться, тому дайте гроші, а ми вже розберемось, як їх розподілити по кишенях. Наслідок — ніяких реформ, конструктивна ініціатива та відповідна мотивація змін захлинається, як бачимо, навіть на етапі студентської лави. Ви хотіли б повернутись до ВМС?

— На цей час сенсу свого повернення до ВМС я не бачу. Всі люди. Які змінюють один одного там на посадах, по суті один від одного нічим не відрізняються. В будь-якому разі в ВМС та взагалі в Збройних силах України фінал для мене буде таким самим, як і до цього. Я знову захочу боротися, мені знову скажуть, що я не правий, я знову почну відстоювати свою точку зору і знову результат буде таким саме.

— А якщо б у вас там була своя людина наверху, то реально було б реалізувати себе і своє бачення в тій системі?

— Розумієте, кар’єру в ВМС можна зробити і без своїх людей наверху, без зв’язків. Це реально. Але реалізуватися в особистісному плані — ні. Хоча, можливо, років через 15 це буде реально. Все ж таки Збройні сили еволюціонують і поступово відбуваються зміни. Покоління, яке залишилося з радянських часів з їх баченням і звичками, піде. Хоча невідомо, скільки у них залишиться послідовників, яких влаштовує нинішній стан речей в армії. Зараз у ЗСУ все робиться за схемами, які полягають в тому, щоб завести під «навчання» цистерни солярки, використати половину, а іншу половину продати. Так вони мислять і така їхня класична ментальність, яка тягнеться ще з радянських часів.

— Ваш характер вам більше допоміг по життю чи створив лише проблеми?

— Без характеру нічого не можна зробити кардинального. В моєму характері є свої плюси й мінуси. Звичайно, він у чомусь мені допоміг, а в чомусь нашкодив. На певні речі я реагую досить гостро. Я для начальства не створюю загрози як курсант, але в перспективі, якщо б мав офіцерське звання, фактично був би міною уповільненої дії, тим і небезпечний. Адже тоді у мене могли б з’явитися підлеглі й тим більше — ціла бойова одиниця. Ці проблеми для командування мали б зовсім інший характер, тому мене краще було позбутися заздалегідь або змінити. Останнє не вдалося, тому позбулись. Але, знову ж таки, вірю, що з часом все зміниться, бо інакше бути не може. Люди, які мають можливість і бажання таких змін, є. Я їх знаю, але називати їхні імена в пресі не варто, щоб вони не потрапили під небажану пильну увагу тих, хто їм може зробити перешкоди на цьому етапі кар’єри. Я на цих людей сподіваюся. Сам я з дитинства мріяв бути в морі. В ВМС для мене можна було поєднати приємне з корисним. На жаль, тепер залишилося лише приємне.