Українці більше не є знаряддям чужої імперії…

Голова Українського інституту національної пам'яті, кандидат філософських наук Антон Дробович виступив зі статтею  https://www.pravda.com.ua/columns/2021/08/2/7302444/  «Про історичну єдність в тюрмі народів» («Українська правда», 2 серпня 2021 року), в якій відзначив, що «Володимир Путін давно і старанно працює над власним образом. Йому здається, що замало бути президентом найбільшої за площею держави. Він хоче виглядати лідером всього пострадянського простору, а також  збирачем земель «найбільшого розділеного народу», тобто росіян. Путін любить розмірковувати про державну неспроможність сусідніх країн, рахувати чужі гроші та ВВП, переймається проблемами національної ідентичності народів за межами Росії. Іноземний президент роздає непрохані поради як нам треба жити… Не вдаючись у подробиці, цей текст (статтю Путіна «Про історичну єдність росіян та українців») можна охарактеризувати як набір банальностей, перемішаний зі старими тезами антиукраїнської пропаганди…»

Цей твір настільки непрофесійний, що виникає питання про мету його написання. По всьому видно, що в основу його автори, залучені Путіним до написання, поклали не останні наукові висновки, про які вони напевне ж знають, а продиктовану замовником умисне помилкову і концепцію домінування Росії у всіх соціально-економічних процесах як на території ще Російської імперії, так і на пострадянських теренах. Не можна ж реально припустити, що в Росії нема науковців, здатних написати дійсно наукову статтю на історичну тему. Ці ж автори писали під диктовку повністю не освіченої людини саме для того, щоб вийшла не наукова стаття, а маніфест з погрозами, в яких йдеться про те, що диктатор не допускає вільного існування поряд ні українців як таких, ні української держави як такої. 

Слід зазначити, що стаття Володимира Путіна вже зазнала нищівної критики як в російських незалежних засобах масової інформації, так здебільшого і в зарубіжних мас-медіа. Неспроможність концепцій, на які посилається Володимир Путін, видна неозброєним оком, бо вони є плодом «науки» ще царських» часів, і ще раніше спростовані як російськими, так і українськими науковцями.  

Виступ Антона Дробовича відзначив  Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, який написав на своїй сторінці в ФБ: «Спасибі Anton Drobovych за шикарну статтю, яка, впевнений, знайде багато вдячних читачів в середовищі поневолених народів сучасної Росії...» А справа в тому, що Антон Дробович «вирішив підтримати тему і висловити свої міркування про становище автохтонних народів у самій Російській Федерації. Тим більше, що від спікерів з сусідньої держави нам часто доводиться чути порівняння «благополучного» Татарстану у складі РФ зі «знедоленою» самостійною Україною».

Антон Дробович вирішив порівняти долю українців і народу Татарстану. Він пише: «Татари, як і українці, мають давню і славну історію, в якій ми бачимо видатних правителів, воїнів та митців. Тривалий час українці і татари  жили разом в одній імперії, що придушувала їх прагнення до незалежності. Як і кожна імперія, Росія вдавалася до методу батога і пряника. Одних українців і татар знищували, ув’язнювали, виганяли на чужину. Інших – спокушали високими чинами, славою та багатством. Звісно, імперські блага надавалися в обмін на лояльність та відмову від власного національного «Я».

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

На початку ХХ століття українці і татари практично одночасно створили свої республіки. Це була не випадковість, не чиясь примха, а реалізація народного прагнення жити вільно у власній державі. Україні тоді пощастило більше, ніж Татарстану. Наші історичні шляхи розділила географія. Як і Україна, Татарстан мав всі підстави бути союзною, а не автономною республікою: за площею території, кількістю населення та рівнем його соціального і політичного розвитку. Однак сталінська національна політика ставила ще одну принципову вимогу до союзної республіки – мати спільний кордон із зовнішнім світом. Україна мала такий кордон, Татарстан – ні. Відтак Київ після розпаду СРСР зміг стати столицею незалежної держави, а Казань (попри велике бажання!) не змогла. У своїй статті Путін згадав про стіну, що в останні роки з’явилася між Україною та Росією. Стіну ту він збудував власними руками, коли розв'язав збройну агресію проти моєї країни. 

На жаль, стіна Путіна розділила також Україну з татарами та іншими автохтонними народами Російської Федерації. У 2014 році на українську землю ступили різні громадяни Росії, серед яких і татари, буряти, чеченці, осетини. Вони прийшли до нас не як гості, а як загарбники… Ми бачили мотострілків з Ханкали під нашим Джанкоєм, а танкістів з Улан-Уде під нашим Дебальцевим. Ми уважно стежимо за процесами, що відбуваються в окупованому Криму, тому знаємо, що саме татарстанці незаконно заволоділи суднобудівним заводом у Керчі…  Попри все це, українці не тримають зла на народи Росії. Ми усвідомлюємо, що татари та інші є заручниками і знаряддям імперської політики Москви. Так само, як колись українці були заручниками і знаряддям під час інтервенцій СРСР до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968), Афганістану (1979-1989)…

Однак, читачі «Дня» за посиланням мають змогу самостійно познайомитися з аргументами Антона Дробовича, ми ж підемо далі.

Володимир Путін пише, що (цитується по кремлівському перекладу статті) «І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Давньої Руси, яка була найбільшою державою Європи. Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів. А після хрещення Руси – й однією православною вірою. Духовний вибір Святого Володимира, який був і Новгородським, і Великим Київським князем, і сьогодні багато в чому визначає нашу спорідненість. Київський княжий стіл займав головуюче становище в Давньоруській державі. Так повелося з кінця ІХ століття. Слова Віщого Олега про Київ: «Да буде це мати містам руським» – зберегла для нащадків «Повість временних літ»…»

Все так, тільки автор зумисне з маніпулятивною метою вживає вже критикований істориками штучний термін «Давня Русь», бо не було ніякої «давньої», «древньої», а дійсно велика країна називалась тоді просто Русь, яку пізніше історики не даремно назвали Київською Руссю, бо Київ був визнаним політичним і економічним центром цієї держави, якій підпорядковувались багато інших князівств. Однак Московське князівство до неї не входило. Слова Олега – це перифраз з давньоруської літератури найбільш відомий за фрагментом статті 882 року «Повісті врем'яних літ»: «У рік 6390… І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським», тільки те й значать, що Київ – мати городів руських, а не московських, бо тоді й поняття такого як московські землі не існувало.

До речі, в Бібліотеці «Книги газети «День» кілька років тому вийшла історична книга «Сила м’якого знака», в якій мова і йде саме про цю різницю. Віщий Олег мав на увазі Київ, який є мати городів руських, а не «русских», як це почали пізніше тлумачити російські історики-об’єднувачі.

Зрештою, саме такої концепції притримувались і всі інші пізніші історики навіть в самій Московії, бо якщо б Московія і Україна було б одне й теж саме і одне ціле, то для чого ж його тоді в 1654 році треба було об’єднувати в Переяславі? Об’єднувати можна різні речі, число яких не менше двох. Чи не так?  Та Богдан Хмельницький, до речі, в своїх Березневих статтях, якщо вилущити з них політичну складову, і не вів мову про загальне об’єднання, а лише про поєднання зусиль в боротьбі зі спільним ворогом.

Не мають історичного сенсу посилання Володимира Путіна і на київського  князя Володимира, який хрестив Русь.  Як відомо, християнство було перейняте князями Києва ще до нього. В Херсонесі, який, до речі, не має нічого спільного з пізнішим Кримом, а тим більше з тим Кримом, який Російська імперія захопила в 1783 році, хрестилася ще бабуся Володимира княгиня Ольга, проте Русь хрестив мечем і вогнем дійсно Володимир. Однак, же він хрестив Русь, а Московію, якої тоді навіть не існувало, а тим більше не Росію. При чому тут сакральне місце?

Не є правдою і слова Володимира Путіна про те, що «Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів…» У різних князівствах не було однорідного господарства, тим більше не було єдиної мови. Те, про що говорить Володимир Путін, тобто мова церковно слов’янська, виникло значно пізніше і було тільки писемною мовою, а усні мови були зовсім різні. Як свідчать, наприклад, відкриті фрески і написи ХІ століття на стінах Софії Київської, в Києві розмовляли мовою дуже близькою до нинішньої української, в інших князівствах були свої мови, досить різні.

Володимир Путін, як і деякі російські політики та історики, твердять, що російська мова була головною, старшою, а тому найрозвиненішою, а інші мови, українська та білоруська, були як би «молодшими сестрами». Це твердження гарно вписується в концепцію про старшого брата. Але й тільки, бо воно не відповідає історичній правді. Як не дивно, але сучасна  російська мова, створена Ломоносовим, Пушкіним і Володимиром Далем на прізвисько Козак Луганський, порівняно молодою серед інших, до того ж зовсім не найбільш розвиненою.

Свідчить про це лінгвістичний, словниковий, семантичний аналіз. В основному словнику російської мови в три рази менше слів, ніж в Оксфордському англійському, але це мало що говорить про їх реальну кількість.

Перші словники російської мови почали складати в кінці XVIII століття. Це були словники церковної лексики, а також словники Академії Наук. Вони налічували близько 50 тисяч слів. У XIX столітті Володимир Даль включив більше 200 тисяч слів в свою знамениту книгу, перший випуск якого він назвав «Толковый словарь великорусского наречия русского языка».  Це вже пізніше, після його смерті, словнику дали ту назву, яку ми й зараз знаємо. За основу він брав діалекти російської загальновживаної, просторічної, мови, але навмисне збагачував мову словами з церковнослов’янської мови, які раніше вживалися тільки на письмі, а також української, яку добре знав, та інших європейських мов, пристосовуючи їх до російської вимови та орфографії.  У XX столітті склали ще кілька словників - кількість слів у них варіювалося від 50 до 120 тисяч. Найактуальнішим і авторитетним джерелом про лексичному складі сучасної мови є «Великий академічний словник російської мови». У 30 томах (!) міститься близько 150 тисяч слів - вважається, що саме стільки вживається в російській нормативної мови. 

Сучасна ж українська мова має, в основному, близько 256 тисяч слів. Як нещодавно повідомили науковці Інституту української мови Національної академії наук, у широкій часовій, територіальній, стильовій диференціації обсяг українського лексикону може сягати 1 мільйон слів.  Так, вже «Український лексикон кінця XVIII-початку XXI ст.: словник-індекс у 3-х томах» (2017) містить близько 300 тисяч слів.

За лексичним запасом найбільш близькою до української мови є білоруська – 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68% відповідно) і лише потім – російська (62%). До речі, якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис з білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською тільки 11. В українській мові, на відміну від решти східнослов’янських мов, іменник має 7 відмінків, один з яких – кличний.

Відомо, що в 448 році візантійський історик Пріск Панійський, перебуваючи в таборі гунського володаря Аттіли на території сучасної України, записав слова «мед» і «страва». Це була перша згадка українських слів. Українську мову в різні історичні періоди називали по-різному: про́ста, руська, русинська, козацька тощо. Історично найуживанішою назвою української мови до середини XIX ст. була назва «руська мова», одним «с» та м’яким знаком. В українській мові безліч синонімів. Наприклад, слово «горизонт» має 12 синонімів. Звідси висновок – мова з більшим лексичним запасом, з більшим розвитком форм її граматичних особливостей і є більш старшою, бо розвиток мови потребує часу.

З приводу вислову «руська мова», є навіть анекдотичні приклади. Пам’ятаю в Криму в 90-ті роки одна філологиня, запекло доводила, що Іван Франко – російський письменник. Найбільшим аргументом в її думці було те, що Іван Якович в багатьох листах і творах пише, що його улюбленою мовою є «руська мова», він всяк вихваляє її та пише про її переваги. Філологиня не могла й подумати, що навіть до 19 століття термін «руська мова» зберігся в значенні мова руських, але не русских. Ось така сила м’якого знака… 

Антон Дробович пише, що «агресія Путіна проти України повертається народам РФ бумерангом. Утримання окупованих територій лягло важким тягарем на республіканські бюджети. Минулого року главою адміністрації Елісти, столиці Калмикії, призначили одного з ватажків терористичного угруповання «ДНР». Він не має жодного уявлення про цю республіку, про калмицький народ та його проблеми. Призначення викликало чималий резонанс. Всі ми пам’ятаємо слова калмицького активіста Санала Молоткова під час акції протесту, виголошені ним українською мовою: «Ви зневажали українську мову, ви знищували українську мову на Донбасі. Ви приїхали в Елісту на Калмикію, щоб знищувати калмицьку мову? Ви поважаєте калмицьку мову?»

Згадаємо про проблеми Республіки Калмикія. У 2021 році її громадяни провели національний з’їзд в Елісті, на якому звинуватили Кремль у прихованому етноциді. Серед іншого вони поскаржилися, що Калмикія залишається регіоном з найнижчою забезпеченістю населення водою в усій Росії. Звісно, Путін зробив вигляд, що не почув калмиків, адже він сам використовує тему дефіциту питної води в окупованому Криму для міжнародного тиску на Україну. Згадки про водний колапс в Калмикії для окупанта вкрай незручні, а тому неприпустимі».

Тут варто згадати, що йдучи за словами Володимира Путіна про те, що в Криму прісна вода є… під Азовським морем, кинуто мільярди рублів на спробу добути її звідти, щоб забезпечити кримську військову базу прісною водою. Мабуть і невеликої частки грошей, викинутих Путіним на Крим, вистачило б для того, щоб забезпечити водою всю Калмикію.

Але основною причиною для написання Путінського маніфесту є той факт, що, як пише Антон Дробович, «українці більше не є знаряддям чужої імперії, тепер вони самі відповідають за свої вчинки і визначають власну долю». І це найбільше злить «неукраїнського імператора».