«Все мы учились воевать на ходу»

НАВІКИ ЗАЛИШИЛИСЯ МОЛОДИМИ...                    

28 червня — День молоді (відзначається щорічно в останню неділю червня)... Ще зовсім недавно доводилось чути багато нарікань, особливо від людей старшого покоління, щодо нашої молоді, мовляв, немає в ній патріотизму, бажання служити у війську і захищати державу, думає лише про меркантильні інтереси і розваги. Відверто кажучи, подібні погляди поділяв і я. Та агресія, розв’язана Кремлем проти України, показала, що це не так. 

...Юрій проходив службу у 95-й аеромобільній бригаді високомобільних десантних військ. Посада — механік-водій бронетранспортера. Тільки-но на Донбасі почалися бойові дії, як його підрозділ відбув на Луганщину, де виконував різні відповідальні завдання командування. Супроводжуючи якось колону військової техніки, потрапив в засідку: бойовики відкрили ураганний вогонь з гранатометів і кулеметів. Граната влучила в БТР Юрка і хлопець дістав важке поранення. Стікаючи кров’ю, він все ж знайшов у собі сили, щоб вивести бойову машину з-під обстрілу. Відділення військовиків, яке знаходилося в ній, зуміло покинути бронетранспортер і, зайнявши в «зеленці» вигідну позицію, прийняло бій, відволікаючи на себе усі сили ворога і тим самим давши змогу колоні «проскочити». Однополчани Юрія розповідали, що саме завдяки діям механіка-водія вони залишилися живими і відбили напад бойовиків: коли б не він, то бойова машина стала б для всіх «братською могилою».

Антон Москаленко марив юриспруденцією і по закінченні десятирічки вступив до  одного з вінницьких вишів, де студіював професію юриста. Коли отримав  повістку, того ж дня прибув до військового комісаріату. Через кілька тижнів відбув на Донбас. За спогадами товаришів, відзначався хоробрістю, готовністю допомогти товаришам. Але ворожа куля не пощадила юнака.

Олег Школьний строкову службу проходив в прикордонних військах, охороняючи українсько-молдовський кордон. По звільненню в запас працював на авіаційному підприємстві-заводі в Києві, будував плани на майбутнє. Коли ж на Сході розпочалися бойові дії, був мобілізований. Брав участь в багатьох боях, звільняв міста і села Донецької області. Забезпечуючи коридор для евакуації поранених, Олег зі своїм підрозділом потрапив під гранатометний обстріл. Він йшов останнім, прикриваючи групу, і був смертельно поранений осколком у голову. Про загибель сина батькам повідомили російські бойовики з його ж телефону у доволі цинічній формі...

Віктор Ковальчук успішно закінчив навчання на факультеті аеромобільних військ Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Отримавши погони лейтенанта, відбув у район проведення антитерористичної операції АТО. Там воював у складі 80-ї окремої аеромобільної бригади, командуючи взводом. Повернутись додому молодому офіцеру не судилося: в одному з боїв  дістав смертельне поранення. По смерті Олега його батько — вчитель фізкультури — теж пішов воювати. Добровольцем...

Перелік моїх земляків з Вінниччини, які склали свої молоді голови на сході країни, відстоюючи зі зброєю в руках її територіальну цілісність, можна продовжувати і продовжувати. Перша звістка по загибель мого земляка надійшла на подільську землю 2 травня 2014-го, а сьогодні чорний  мартиролог налічує понад 100 чоловік.

УКРАЇНЦІ НЕ ЗА ПАСПОРТАМИ, А ПЕРЕКОНАННЯМИ           

Всі вони були різними за характерами, уподобаннями, професіями. Були серед них  люди віруючі і атеїсти, кожен по своєму бачив майбутнє України. Але усі ці люди  були справжніми українцями. Не за паспортами, а за станом душі, переконаннями, духом. Тому   у грізний для України час пішли її боронити. На сьогоднішній день Україна вже недорахувалася багатьох молодих людей — її майбутнього. Їм би жити й жити, одружуватись, народжувати та виховувати дітей. Не судилося. Натомість судилося стати творцями нової, справді Незалежної України, здійснити споконвічні мрії своїх пращурів про власну державу, де кожен почувався б господарем своєї землі, врешті решт вільною людиною.

СЕРГІЙ ГУССІДІ

Коли спілкуєшся з солдатами й офіцерами Збройних сил, Національної гвардії, прикордонниками, які побували в боях на сході, підсвідомо згадуєш їхніх прадідів, які теж проливали кров за свою землю. Наприклад, Героїв Крут, Української Народної Республіки, Української Повстанської Армії. Більшість з них складали не кадрові військові, а вчителі, лікарі, представники інших мирних професій. Та побачивши, що на їхню землю зазіхає ворог, взялися за зброю. Тоді російсько-більшовицьа орда, скориставшись чисельною перевагою, кращим озброєнням, іншими чинниками, взяла гору. Та смерть тисяч, десятків тисяч українських вояків, серед яких були і юнаки-гімназисти, котрі намагалися перепинити шлях армії Муравйова під Крутами, не була даремною. Мине майже ціле століття, і дух свободи, жадоби до життя у вільній Україні прокинеться в серцях їхніх правнуків. І вони вийдуть на Майдан, а потім, коли проти нас почнеться неоголошена війна, багато з них прямо звідти підуть на фронт.

«ЗІРКОЮ ГЕРОЯ НАГОРОДЖУЄТЬСЯ...»

Особлива гордість Українського війська — молоді вояки, які удостоєні звання Героя України. За виняткову мужність, виявлену в боях з російськими бандитами. Група спецпризначенців під командуванням лейтенанта Євгена Зеленського отримала завдання визволити з полону групу наших військовослужбовців. Але потрапила в засідку. Знаходячись під шквальним вогнем ворога, Євген залишився прикривати бійців, цим самим давши їм можливість перегрупуватися. Завдяки цьому напад було відбито, але офіцер отримав тяжке поранення, від якого незабаром помер.

В один з липневих днів близько сотні бойовиків — за підтримки 4-х танків — атакували наш блокпост неподалік села Маринівка. Несподівано з  сусідньої лісосмуги з’явилася ще одна група російських найманців. Почався нерівний бій. Лейтенант Богдан Завада з протитанкового гранатомета підбив ворожий БТР, знищивши ще й десяток  бойовиків, цим самим давши змогу перегрупуватися бійцям на блокпосту. Та ворожий постріл обірвав його життя...

ГЕРОЙ УКРАЇНИ АНДРІЙ КИЗИЛО

Лейтенант Микита Яровой у 54-й окремій механізованій бригаді був наймолодшим командиром роти. Та ця обставина, за словами однополчан, аж ніяк не позначалася на його професійній підготовці, умінні керувати людьми. Наприкінці 2016 року він командував  взводно-опорним пунктом, який знаходився в районі селища Луганське та окупованого Дебальцеве. 18 грудня  близько 6-ї години ранку ворог піддав обстрілу кілька взводних опорних пунктів, після чого спробував прорвати нашу оборону. Командування прийняло рішення контратакувати бойовиків, відібравши групу добровольців, яку очолив  лейтенант Яровой. Завдання було виконано, але офіцер зазнав смертельного поранення. 20 січня Микита повинен був вінчатись у львівському Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла...

Окрім  Євгена Зеленського, Богдана Завади, Микити Ярового звання Герой України «за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» удостоєні також майор Олександр Петраківський, капітан Андрій Кизило, старші лейтенанти Володимир Гринюк, Іван Зубков, Василь Божок, Валерій Чибінєєв — офіцери, яким на час присвоєння цього високого звання і тридцяти не виповнилося.

«У ВЗВОДІ БУЛА В ОСНОВНОМУ МОЛОДЬ...»

Після навчання у Миколаївському педагогічному університеті ім. Сухомлинського, Сергій Гуссіді отримав диплом викладача шкільного предмету «Захист Вітчизни». А ще — погони молодшого лейтенанта, оскільки відвідував заняття на військовій кафедрі з підготовки офіцерів запасу.

— Навіщо тобі зірочки, друже? — напівжартома запитували однокурсники. — Ти що, воювати збираєшся?

— Воювати не збираюсь, але як чоловік повинен знати хоча б як  правильно автомат тримати в руках, — відповідав хлопець. — У житті ж все буває...

Як у воду дивився молодший лейтенант Гуссіді: у серпні 2014 року, коли йому не виповнилося ще й тридцяти, його мобілізували до Збройних Сил України. Восени 2014-го Гуссіді був призначений командиром гранатометного взводу, який структурно входив до складу роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону. Місцем його дислокації було селище Старокостянтинівка — неподалік Донецька.

— Ми часто потрапляли під ворожі обстріли, — розповідає Сергій. — Та найбільше, звісно, дошкуляли «гради». Мені, вважаю, дуже пощастило з бійцями. Всі вони були такими ж мобілізованими, тобто людьми, далекими од армії. І молодшими за мене. Про будь-який воєнний досвід і говорити годі: всі ми вчились воювати на ходу. І вчились, я вам скажу, непогано. Принаймні ворог це відчував на власній шкурі, особливо під час оборони Донецького аеропорту.

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВАЛЕРІЙ ЧИБІНЄЄВ

Гранатометники разом з іншими підрозділами батальйону мужньо відбивали не лише атаки бойовиків з числа місцевих покидьків, а й російських десантників. Сергій каже, що «особисто з ними не спілкувався». Але з перехоплених телефонних розмов було зрозуміло, що, окрім «вчорашніх трактористів і комбайнерів», як назвав терористів їхній лідер Путін, там були і десантники Псковської дивізії. Проте і їм діставалося. Адже для гранат, якими їх «посипали», було однаково кого вражати — «трактористів» чи гвардійців-десантників.

Після того, як аеропорт був підірваний, особовий склад гранатометного взводу виконував інші, не менш відповідальні, завдання. Зокрема, тримав оборону в районі населених пунктів Спартак, Опитне, Пєски. У вересні 2015 року лейтенант Сергій Гуссіді був демобілізований. У запас. І відразу повернувся до школи №6, де його зачекалися учні-старшокласники.

Сергія з нетерпінням чекали дома рідні і близькі — син Давид, дружина Світлана та батьки — Микола Георгійович і Тетяна Олександрівна.

— Доки житиму — доки  пам’ятатиму своїх хлопців із взводу, — говорить Сергій Гуссіді, удостоєний відзнаки «За оборону Донецького аеропорту». — Вони були надзвичайно хоробрими, відповідальними людьми, готовими триматися до останнього набою. І трималися. Ще напередодні цієї неоголошеної війни я не вірив, що серед нас є такі люди. А коли б не переконався, побувавши з ними у цьому пеклі, то, мабуть, теж не повірив. Тепер точно знаю: Україну є кому захистити.                    

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Немає в Україні області, міста і району, чиї представники не воювали б з ворогом.  Тисячі синів України вже ніколи не повернуться до рідних домівок, їх до останнього подиху виглядатимуть матері і дружини, а діти, підрісши, пишатимуться своїми батьками. Мине, мабуть, небагато часу, і про цих хлопців, їхніх бойових побратимів напишуть книги, знімуть художні і документальні фільми. А в школах на «Уроках мужності» на їхніх  прикладах  дітей вчитимуть любити рідну землю, захищати її від ворогів.

Давньогрецький філософ Сенека стверджував, що «немає для чоловіка більш почесної місії, аніж померти, захищають свою землю, своїх дітей і батьків». Життями тисяч синів і доньок розплачується Український народ за право бути вільним на рідній землі. Українці гинуть у розквіті сил, повні сил і наснаги. Такою дорогою ціною відстоюють вони майбутнє своїх дітей, онуків. Народжених і ненароджених.