Перейти к основному содержанию
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Незримий вимір буденного

Наталія Довгопол: «Хочу бачити українських письменників суперзірками»
30 июля, 13:22

Письменниця Наталія Довгопол після перемоги в міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» 2019 року впевнено посіла своє місце на українському книжковому Олімпі. До речі, вислів «книжковий Олімп» ідеально підходить для Наталі, адже вона вже кілька років живе в Греції. Про письмо як професію, богемний імідж письменниці, таємні куточки Афін та книжки, які навчають дітей думати — щира розмова з авторкою.

«НАПОЛЕГЛИВІСТЬ ПЛЮС ЗДІБНОСТІ ДАЮТЬ РЕЗУЛЬТАТ»

— Ти українка, яка мешкає в Греції. Чи є у вас з чоловіком особиста романтична історія, пов’язана з переїздом?

— Шість років тому, коли ми лише познайомилися в Афінах, у мене було розбите серце й багаж невдалих стосунків на відстані, тож я не хотіла повторювати цей досвід. Але Йоргос виявився дуже наполегливим, тож за кілька місяців у нас почалось щось серйозне, а за два роки ми вже одружилися.

Як на мене, найромантичніше виглядають наші побачення, коли я починаю розповідати чоловікові сюжет нової книжки. Він режисер за освітою, підкований у теорії та сам полюбляє писати тексти, тож я отримую від нього потужний лікбез, який іноді закінчується сльозами відчаю, а іноді просвітленням і новим витком історії. Щоправда, його українська ще не настільки гарна, щоб прочитати мої книжки, але він наполегливо вчиться.

«Шпигунки з притулку «Артеміда» ти написала вже після переїзду? Звідки виникла ідея — з твоїх мандрівок із театром танцю?

— Я писала все життя, але лише в Греції це стало моєю професією й основною зайнятістю. Півтора роки я працювала ледь не щодня, пишучи в шухляду, без жодних обіцянок чи гарантій від видавництв. Тепер я знаю, що наполегливість плюс здібності дають дуже непоганий результат. Звісно, це не відбивається фінансово — поки що. Я досі паралельно беруся за різні роботи, та вірю, що пенсію забезпечу саме роялті від своїх книжок. Тому продовжую писати — і часто на перспективу. Навіть зараз у мене є два готові рукописи, які шукають свого видавця, та я не дуже переймаюся за їх майбутнє — враховуючи, що два роки тому про мене ніхто не знав, а сьогодні в мене шість паперових книжок і сама Юлія Ілюха бере в мене інтерв’ю!

Повертаючись до запитання, я дуже хотіла написати про взаємини, які були в нашому дівчачому колективі. Театр історичного танцю «Алентрада» ми створили з нуля — мали певний досвід, мали ідею й дуже велике бажання. І багато зухвальства та відваги. Ми ставили власні кабаре-вистави, проводили бали та вечірки, вели танцювальну студію, співпрацювали з найбільшими українськими музеями та дуже крутими музикантами, самі відвідували майстер-класи, досліджували та багато гастролювали світом. 

«Шпигунки» — це справді переосмислення певного досвіду, який відчувається і в другій частині, і в «Мандрівному цирку сріблястої пані». Звісно, авторка не завжди списує персонажа з себе, але якщо писати щиро — власний досвід неодмінно проскочить. Так само як і власні цінності, світобачення та світовідчуття.

«ІСТОРІЯ ПРО МАЛЕНЬКУ ЛЮДИНУ, ЩО ВИЖИЛА В РАДЯНСЬКІЙ М’ЯСОРУБЦІ»

— Твої книжки — фентезійні, магічні, фантастичні. Чи хотіла б ти спробувати себе в іншому жанрі?

— А я й спробувала! До «Арсеналу» у видавництві «Темпора» вийшов цілком реалістичний, навіть біографічний роман про мою двоюрідну бабусю, що потрапила на Кубу медсестрою під час Карибської кризи. Це історія, яку я виношувала все життя, яка була незримо присутня зі мною все моє дитинство. Я так і не наважилася ввімкнути диктофон і розпитати мою бабусю про все-все, тож довелося дещо довигадувати й дуже багато перечитати, щоб створити реалістичну картинку радянської людини на Кубі. Ба більше, української радянської людини. Це був дуже болючий процес — спогадів, переосмислення й написання, бо книжка не лише про мою бабусю, вона про мою родину й про мене особисто. Довелося витягнути багато речей із глибин підсвідомості: про сім’ю та любов, про їжу та голод, про війну та холодну війну, про русифікацію та повернення до джерел. Зараз говорю про це, і знову сльози навертаються на очі — це історія про маленьку людину, яка вижила в радянській м’ясорубці. Вижила задля того, щоб нарешті звестися на ноги та знайти власне місце в новій і незалежній.

Я писала також книжки для дітей, але це завжди давалося мені важче, бо дітей я розумію не так добре, як старших підлітків. Утім, цього року має вийти чудовезна книжка «Стешка, дочка винахідника» у видавництві «Портал», частково заснована на моїй дисертації про святкову культуру українських земель XVII століття.

Можливо, колись напишу про любов і не тільки, але для цього треба буде обрати собі цілком таємний псевдонім.

Мені здається, що письменник, який мешкає за кордоном, апріорі оточений ореолом таємничості та пригод. Ти це відчуваєш на собі?

— Ммм, треба ще більше попрацювати над своїм богемним іміджем! Наприклад, коли я майже все літо просиділа в своїй спекотній афінській квартирі, працюючи над рукописом про Кубу, я геть не відчувала флеру таємничості чи пригод. Вірніше, вони були, та лише в моїй уяві.

Я знаю це відчуття — дивишся на столик у милій кав’ярні чи на шезлонг у приморському барі й думаєш: оце б мене туди з ноутбуком, оце би я там написала! А на ділі ти тягнеш із собою через усе місто ноутбук, потім довго не можеш знайти розетку, згодом виявляється, що сонце кидає відблиски на екран, а обабіч розмістилася компанія галасливих підлітків. Раніше я могла працювати де завгодно, зараз усе більше віддаю перевагу особистому кабінету й тиші. Але мандрівки, походи з подругами на каву й просто довгі прогулянки допомагають відновлювати сили й шукати натхнення. І, звісно, часто мені хочеться розмістити своїх персонажів у декораціях прожитого й побаченого, проте для рефлексії потребую часу й відстані: так, у Афінах мені хочеться писати про Київ, а в Києві — про Афіни. Кілька останніх місяців я жила в Любляні й усе думала, що неодмінно закину сюди героїв третіх «Шпигунок», але сформулювала лише в останні тижні. Час і відстань можуть бути не гіршими друзями, ніж перебування в центрі подій.

Прекрасно, що живучи за кордоном, можна помічати речі під іншим кутом, бачити незримий вимір звичного й буденного. Це ніби користуватися цілим набором уявних інструментів: збільшувальним склом, телескопом і обов’язково дзеркалом — бо де б я не перебувала й що не писала, та всюди я пишу про нас із вами.

«ІДЕЇ СЮЖЕТІВ ПРИХОДЯТЬ БЛИСКАВИЧНО»

— Що для тебе найскладніше в процесі написання книжки: вигадування сюжету, власне письмо, робота з редактором тощо?

— Найскладніше — це коли дуже довго працюєш наодинці з собою та не можеш показати результати своєї праці широкій авдиторії. 

Ідеї сюжетів приходять блискавично. Здається, я могла би видавати по кілька крутих ідей на тиждень — важче їх розкручувати. Буває, що напишеш до половини й думаєш, що далі. Здебільшого я починаю писати, коли ще не знаю, чим історія закінчиться — це цікавіше, ніж працювати за планом-синопсисом. Бо якщо все чітко розписати, спланувати, а потім сідати, так би мовити, нанизувати м’язи на кістяк, то я відчуваю себе майстром, а мені більше подобається перебувати в стані творця.

Обожнюю роботу з редактором! Звісно, це стосується лише хороших, професійних редакторів. Оцей момент, коли ти кілька місяців працюєш над книжкою наодинці, аж раптом її бере до рук фахівець, і ви разом обговорюєте деталі, поліруєте, перевіряєте, роблячи твір кращим. Часом редактор ще й психотерапевт — і це особливо цінно.

Розкажи про своє улюблене місце в Афінах. Чи має твій чоловік улюблене місце в Києві?

— У чоловіка в Києві — Андріївський узвіз. У мене в Афінах — це пагорби Філопаппу та Пнікс, звідки, мов на долоні, проглядається Акрополь. Я маю ще кілька улюблених кав’ярень та мезезополіо (невеликі грецькі ресторани з закусками), куди з задоволенням воджу друзів, а ще полюбляю афінські дахи. Ще одне неймовірне місце — Анафіотика: куточок Кікладських островів у самому центрі Афін. Деякий час я водила екскурсії Афінами, зокрема, присвячені грецькій міфології, тож для мене Афіни живі й сповнені історіями. Зараз працюю над книжкою, дія якої відбувається саме в Афінах. Із нею я ще й потрапляю в тренд Dark Academia, тож треба скоріше дописувати, доки тема містерій, жертвоприношень, античності й таємних знань на пікові популярності серед світової читацької молоді.

СПІЛКУВАННЯ В ФОРМАТІ «РІВНИЙ РІВНОМУ»

— Твої основні романи — це янг-едалт. Якою має бути книжка, щоб захопити підлітка? Чи обов’язково це має бути фентезі?

— «Шпигунки з притулку «Артеміда» — це пригодницький ретродетектив, та й «Мандрівний цирк сріблястої пані» радше містика. Тобто в мене на першому місці будуть пригоди, а вже які елементи додавати — фантастичні, детективні чи гостро-соціальні — то залежить від ідеї. Страшенно люблю міфологію, давні вірування, таємниці, тож транслюю любов до них у книжках. 

Мене дуже надихає приклад Південної Кореї. Вони захоплюють світову поп-культуру, особливо ж юнацький сегмент; і не лише гуртом BTS, а й серіалами — славнозвісними корейськими дорамами. Існує окремий піджанр дорам про історію — це можуть бути як історично достовірні, вивірені фільми, так і наївні «казочки про сірого бичка», як сказала б моя бабуся. Але — вони завжди про героїчну історію Кореї. Нині безліч підлітків із усього світу краще знають історію далекого куточка Азії, ніж свою власну, вчать корейську мову й купують корейську косметику: через фільми з яскравими декораціями, пригодами й щемкими любовними історіями відбувається лагідна пропаганда. І тут я не буду кричати, що нам треба своє кіно про козаків (хоча і це треба) — нам потрібні різножанрові історичні твори з яскравими, зрозумілими сучасним підліткам героями. Навіть нехай вийде не суперісторично (я багато років займалася наукою й історичною реконструкцією, бодай не впаде на мене анафема за ці слова), але це буде цікаво й зрозуміло. Благо, крутих подій і персонажів у нашій історії вистачає — талановитих митців теж.  

Та якщо абстрагуватися від історії, чого не має бути в книжці, — то це моралізаторства. Я багато років працювала з підлітками, і часом ми говорили на такі теми, які вони ніколи б не порушили зі своїми батьками: про секс, цькування, наркотики, інформаційну війну. Вони довіряли мені, бо ми завжди спілкувалися в форматі «рівний рівному». Так само й у книжках — я люблю писати для авдиторії 12+, щоб я могла порушувати всі теми, які болять мені особисто, і вірю, що підлітки це оцінять — навіть якщо деякі речі залишаться для них незрозумілими на етапі прочитання. Я навіть не одразу збагнула, що «Шпигунки з притулку «Артеміда», де вже на перших сторінках сімнадцятирічні героїні п’ють-курять, грають у азартні ігри, а потім ще й кермують у нетверезому стані, отримали цілих п’ять всеукраїнських премій та відзнак, зокрема й від самих підлітків («Еспресо. Вибір читачів», «Навиворіт»). Звісно, така поведінка моїх шпигунок мала наслідки — як і все в нашому житті має свої результати. Замовчувати чи забороняти щось не бачу сенсу, бо доки ми не навчимо дітей думати самостійно й розуміти причинно-наслідкові зв’язки, вони вчитимуться лише на власних помилках.

Ще один пункт: мова. Вона має бути простою й зрозумілою, читатися легко й цікаво. Це не означає, що я не вживаю застарілих слів чи пишу примітивно, це радше про баланс і загальне сприйняття тексту.

І, звісно, цікаві головні герої. Я собі змальовую їх як героїв коміксів, щоб вони запам’ятовувалися з першої ж зустрічі. Але я не люблю супергероїв чи обраних, адже набагато цікавіше стежити за поступовим розвитком персонажа з позитивними та негативними рисами, складним минулим і не менш складними життєвими виборами, аніж за пласким і всесильним героєм.

— Твій маст-рід список для підлітків.

— Його не буде (сміється). Пам’ятаю себе підлітком: я читала все! Виросла на класичних пригодницьких романах (Дюма, Джек Лондон, Жуль Верн, Желязни), любила епічні романи з української історії, на кшталт «Роксолани» Загребельного, поняття не мала, що існують живі письменники! І коли в моєму читацькому житті почали з’являтися російські детективи для підлітків, історії про Гаррі Поттера, «Київські відьми» Лузіної, то я зрозуміла, що книжки можуть бути ще й сучасними.

Тож батькам рекомендую читати/підкладати дітям різні твори в різних жанрах. Хтось залипне на коміксах про «Сендмена», хтось зачитається «Арканом вовків» Павла Дерев’янка чи «Академією «Аматерасу» Наталі Матолінець. Говоріть про книжки, обговорюйте смаки, прислухайтеся одне до одного. Для мене нині особлива насолода говорити про прочитане зі своїм татом — це відкриває зовсім інший рівень стосунків.

Яким би ти хотіла бачити український книжковий ринок за п’ять років? Яке твоє місце в ньому?

— А можна помріяти? Хочу бачити українських письменників суперзірками. Щоб збиралися їхні фанклуби, малювали арти й косплеїли персонажів, щоб чекали виходу нової книжки й вели жваві обговорення по кав’ярнях.

Хочеться, щоб книжки українських авторів перекладали всіма мовами світу, екранізовували, а бібліотеки не лише вели масові закупівлі, а й надавали державні виплати письменнику щоразу, як книжку беруть до прочитання.

Хочеться, щоб припинилися зашквари з російськими книжками, бо експансія російської культури вже не матиме жодних шансів на наших теренах.

Хочеться, щоб українські автори повиростали на дві голови й писали такі майстерні тексти, що їхні книжки розбиралися ще теплими з друкарні.

Кажуть, мрії мають тенденцію здійснюватися?

Delimiter 468x90 ad place

Подписывайтесь на свежие новости:

Газета "День"
читать