Прочитання – це тільки наближення…

Це давно вже стало сумним фактом: критика (фахова, з орієнтацією на класичні взірці – чи то Івана Франка, чи то Юрія Шевельова – кожен може додати до них свого улюбленого автора) закинула косу на плече й покинула жнивувати на літературному полі… Чому? Причин на те багато. Але, на мою гадку, найбільш болюча, що все менше стає людей, які читають книжки…

Але, все ж, як воно в житті буває, не всі косарі покинули поле напризволяще. Залишилися одиниці, ті, для яких читати й роздумувати над прочитаним – це все одно що дихати. Я б назвав їх літературними Дон Кіхотами. І один із них – це Ігор Фарина із Шумська.

З Ігорем я знайомий давно, ще з часів нашого з ним газетярства. Він три десятки років віддав журналістиці, я – наполовину менше. Але, покинувши журналістику, Ігор не відцурався пера. Із запалом взявся за літературну критику, поезію та прозу. Здобув визнання. Мені приємно, що Ігор не обминув увагою мій останній роман-есей «Homotent. Люди і долі», написавши на нього рецензію «Душа щебече молодим листочком». І ось не так давно він зробив мені гарний подарунок, виславши поштою свою нову книжку вибраних рецензій останніх років під назвою «Наближення». У ній – і вже згадана рецензія на мій роман.

…Таких книжок не відкладаю на потім. Ігореві вибрані рецензії – а їх у ошатно виданій книжці в Житомирі аж 26 (видавець О.О. Євенок) – прочитав з великим інтересом. Не так часто в руки потрапляє книжка справжньої критики.

Насамперед відзначу дуже вдалу, просто класичну назву вибраного – «Наближення». Рецензент дає нам зрозуміти, що й о г о п р о ч и т а н н я того чи іншого твору – це тільки наближення до ідейно-естетичних горизонтів тексту.

На які рецензії із тих двадцяти шести я звернув особливу увагу? На ті книжки, які сам читав, авторів яких знаю.

«Одкровення душі, що на пісні настояне» – так назвав автор рецензію на книжку нашої підволочиської письменниці Жанни Юзви «Тече вода» (Тернопіль: Тернограф, 2017.- 100 с.). На його думку, авторці «вдалося дійти до кожного читача небуденністю мовлення», незвичністю. У чому ця незвичність? Насамперед – у різноформ’ї: в книжці «маємо маленьку повістину, новелу, етюди та афоризми». Щодо повістини «Тече вода» (це історія родоводу авторки), то, на думку критика, Жанна Юзва зробила нею крок до української поетичної прози. Я читав цю повістину ще в рукописі на прохання авторки, редагував. Навіть радив означити її жанр як «балада роду». Так, ліризм у ній, як любить говорити Ігор Фарина, «джерелить».

Зацікавили мене також «кілька штрихів до творчого портрета Ганни Костів-Гуски» під назвою «І дивність не пуска зі свого виру». Цю талановиту поетку знаю ще з 70-их років, коли ми разом відвідували засідання літстудії «Сонячні кларнети» при обласній молодіжній газеті «Ровесник». Вів їх світлої пам'яті талановитий поет Борис Демків. Уже тоді Ганна Костів-Гуска, як я був зауважив, вирізнялася серед інших студійців особливою природністю, щирістю поетичного голосу. Її вірші веслували до читача в руслі класичної традиції.

   Якою нині є поезія Ганни Костів-Гуски, у доробку якої – більше десятка книжок? На думку критика, поетеса залишається в своєму стилі, вона є «апологетом «сповідальної» поезії. З поправкою на сьогодення - поезії неокласичної в потужному річищі традиціоналізму. І рецензент, на мою думку, має рацію. Справді, завжди «чарує справжність». І саме такою є поезія Ганни Костів- Гуски.

   Хто на Тернопільщині не знає барда Олега Германа?! Я завжди ним захоплювався як особистістю небуденною, всебічно обдарованою. Рецензуючи його книгу «Співоча скеля», що побачила світ у видавництві «Джура» 2017 року, Ігор Фарина наголошує, що формальний пошук автора (повістина складається з тридцяти зимових образків) поєднується «з магічністю викладу задуму». Сюжет «не дає спокою». «Позитивний заряд несе у собі пейзажність». Я витягаю з рецензії ці стислі, як афоризми, цитати для того, щоби унаочнити, яким виразним є стиль критика, якими виваженими і точними є його думки.

 Завдяки колезі по перу Жанні Юзві я став одним із перших читачів двокнижжя письменниці із Дніпра Лесі Степовички «Німці в городі». Хоча авторка й застерігає, що всі герої видумані, але читач не дає їй договорити: герої – так, вони мають інші імена, але події змальовані реальні. Це проза, що побудована на фундаменті самого життя. І в цьому її сила. Ось про що думалось мені, коли читав про тих «німців» та іже з ними…

Ігор Фарина теж такої думки. В рецензії на цей твір він зазначає, що тяжіння письменниці «до відтворення реалій дійсності є очевидним». І додає до цього ще й «легкий флер психологізму». Але найголовніше, на думку Ігоря Фарини, в тому, що Леся Степовичка своїм двокнижжям «Німці в городі» кинула «могутній виклик глобалістичному мисленню деяких наших літераторів», наголосивши на нашому українському менталітеті, на українськості – тобто на тому, чим ми справді цікаві Європі та й цілому світові… Словом, на мою гадку, це одна з кращих рецензій у вибраному Ігоря Фарини.

Хотів би також виділити як кращі рецензії на повість Ігоря Ґурґули «Кров папороті», поетичну збірку Ольги Яворської «Сльоза-живиця». Зрештою, у когось із читачів може бути й інша думка…

А тепер – чи не про найголовніше. Літературний критик має мати, вважаю, насамперед добре вироблений літературний смак, щоби відрізнити справді літературу від халтури-макулатури. І, зрозуміла річ, фахову теоретичну підготовку. І, звичайно, свій стиль, бо без цього аж ніяк не можна мати знакове ім'я літературного критика. Отже, як виглядає у світлі цієї тріади Ігор Фарина?

Щодо літературного смаку, то він, на мою думку, в Ігоря Фарини сформований, виплеканий класичною літературою. По чому це видно? Найбільш цікаві, глибокі рецензії у нього виходять саме на твори авторів-традиціоналістів. Саме тому, що вони йому до душі. Про них ми говорили вище.

   По-друге, критик вимірює естетичний пульс твору насамперед за метафорами. Вони для нього – критерій художності. І критик має рацію, коли пише: «Якщо у тексті немає мовних цікавинок, то він перебуває на такій «близькій» відстані від літературної справжності, як наша планета Земля від Марса (стор. 35).

 Щодо теоретичної підготовки, то вона, безперечно, в критика на озброєнні. Бо без цього в рецензуванні не зробиш ані кроку. Хоча, як на мене, з багатьох рецензій то тут, то там світиться «ахіллесова п’ята» критика саме щодо художніх засобів…

   … Щодо художніх засобів, то про них іде мова в більшості рецензій. Вони часто займають четверту, а то й навіть третю частину тексту. Але за ними, за цими «вдатностями», як полюбляє говорити рецензент, не видно того, чим один автор відрізняється від іншого. А це ж найголовніше – окреслити самобутність творчої особистості. Хочеться доброзичливо нагадати критикові, що художній образ заради образу – ніщо. Він набирає значення й ваги тільки в ідейно-художньому силовому полі тексту. Він «працює» тільки в системі авторової самобутності, якщо ж ні – то випадає на маргінеси «красивостей», стає отим «нічим»…

Не можемо обминути ще одного. Критик полюбляє незвичні, нестерті слова ( ріднизна, темарій, джерелять, висновковую, собість, нюансик, простість, вдатності, слівцятка і т. ін.). Погодьмося: віє від цих «слівцяток» свіжістю, надають вони стилю критика особливого шарму. Ігор Фарина не сприймає «дистильованої лексики». І я тут із ним заодно… Але є в критика й «слівцятка», які, на мою думку, «викрикують» щось не те… Автор поетів називає «версифікаторами», «віршниками», «письмаками»… Ці «слівцятка» несуть негативний, навіть іронічний флер… Ігор Фарина зізнається, як ми бачили вище, що він не рецензує творів вторинних, халтури… Отже, має на увазі таки поетів, а не «віршувальників-дроворубів»… То навіщо ламати традицію?!

А, загалом, стиль Ігоря Фарини не сплутаєш із письмом інших критиків, яких таки негусто. У нього кожен рядок дихає лаконізмом, оригінальністю думки. Якщо правду кажуть французи, що стиль – це людина, то Ігор Фарина – людина добра. Це критик, який насамперед своїми рецензіями підтримує авторів у творчих пошуках. Якщо й висловлює зауваження, то без образливого тону. А це, погодьмося, чи не найголовніше.