Набат и реквием нашей истории
Голодомор – наше трагическое наследие, оно затрагивает все струны души, рождая реквием, который должен звучать музыкой и одновременно набатом. Память о нем живет потому, что не прерывается эмоциональная связь с жертвами искусственного голода, с местом и временем преступления против человечности. Мне часто встречаются люди, разными способами оправдывающие это злодеяние. Одни называют голод свойством того времени, присущего разным местам и республикам СССР. Другие объясняют неурожаем, третьи – и вовсе не желают слышать о нем, считая Голодомор украинской легендой.
Все это – жалкие попытки скрыть суть происходившего на нашей родине в 30-х годах прошлого века. Какая бы ни была трактовка трагедии, она не способна опровергнуть античеловеческую суть советской власти сталинского образца. Если был голод везде, то почему не закупали продовольствие так же, как и станки для индустриализации? Если в Украине был неурожай, то как мог быть выполнен план по хлебозаготовкам? Если есть живые очевидцы и документы той эпохи, то почему мы должны слушать комментарии сытых современников, вместо голоса изможденных свидетелей?
В моей семье сохранилось достаточно связей с тем временем. Всплыли они не сегодня, когда история Голодомора стала предметом национального исследования. Помню, детьми мы садились за обеденный стол, и дядя Данило нередко ронял фразу, смысл которой мне стал понятен много позже: «Так от, кажуть, голоду не було, але урожай був. Чи не було урожаю, а голод був?». Еда для того поколения уже не была ритуалом общения и удовольствия, который мы усвоили сегодня. Она напоминала им о страданиях, и поэтому спустя годы после Голодомора тарелка борща на столе вызывала совсем другие мысли и чувства.
Мой дядя Данило Федорович Лихварь выпустил книгу своих воспоминаний, которую мы недавно переиздали для специалистов-аграриев. Видный ученый селекционер, член-корреспондент Украинской академии сельскохозяйственных наук написал историю своей профессиональной жизни еще при Брежневе. Даже в качестве эпиграфа поставил цитату Генерального секретаря, открывавшую быстрый доступ к печатному станку. В этой книге есть много любопытных фактов о быте, нравах и ценностях довоенной эпохи. Отправившись в Глухов, где был создан Всесоюзный НИИ конопляных культур, Данило Федорович столкнулся с поразительными контрастами украинской жизни. После Полтавщины, Черниговщина и Сумщина выглядели занедбаним краем. Люди ходили в лаптях. Их рифленые следы на пыльной дороги дядя принял за следы протекторов автомобильных колес. Нищета и нехватка продовольствия уже были постоянным явлением. Дядя описывает, как ели воробьев, как мыкались в вечной бедности. Приведу небольшой отрывок из книги, которая важна, как документ очевидца еще и тем, что была пропущена советской цензурой. Та власть знала о Голодоморе и не отрицала его, но добивалась «правильной интерпретации». Но воздержусь от комментариев. Слово Данилу Лихварю из 1980 года.
«1932 рік увійшов в історію, як рік так званого кулацького саботажу. Відповідні органи заготували з врожаю 1932 року на Україні и Північному Кавказі таку кількість зерна, що на з’іжу селянам лишилося або мало, або нічого. Ще восени 1932 року на всій території розпочався голод, який посилився взимку і досяг найтяжчих наслідків по весні 1933 року. Смерть від дистрофії в цих районах стала звичайним явищем. Незважаючи на те, що я одержував досить високу заробітну платню, моя сім’я почала відчувати голод на початку 1933 року.
Щоб уберегтися від голоду, по весні 1933 року до нас прибула із Золотоноші сестра дружини Віра Єрофіївна, яка до цього працювала на шкільній роботі. Через деякий час з цієї ж причини приїхала і моя мама з Полтави. Допомоги вимагали брат Костя і сестри Оленка та Оля, які працювали в Полтаві. Довелось носити на ринок носильні речі і все, що мало якусь ринкову вартість, щоб прогодуватися. Після того, як було винесено все, в якійсь мірі зайве, почали носити й найпотрібніше. Врешті-решт за якісь передостанні мої штани було куплено відро квашеної капусти, яку було з’їдено безпосередньо з відра за один присідок. Тут виникло питання: а що робити далі?
Другого дня після того, як була з’їдена ця капуста, я опух з голоду. Ранком, незважаючи на хворобливий стан, я пішов на роботу, та продуктивна праця не давалася, і десь через годину-півтори я мусив повернутися додому. Того ж дня за розпорядженням директора інституту Г.Г. Сарайлова я одержав з дослідного господарства інституту мішок картоплі і чималу пляшку конопляної олії. З цією несподіваною допомогою ми й пережили кризу. До того ж кілька днів я одержав виклик з Москви з ЦКК-РКІ, щоб приїхав для перевірки роботи Всесоюзного науково-дослідного інституту льонарства в Торжку. В Москві, готуючись до роботи в інституті льонарства і користуючись пристойним буфетом ЦКК-РКІ, я за сім-десять днів позбувся зовнішніх ознак дистрофії і вже більше не хворів на цю хворобу».
Пізніше я зустрівся з моїм земляком Н.Г.Климком, який у той час працював в ЦКК-РКІ. Він розповів мені, що одержав був тієї весни з нашого хутора Шилівки листа, в якому рідні писали про голод і просили допомогти їм. Взявши короткочасну відпустку, він з'їздив на рідний хутор і переконався, що родичі не перебільшували розмирів лиха. Прибувши до Москви, він щиросердечно і докладно розповів про все бачене своєму безпосередньому начальникові і… мало не позбувся партійного квитка «за панікування».
Для мене лишаються загадковими причини голоду 1933 року на Україні і Північному Кавказі. Те, що для ліквідації його в той час не було застосовано надзвичайних заходів і що преса мало реагувала на це, наводить на сумні думки. Трагедія 1933 року на Україні и Північному Кавказі, що призвела до загибелі великої кількості людей з голоду, мабуть, потребує докладного розслідування. На тлі великих звершень радянського народу, загибель людей в обмеженому регіоні може здатися дрібницею, але ж для людей, що пережили жах загибелі близьких з голоду, ця подія ще й тепер виглядає не дрібницею, а проступком, який потребує справедливої оцінки. Байдуже, що винних в цьому вже немає в живих, але багато живих, хто так чи інакше потерпів з голоду».
Это повод для размышлений и лучшего понимания истории. Размеры голода были так велики, что изощренная во лжи советская пропаганда не могла их скрыть полностью. Но она все делала для приуменьшения трагедии, не допуская выхода ее на уровень геноцида. Российская история и сегодня трактует те события, искажая суть. Она объединяет голод в Поволжье 1921-1922 годах с Голодомором в одно явление. Настаивает на том, что голодные годы были и в царской России, а значит картина вполне типичная для империи. Проводит параллели между разными по масштабам жертв от голода регионами: Кавказом, Казахстаном и Украиной. Почему мой дядя, переживший голод в Украине, пишет о далеком для него Северном Кавказе? Потому, что нельзя было сосредотачиваться на одной республике, рассматривать явление, только в форме стихийного горя всего советского народа.
Нынешняя российская пропаганда заткнула за пояс советскую. Голодомор называют проектом США против России, клеветой на строй, который «не давал людям рыться в мусорных баках». « Фальсификаторы нашей истории, спекулируя на отдельных, можно сказать стихийных бедствиях в давние годы становления сельского хозяйства Советского Союза, умалчивают о достижениях СССР в деле обеспечения населения высококачественными, по цене доступными всем продуктами питания». Это цитата недавнего большого текста на сайте популярного в России телеканала.
Я решила рассказать о мемуарах того, кто, старался обеспечить народ доступными продуктами питания, но едва не умер от голода сам. Представляю характер человека и характер страны. Человек выращивал сотни тонн зерна, но не мог приобрести жменьку для себя. Страна наблюдала за голодной агонией миллионов, но предпочитала «не сеять панику» для их спасения.
Правда истории - категория постоянная, это ложь требует постоянных интерпретаций. Поэтому знаю, стон замученных голодом оборачивается возмездием палачам.
