Дивна війна – 2
Як відомо, назву Дивна війна (англійською Phoney War, що можна перекласти як удавана або фальшива війна) в історії дістав період від 3 вересня 1939 року по 10 травня 1940 року – тобто час від нападу на Польщу гітлерівської Німеччини, коли країни-гаранти Англія та Франція оголосили останній війну, але по суті не вживали жодних реальних заходів, щоб зупинити агресора, і до вторгнення військ Третього Райху на території Бельгії, Нідерландів і самої Франції. Між цими двома датами нацисти встигли окупувати Данію та Норвегію, але й це не спонукало європейські демократії вдатися до активних дій. Убезпечена зі Сходу пактом Молотова - Ріббентропа гітлерівська Німеччина безперешкодно нарощувала мўязи і вже 22 червня 1940 року примусила Францію до ганебного перемирўя, хоча на момент нападу на Польщу поступалася сукупним силам союзників. Отака-от справді Дивна війна.
Польща в 1939 році залишилася фактично сам-на-сам із агресором, до того ж через два тижні, 17 вересня, їй у спину вдарив Радянський Союз. Але Польща героїчно боронилася, як могла. І попри поразку, дії польського керівництва та польського війська в історичній ретроспективі викликають повагу.
Україна у випадку агресії Росії в Криму до військових дій не вдалася. В кожному разі на військову допомогу країна, яка не опирається загарбникам сама, розраховувати не може. Правильно це чи ні, не мені судити, минуть роки, і історики дадуть оцінку сьогоднішнім подіям. Сподіваюсь, громадська думка в Україні та неупереджений суд зроблять це набагато раніше, обўєктивно оцінивши як дії, так і факти бездіяльності не лише попередньої «регіональної», але й нинішньої, по суті «бютівської» влади. Цікаво, як оцінює сьогоднішню ситуацію сама влада, зокрема, в.о. Президента, а відтак Верховний головнокомандувач Олександр Турчинов. Війна у нас із Росією чи мир? Чи може, за знаменитою формулою Льва Троцького - «Ні війни, ні миру»?
Гадаю, точкою відліку кремлівської агресії в Криму слід вважати події не зими - весни 2014 року в Україні, а серпня - вересня 2008 року в Грузії. Тобто агресію Росії проти Грузії, мляву реакцію демократичного світу на анексію Абхазії та Південної Осетії (що, власне, заохотило Путіна до подальших «подвигів») й тодішню поведінку різних політичних сил України. Незайве буде нагадати також, що вже тоді колишній держсекретар США Ричард Холбрук попередив, що наступною після Грузії може бути Україна.
А що ж українські (принаймні географічно) політики? Лідер тогочасної опозиції В.Янукович вимагав у парламенті визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Блок В.Литвина засудив позицію... Грузії. Премўєр-міністр Ю.Тимошенко за дивним збігом обставин перебувала за кордоном на лікуванні під час відпустки, яку довго не хотіла переривати, попри війну на Кавказі та стихійне лихо – повінь – в Україні. Фракція ж її імені у Верховній Раді (на той час більшість парламентської більшості, меншу частину якої складала «Наша Україна») зайняла ту ж саму позицію «ні війни, ні миру».
16 серпня фракція БЮТ оприлюднила заяву, де ключовою була теза про те, що «Парламент України повинен зробити все можливе, щоб наша держава не була втягнута в конфлікт на боці жодної зі сторін». Щось подібне заявила згодом, після повернення на батьківщину і сама лідерка БЮТ, виступаючи на стадіоні «Авангард» в Луганську з нагоди Дня шахтаря: «Я не дозволю втягнути країну ні в які чужі конфлікти, ні в які чужі протистояння».
Отже загарбання Росією частини території суверенної Грузії було по-трактоване нею як чужий конфлікт. Що ж, немарно кажуть, як гукнеш, так і відгукнеться. Цьогорічна зима переконливо довела, що чужого горя не існує. А тоді, в 2008 році, в розробленому урядом Ю.Тимошенко проекті закону «Про внутрішню і зовнішню політику України на період до 2010 року» необхідність приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО навіть не згадувалася.
Події 2008 року в Грузії стали своєрідним лакмусовим папірцем для українських політиків ще й тому, що фактично різне ставлення до них з боку БЮТ та НУНС було одним із чинників, які призвели до розпаду демократичної коаліції й дали поштовх до переговорів між БЮТ та Партією регіонів про створення так званої широкої коаліції (або по-народному «ширки»). Перспективу «ширки» чи не першим привітав тоді нинішній кандидат у президенти М.Добкін, а тодішній парламентський лідер «Нашої України» В.Кириленко слушно охарактеризував її як прокремлівську більшість.
Варто памўятати про це не лише для розуміння генези деяких сьогоднішніх подій, але й на близьку та середню перспективу в контексті наступних президентських виборів та їхніх можливих наслідків.
