«Знання історії дає відчуття землі під ногами»

Нещодавно у Національному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова відбулася читацька конференція на тему «Формування історичної пам’яті молоді» (за матеріалами книг із бібліотеки газети). Також відкрилася фотовиставка «Дня», що експонуватиметься до 19 березня.

До цієї зустрічі організатори з обох сторін готувалися особливо ретельно й відповідально. Вона — перша. Але взаємини між нами — давні й тісні. Чимало викладачів і студентів — постійні передплатники газети, читачі книг, особливо перших — уже культових «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», а дехто — й дописувачі. Неодноразово студенти були на практиці у Літній школі журналістики «Дня». У свою чергу, «День» цікавиться життям університету й пише про події, що відбуваються в його стінах. Тому й не дивно, що зустріч фактично розпочалася із... вражень — як буває при ближчому знайомстві. І не має значення, що до цього ми спілкувалися на відстані. Важливо, що є однодумцями і, можна сказати, перебуваємо на одній орбіті.

Пропонуємо найцікавіші, на наш погляд, виступи, враження й запитання-відповіді.

Віктор АНДРУЩЕНКО, ректор НПУ ім. М. Драгоманова:

— На нараді міністрів освіти європейських країн у Косово було прийнято рішення, що треба реабілітувати історію. Це правда, що історія України, особливо ХХ століття, чи не найбільш сфальсифікована та ідеологізована серед усіх навчальних дисциплін. Але як її реабілітувати? Очевидно, доцільно організовувати дискусії вітчизняних науковців з науковцями різних країн: Росії, Польщі, Румунії... Потрібно, як це робить «День», публікувати якісні історичні матеріали, видавати книги, об’єднані серією «Україна Incognita». (Бо ж Україна для багатьох все ще залишається incognita). «Бібліотека газети «День» — безцінний подарунок для усіх поколінь. Адже, хоч би хто там що говорив, книга — найбільше надбання цивілізації. Людство живе тільки тому, що досвід передається через книгу. Ларисо Олексіївно, дякую за зустріч і можливість поспілкуватися.

Лариса IВШИНА, головний редактор «Дня»:

— І вам дякую. Знаєте, часто доводиться відповідати на запитання: а для чого ви все це робите? Адже не отримуєте держзамовлення на видання книг. Ми це робимо тому, що, як каже Віктор Петрович, історія якнайкраще може відреставрувати те, що було втрачено в ментальності, зміцнити ідентичність тих людей, у кого вона була розхитана або незнайдена. Якщо в людині є щось живе, зачепившись за історію, вона може вивести своє життя на інший — якісніший та змістовніший рівень. Це розуміння прийшло після результатів президентських виборів 1999-го. У передмові до двотомника «Екстракт 150», виданого торік у серії «Бібліотека газети «День», я написала: «Коли Україна на президентських виборах розминулася зі своїм шансом, я зрозуміла, що «цей дощ надовго». Тоді я собі сказала таку наполеонівську фразу: ми будемо займатися суспільством! І завдяки співпраці з найпатріотичнішою партією України, партією українських істориків, ми разом, на мій погляд, створили дуже сильну бібліотеку «Україна Incognita» — додаток до українського паспорта. Нині наша бібліотека складається із восьми книг. Чому я дуже ціную її? Чому вважала, що вона стане наукою і мені? Завдяки формуванню нашої бібліотеки я взялася стилізувати це середовище, з яким мені було набагато цікавіше прожити останнє десятиліття. Так само і мої подорожі університетами. Про них — у збірнику «Мої університети», опублікованому в той доісторичний час, коли я ще не була у вашій alma mater. Ми також зустрічалися, як із вами зараз, обговорювали нагальні проблеми історичної дискусії, шукали для себе нових соратників-авторів... І кожного разу я поверталася з більшою переконаністю: так, «цей дощ надовго», проте його можна по-різному переживати. На мою думку, ми разом, ідучи назустріч одне одному, в такій співпраці зараз створюємо те, що називається соціальним капіталом. Це буде нове відчуття, нове знання, нова якість для газети і, сподіваюся, для університетів.

Можливо, комусь складно буде зрозуміти, чому говорю про 1999 рік, коли історичний відлік для багатьох, особливо молодих, почався 2004-го. Але насправді ми як аналітики, журналісти, історики, викладачі зобов’язані формувати широку діафрагму, яка б захоплювала набагато більше подій. Ми тоді писали абсолютно не так, як багато хто, хоча цілком зрозуміло, що і ми, і наші партнери, і студенти — усі активно підтримували запит народу на нову політику, що, власне, і символізував Майдан. Ще 1997-го ми створили електронний архів, а 1999-го на трьох CD записали газетний архів. Чимало знайдеться таких людей, які б не хотіли, щоби їхні архіви збереглися. А ми у «Дні» переконані: це не просто алібі перед історією, а обов’язок. Простежити за всім складно, але колись вивчатимуть наш час. Ці архіви доступні для наукової роботи. Знаю, що на їхній основі студенти Чернівецького та Запорізького університетів, Острозької академії писали свої роботи. Тому я запрошую ознайомитися ближче, скласти своє враження, написати рецензії. Часто після таких дискусій, як ця, молодь активно надсилає свої відгуки в газету, пише про значущі життєві події...

Чотири роки тому в Одесі було створено Острозький клуб інтелектуального спілкування молоді. Все почалося з того, що один студент Одеського університету запитав мене про національну ідею. Я відповіла, що йому цікавіше буде приїхати, наприклад, до Острозької академії і там зі своїми однолітками поговорити про це. Мене, чесно кажучи, втомлюють безкінечні ці розмови про національну ідею. Національну ідею треба практикувати. Уявіть, молодь з Одеси жодного разу не була в Західній Україні! Про яку національну ідею можна говорити, коли молоді люди не знають одне одного? Вони не мають особистих вражень. Телебачення не здійснює комунікацій. Отримавши величезні можливості свободи слова, ми створили самоізоляцію сегментів всередині країни. Росте покоління, яке не має поняття одне про одного на рівні території. Так заснувався Острозький клуб. Мені було важливо побачити, що коли, наприклад, засідання Острозького клубу відбувається в Чернівцях, молоді із Севастополя понад добу доводиться їхати туди, але вона долає цей шлях — для того, щоб побачити інших молодих людей, які хочуть брати активну участь в громадському житті у майбутньому. Мені дуже цікаве їхнє кредо. Було приємно, коли наших харків’ян шукали журналісти з французького телебачення (українське телебачення, на жаль, таким не переймається). Тому я говорю про історію, історичну пам’ять не просто як про архівні знання. Це — актуальна сьогоднішня задача та потреба всіх. Всім людям, а не тільки молодим, треба переглянути багаж своїх знань. Адже багато хто вчився в радянській школі, а багато хто взагалі нічого не вчився.

...Хочу згадати матеріал «Наука под піффко, або Логіка національної гідності проти логіки базарного хамства». (Див. «День» №39—40 за 5—6.03.2010). Мова йде про те, що студенти Києво-Могилянської академії повстали проти візиту до них одного добродія, який, м’яко кажучи, непоштиво висловився в пресі про українську історію. І дуже важливо, що відбулася громадська дія. А для чого нам потрібно виховувати істориків, або людей, які напхані історією, але не здатні на жоден учинок? От мені здається, якщо в чомусь і є сенс, то тільки в тому, щоб це стало способом життя, переконанням, що люди зможуть взяти історичні знання і, зрештою, потім сформувати обриси нового, іншого покоління.

Любов МАЦЬКО, академік Академії педагогічних наук, професор:

— Передусім дякую Ларисі Івшиній за змістовну газету. Читаю «День» з перших номерів. Я ніколи не писала подячних листів, зворушливих відгуків до вашої редакції. Але хочу сказати от що: не засинаю, не прочитавши газету. Спершу чи не кожен матеріал читає мій чоловік. Червоним олівцем відзначає, що я маю обов’язково переглянути перед сном. Потім видання хапають діти. «День» — родинна газета для нас. Родинна вона не тільки тому, що читає її вся родина, а ще й тому, що пропагує українську родинність, звичаї, культуру, формує національно-культурну ідентичність. Я багатьох із ваших авторів знаю напам’ять: Лосєва, Лєсного, Кульчицького, Панченка... Цікава добірка публікацій про Україну очима закордонної преси. Окремо дякую за проекти «Яку Росію я люблю?» і «Яку Україну я люблю?». Це дуже елегантний крок назустріч нашим сусідам. І саме так ми повинні пізнавати світ навколо себе і робити із своїх недругів друзів, а не навпаки. Ваша газета цікавить мене як зразок української журналістики. Давно я мучуся однією думкою, яку висловлювала в Академії президентського управління. А саме: за радянської України було більше української журналістики. Нині факультети журналістики повідкривали чи не у всіх вітчизняних університетах. Де ті випускники? Нещодавно зустріла свою випускницю, яка в нас одержала спеціальність «видавнича справа, літературне редагування і журналістика». І запитую: хто в яких виданнях працює? Виявляється, 70% — в російськомовних. Чому? Бо нема українських. Хто про це буде думати? Ми ж готуємо їх до україномовних видань. А виходить, в них нема можливості працювати за фахом.

Я раджу своїм студентам читати «День», бо це — газета, яка демонструє рівень української культури мовлення. І рекомендую кожному читати українську пресу для того, щоби виховувати культуру в собі і в загальнолюдському розумінні, і в національному.

Я заздрила, коли ви, Ларисо Олексіївно, їздили по університетах. Думала: ну чому до нашого не завітаєте? І от нарешті ви до нас завітали. Дякую за цю зустріч і можливість придбати книги.

Лариса IВШИНА:

— Якось філософ Сергій Кримський розповів повчальну історію. Було це за радянських часів. Один знаменитий москвич приїхав до Києва, де зустрічався зі своїми колегами, серед яких були і фізики, і філософи...От він їм каже: «Что вы пристали со своим языком? Я бы понял, если бы вы дрались за то, чтобы устремить ракеты... Ну что можно сделать при помощи языка?». За такі слова його хотіли викинути у вікно. Болюча проблема української мови буде болючою доти, доки українці не візьмуть повноту політичної влади. Моя рекомендація молоді — говорити українською, мислити українською — це надзадача. Що означає — українською? Українською милостиню просити? Що робити українською в Україні? Ми також повинні говорити про це з молоддю.

Олена ХАРИТОНЕНКО, викладач кафедри журналістики:

— У нашому університеті готуємо видавців, журналістів, які років за десять стануть обличчям вітчизняного інформаційного простору. На думку спадають слова одного науковця про те, що в Україні друкується мало аналітичних матеріалів. Щоб писати аналітичні матеріали, журналісту треба мати погляди. А біда в тому, що більшість кореспондентів їх не мають. На щастя, є газета «День». Ви завжди наголошуєте на тому, що 1999-го українці зробили такий вибір, після якого дріб’язкова політика заполонила наше життя. Отож, давайте змінимо пріоритети — надамо слово історикам, звичайним людям, яким є що сказати. Таким чином, змінюватимемося самі.

Я хочу коротко нагадати полеміку столітньої давності, яку вела Леся Українка. Історик і журналіст Ганкевич у матеріалі «Політика і етика» (газета «Молода Україна», 1902 р.) писав про те, що політика псує людський характер. Думаю, під цими словами підпишеться чи не кожен у цій аудиторії. До речі, мене здивувала реакція Лесі Українки, яка назвала написане Ганкевичем — емоціями, а не політикою. Вона вважала, що не політика псує характер, а характери псують політику.

І додала, мовляв, занадто мало цікавих характерів, сильних особистостей, які хочуть і можуть впливати на хід історії, на суспільство... Мені приємно, що «День» понад десять років витримує свій характер. Ви не одинокі. Ми — ваші однодумці. Ми на вас орієнтуємося.

Iван ДРОБОТ, директор Iнституту філософської освіти та науки НПУ ім. М. Драгоманова:

— Хочу поговорити про проблеми, що знаходять у більшій чи меншій мірі відображення на сторінках «Дня» (а я є вашим читачем з перших номерів). Як історик вдячний за те, що ваша газета так багато працює над ліквідацією історичних плям, що відіграє позитивну роль у формуванні громадянського суспільства. Прекрасна у «Дня» автура: Іван Дзюба, Микола Жулинський, Оксана Пахльовська, Володимир Панченко... Пропоную розглянути можливість співпраці з професором Мєдніковою, прекрасним фахівцем із культурології. На шпальтах «Дня», фактично, створено історичний клуб. А чому б не започаткувати ще й культурологічний? Ще пропозиція: «Філософія дітям» — чудовий проект, проект ЮНЕСКО, який нині активно розробляється в Інституті філософії. А також, Ларисо Олексіївно, прошу звернути увагу на наших студентів — вони дуже талановиті. Ось п’ятикурсник Сергій Русаков у своєму творчому арсеналі має понад 50 публікацій... Одним словом, ми готові до співпраці.

Володимир ЖАДЬКО, завідувач кафедри журналістики:

— Хочу подякувати Ларисі Олексіївній за Літню школу журналістики. І відразу хочу попросити Віктора Петровича запросити головного редактора провести у нас майстер-клас. Розумієте, теорія — це одне. А от майстер-клас — те, що сьогодні потрібно. Людина має передавати свій досвід.

Також, Ларисо Олексіївно, дякую за те, що ви запалили свічку Джеймса Мейса. Саме ваша газета запропонувала і з року в рік поширює ідею свічки у вікні за невинно загиблими у часи Голодомору та політичних репресій.

«День» — єдина газета, яка не чекає, що читач прийде до неї, а сама йде до нього. Цей приклад треба наслідувати, адже сучасний читач — своєрідний. Одне йому говорять на Донеччині, інше — у Львові. Ви правильно сказали, що питання історичної пам’яті у нас піднімається таким чином, нібито це — вчорашній день. Але ж історична пам’ять — це і сьогодення, і майбутнє.

П’ять років тому у «Дні» було організовано круглий стіл на тему краєзнавства. А потім з’явилася рубрика «Малі-великі міста/села України». Бажаю вам сміливо рухати далі. Під патронатом Віктора Петровича я саме завершив енциклопедію Черкащини обсягом 1 500 сторінок. Мушу сказати, що часто історія села будується на міфах, переказах. Від цього потрібно відходити. Бо є документи, церковні книги — вони мають братися за основу дослідження.

ЗАПИТАННЯ ГОЛОВНОМУ РЕДАКТОРОВІ

Антон ДРОБОВИЧ, студент-магістр філософії Інституту філософської освіти й науки, стипендіат Президента України:

— Десь півтора року тому ми, познайомившися з Ларисою Олексіївною, жваво розговорилися. Тоді я з подивом констатував, що вона знає наші студентські проблеми і вболіває за їхнє вирішення. Це так — відступ. А тепер — запитання. Я із захопленням прочитав книгу «Війни і мир» із серії «Бібліотека газети «День». У своїй передмові до неї ви торкнулися проблеми, кому в нас ставлять пам’ятники. Далі цілком слушно зазначаєте, що відсутність пам’ятників достойникам свідчить про недостатню повагу до свого минулого. Що б ви сказали про монументи-симулянти на зразок пам’ятника Щорсу? Наступне запитання назріло в процесі нашої зустрічі: було зазначено, що про національну ідею варто менше говорити, натомість її треба практикувати. Згоден. Але, можливо, її слід концептуалізувати?

Лариса IВШИНА:

— Наша зустріч мені теж відклалася в пам’яті. Що стосується пам’ятників, то я говорила тоді ще про різницю дозрівання гуманітарних полів у нашій країні. Звичайно, Західна Україна була у складі СРСР удвічі менше років, аніж Центральна та Східна. Це позначилося не тільки на формуванні історичного ландшафту, а й на багатьох різних процесах. Щодо пам’ятників, то Київ нині «загруз» у даному питанні, хоча був центром надходження імпульсів із Західної України. Пригадаймо референдум 1991 року — той феноменальний результат. Потім політики не могли правильно спрямувати такий потужний вияв енергії. Але це ніде навіки не поділося. Просто треба створювати інструментальну політику, яка б підтримувала енергію народу. Зараз спостерігається друга хвиля повернення до теми пам’ятників. Під час першої просто все зносилося. Але, на моє переконання, поки у нас немає нової архітектурної мови, не треба будувати абищо. Краще посадити парк, сад, спорудити фонтан. Архітектурна мова зріє. Щодо монументів Щорсу, Леніну, найкраще було б зібрати їх в один «парк» радянського періоду, а паралельно запустити інформаційний портал — з поясненням, що то за «герої». Та загалом контекст радянського часу списати не можна. Такі речі не дозволяють, щоб про них взяли та забули. Їх потрібно правильно упакувати — тоді будуть відносно безпечні на певний час. Тому спочатку необхідно розібрати завали народної пам’яті та зрозуміти, як до чого підходити. Ми не можемо сказати, що тему Другої світової війни маємо віддати Росії на її тлумачення, бо росіяни взяли на себе спадкоємну роль Радянського Союзу. Україна своїми фронтами, солдатами і командирами зробила вирішальний вклад у перемогу над фашизмом. Це не суперечить тому, що в русі опору на західноукраїнських теренах була мужня частина українців, які боролися і проти німців, і проти НКВД. І вони так само заслуговують на пам’ять. Це — частина історичного минулого, яке взагалі-то здатне народ підняти, а не розсварити. Але для того потрібно проводити багато розумної терплячої роботи, не агресивної. Тема пам’ятників потребує справді виваженого культурного підходу.

А щодо національної ідеї, то це — глибока основа, яку потрібно концептуалізувати. Чому я так багато приділяю увазі застосуванню її на практиці? Наприклад, Джеймс Мейс один із найперших в Україні порушив тему Голодомору. Його внесок в науку значний. Він пояснив національний комунізм ХХ століття з тієї точки зору, яку міг осягнути на той момент тільки Мейс, людина з вільного світу. Але він так само свої дослідження, висновки з них застосовував на практиці. Так народилася ідея свічки у вікні. Я кажу про те, що про Голодомор, може, не стільки треба говорити в меморіальні дні, як про цю трагедію треба пам’ятати. Завжди. А це — чорнова робота для уряду, щоб покласти її в базу гуманітарної та соціальної політики. Різні території по-різному дозрівають до усвідомлення даної теми. Тому: з якої площини починати розмову про національну ідею? Якщо говорити про першу санітарну норму, це було б просто — залікувати травми. Чи поставити національну ідею як надзавдання — відтворити політичну націю. У якості політичних українців ми ще не набули в повному обсязі цього: зі своєю економікою, культурою, динамікою всього організму. Для цієї роботи потрібні практичні кроки: і філософське супроводження, і енергійний менеджмент. Це — величезний національний проект: повернення України самій собі в кращій формі, сучасній, яка називається двома словами — ідентичність і модернізація.

Олександр РАВЧИВ, студент V курсу, заступник голови студентської ради:

— Нині ваша газета, яка приділяє велику увагу історії, успішно конкурує в умовах хай-теку, інтернету, електронних видань, Facebook... Яке місце відводите «Дню» в майбутньому?

Л. I.: — Думаю, якщо ми сьогодні не зробимо те, що робимо, то що потім будемо в інтернеті обговорювати? Історію залишити не можна. Хоча б із тієї причини, що хоч би де ми працювали, тим більше за кордоном, мусимо усвідомлювати, що люди без ідентичності практично не представляють інтересу. Будь-хто з європейців: шотландець, ірландець чи італієць вам розповість, хто він такий і як до цього ставиться. Таким чином кожний народ привносить неповторний аромат в букет Європейського Союзу.

Знання історії дає відчуття землі під ногами. Наприклад, мало говорять про те, що за трагедію 1933-го несуть відповідальність політики. І народ, звичайно. Поляки, наприклад, в момент загрози об’єдналися навколо постаті Пілсудського. Українці ж дозволили розділити себе комуністам-більшовикам і ополчилися брат на брата. А хто зараз вказує на те, що відтворення цих помилок відбувається на наших очах? Тому я розумію, що ви переживаєте, чи «День» не стане маргінальним виданням. Утім, дуже багато читачів називають його передовим, висококласним. І ми б хотіли, щоб цього висококласного було більше. У всіх сферах нашого життя — більше.

До речі, у Гарварді надали мільйон євро на історичний проект про зіставлення, дослідження ключових моментів історії Польщі, України й Росії. Це говорить про те, яку увагу у світі приділяють реставрації цієї частини Європи. Цей момент дає надію. Зрештою, треба розуміти, що війна у світі ведеться не тільки за нафту і газ, але й за місце в історії.

Віктор КИСЕЛЬОВ:

— Ларисо Олексіївно, як ви розумієте поняття інтелігентності? Я бачу газету «День» не тільки як інтелектуальну, а й як інтелігентну. Якби я сказав, що не засинаю без цієї газети, можна було б подумати, що засинаю, коли її читаю. Хочу, щоб вона залишалася такою, якою її люблю всі ці роки. Це — всеукраїнське видання, і я бажаю, щоб уся Україна не засинала з ним.

Л. I.: — Дякую сердечно. Коли «День» читають інтелігентні люди — це само по собі критерій. У нас є автор Віктор Золотий з Миколаївщини. Вже вийшли його три публікації в нашій газеті. Якось він попросив вказати, де можна придбати книгу Оксани Пахльовської «Ave, Europa!» — так зав’язалося листування. Мені здається, що через цей вік капіталізму ми втратили розуміння необхідності близькості з читачами. Тому в «Дні» намагаємося створити атмосферу поваги до людини, яка тягнеться до розуму. Як на мене, повага до розуму — визначальна риса всієї інтелігентної атмосфери. Без цього немає сенсу запитувати, чому справи йдуть не так, як хочемо. На тлі руйнації, девальвації і деградації не так просто повернути повагу до розуму й інтелігентності.

Інколи спадає на думку — зробити плакат рекламного типу, що «День» — газета для країни, якої ще немає. Але потім мені скажуть, що це — неоптимістично. В принципі ми виступаємо в одній іпостасі як замовники, проектанти і виконавці проекту країни, якою прагнемо її бачити. Як архітектор простору я вірю, що наше бачення можливо втілити. Переконалася на власному досвіді. На видання книг із серії «Бібліотека газети «День» ніхто спеціально грошей не давав. Але ми її заснували, почали видавати перші книги. Знайшлися однодумці. До речі, фонд Рината Ахметова замовив перевидання наших чотирьох книг для усіх шкіл Донецької області. (З інших патріотичних областей ніхто інтересу не виявив). Це я про неоднозначний світ довкола і про потребу глибоко вивчати Україну: подорожувати нею, знайомитися з українцями на Сході і Заході... Я намагаюся перезнайомити своїх знайомих між собою. Ось 22 березня буде презентація «Берестечка» Ліни Костенко. Звісно, збираюся відвідати цю подію та ще й кращих авторів на неї запросити.

Любов МАЦЬКО:

— А як газета планує відзначити ювілей Ліни Костенко?

Л. I.: — Ліна Василівна не любить відзначення її дня народження. Відомо, що вона з’явиться на презентацію «Берестечка» — щоб зустрітися зі своїми читачами. Ми дуже шануємо поетесу й напишемо про нові книги, які виходять. Ліна Василівна боляче реагує на кожне неточне слово. Тому відповідальність за спілкування з нею дуже велика.

Оксана БАКАЙ, студентка філологічного факультету, 3 курс:

— Чи є у вас стратегія висвітлення історичних питань? Яка епоха української історії вас найбільше цікавить?

Л. I.: — У мене було бажання створити з текстів наших авторів концептуальні вузли. Тобто, про стосунки України і Росії, України і Польщі. Крім того, про Україну зі своїми внутрішніми проблемами. Незавершено проект про наші стосунки з Туреччиною, оскільки мало тюркологів. Але є й інші теми: як можна було не написати серйозне дослідження про проблему Голодомору? Доля розпорядилася так, що Джеймс Мейс, приїхавши в Україну, працював у «Дні». Потім, завдяки тому, що у нас працювала Клара Гудзик, яка, до речі, прийшла в журналістику після 60-ти, вийшла друком її релігієзнавча книга «Апокрифи...». Оце і є стратегія: ключові питання історії, релігії, культури, етики. Можна сказати, що в «Екстракті 150» ми пройшлися по вертикалі, по дереву, і позбирали плоди, незібрані на гілках історичних. У журналістиці можна виділити два типи видання: стовпи для оголошень і дерева. Дерева з корінням і кроною ростуть, сохнуть, мають якісь проблеми, але мають і плоди, як кожен живий організм. А стовпи оголошень є майже всюди, втім, вони не плодоносять.

Наталя КАМБАРОВА, студентка філологічного факультету, ІІІ курс:

— Ви щорічно організовуєте фотовиставку, видаєте книги. Чи плануєте створення або підтримку проектів літературного, педагогічного, культурологічного спрямування?

Л. I.: — Якось «День» приїхав у Прилуки. Людей найшло, як колись на заїжджих лекторів. Наприкінці зустрічі кажу: читайте «День» — для розвитку. Бачу, жіночка прийшла просто так, за компанію. Щоб її розважити, говорю: якщо погано почуваєтесь, прикладіть газету до голови — вона позитивно заряджена. Всі посміялися. Думаю, що та пані зрозуміла жарт. Очевидно, з будь-ким не говоритимеш про те, що обговорюємо з вами. Але кожна людина реагує на щирість. І наша фотовиставка доказ цього.

У мене багато задумів. Необхідна пропорція тих, хто ідеї продукує, і тих, хто їх реалізовує. Ми обов’язково придумаємо щось нове і життєздатне. Долучайтеся!