Загублені українські сенси,

Українські сенси таки значною мірою загублені — принаймні на рівні масової свідомості. Услід за заблуканою по світах українською людиною, про яку понад п’ятдесят років тому глибокодумно повів український філософ Микола Шлемкевич, нині саме на часі говорити про загублені українські сенси, залишки яких безперестанно розмиваються та розчиняються просто на наших очах.

Мабуть, однією з найвдаліших спроб проникнути в сутність процесів, що відбуваються, є ѓрунтовна праця львівського культуролога Романа Кіся «Осторонь Азіопи» (2007). У книзі недвозначно стверджується: про окрему українську культуру та націю годі навіть починати розмову, якщо українці не спроможуться відновити створення та поширення питомих українських сенсів. Але що таке ці останні? Як зазначає автор, ідеться аж ніяк не про традиційні нативістичні смисли: певна річ, і вони повинні посісти належне місце у свідомості українців, проте провідну роль у творенні нації можуть відіграти тільки сенси, відповідні сучасним реаліям (передусім міського) життя. Не слід забувати й про самостійне інтерпретування іноземних культурних зразків замість запозичення з-за кордону уже готових змістів, як це переважно відбувається нині.

Власне, питанню про те, чим є національні сенси та як вони функціонують на рівні індивідуальної та національної свідомості, й присвячені ці міркування. Але розпочати їх, як видається, доцільно здаля, а саме — з короткої приповідки із власного досвіду; втім, не через таку вже його унікальність, а якраз навпаки — через те, що він є показовим і, зрештою, звичайнісіньким для численної кількості українців, вихованих на російській чи здебільше російській мові й культурі. Гадаю, багато хто, як і я свого часу, відчував: текст, читаний російською мовою, подеколи видається багатшим, яскравішим і, сказати б, у смисловому сенсі рельєфнішим, аніж текст, читаний українською. І річ аж ніяк не у мові та її лексичних можливостях, у чому будь-хто міг би без труднощів переконатися, порівнявши, скажімо, російський та український переклади якого-будь іноземного твору. Український переклад може навіть переважати російський за виражальними засобами й іншими стилістичними прийомами, але російський текст все одно чомусь видаватиметься «смачнішим», «щільнішим» й таким, що має глибші смислові відтінки, напівтони та конотації.

У чому ж розгадка, якщо справа не в славнозвісному багатстві «великого и могучего» та міфічній убогості «солов’їної»? — Власне, тут ми й підходимо до поняття концепту та концептосфери національної мови, а тому, задля з’ясування їхньої природи, маємо вдатися до дещо сухуватих теоретичних викладок.

Отже, у найзагальніших рисах концепт становить той набір смислів, понять, уявлень, асоціацій, відчуттів, споминів тощо, які миттєво виринають у свідомості людини, коли вона стикається з тим чи іншим словом. Залежно від ситуації та контексту даний набір може щоразу мінятися, виповнюючись одними й заступаючи інші сенси, тому ніколи достоту не відомо, який сенс спливе (або, за метафоричним висловом російського дослідника С. Аскольдова, розцвіте наче брунька) у дану конкретну мить в свідомості конкретної людини.

Інакше кажучи, концепт виникає не безпосередньо з самого слова, а прямо залежить від індивідуального досвіду кожної людини: що глибшим і багатшим є даний досвід, то глибшими і багатшими будуть асоціації й смисли в її свідомості. Смислове багатство (або убогість) концепту, отже, вповні залежать від рівня освіти, фаху, захоплень, віку, статі людини. Так, слово «день» містить в потенції безліч концептів: релігійна людина (християнин) може згадати про те, що в перший день Бог сотворив світло, або про Судний День; для астронома день асоціюватиметься, скоріше за все, з обертанням Землі довкола своєї вісі; дехто з дітей подумає: «Ура, незабаром мій день народження!», а читачі нашої газети, ймовірно, згадають про неї.

Повний набір усіх концептів, котрі бодай потенційно можуть виринути у свідомості певної людини, становить її концептосферу, котра є неодмінно індивідуальною. Якщо людина ніколи не читала й нічого не чула, скажімо, про «Лісову пісню» Лесі Українки, цей концепт ніколи не з’явиться в її свідомості, скільки б разів не повторювати це словосполучення.

Але яку роль відіграє в процесі народження концептів певна мова і що таке концептосфера національної мови?

Роль мови є визначальною у тому сенсі, що вона допомагає концепту народитися у свідомості. Хоча смисли, як такі, існують вище конкретно-мовних форм висловлення (себто, усім зрозуміло, що таке, скажімо, «майдан», незалежно від того, назвемо ми його словом «майдан», «площадь» чи «square»), а проте виникнення (розгортання) концепту у свідомості, як правило, залежить від мови, якою висловлено слово. Приміром, слово «майдан» може спричинити в свідомості українця розгорнення гранично багатого концепту, який міститиме широкий спектр сенсів, починаючи від вірша П. Тичини «Біля церкви на майдані революція іде» і закінчуючи помаранчевою революцією, тоді як слово «площадь» викличе геть інакший концепт (наприклад, «Красная площадь» та все що з нею пов’язано), а «square», можливо, нагадає про Англію. Подібним чином, слово «заповіт» безвідмовно зв’яжеться в свідомості українця з хрестоматійним шевченковим віршем, а слово «завет», майже напевно, цієї асоціації не викличе. Таким чином, залежно від мови, якою послуговується людина, вона потенційно зв’язує себе з культурою, ѓрунтованою на цій мові, й, з іншого боку, віддаляє себе від смисл ів, пов’язаних з іншими мовами.

Це саме стосується й перекладних текстів: що більше перекладено творів певною мовою, то більші її потенції в плані породження багатих концептів. Наприклад, я, як і багато хто в Україні, читав у дитинстві казки Андерсена в російському перекладі, тож один із його прикметних персонажів — «стойкий оловянный солдатик» — існує для мене саме як «стойкий оловянный солдатик», а не як «стійкий олов’яний солдатик» (зрештою, я навіть не знаю, чи саме так він має звучати в українськім перекладі). Відтак, якщо, читаючи російський текст, я стріну десь слово «стойкий», вжите щодо якого-будь персонажа, є певна ймовірність, що в мене спливе асоціація із тим затятим андерсонівським солдатом, — тоді як, зустрівши в українському тексті слово «стійкий», я — із більшою ймовірністю — можу цю асоціацію не побачити. Подібним чином і «нищий» — в разі, якщо я читав «Біблію» та твори Марка Твена російською, — може перетворитись в моїй уяві на принца або й поготів «блаженного, чиє є Царствіє Небесне», тоді як «жебрак», ймовірно, так і зостанеться жебраком, якщо я спеціально не стану замислюватись над його становищем... Власне, звідси й походить позірна бляклість українського тексту порівняно із російським, про яку йшлося вище: для людини, вихованої на російській чи переважно російській мові й культурі, — саме внаслідок глибшої зануреності в концептосферу російської мови, — чи не кожне російське слово несамохіть розгортатиметься більше чи менше багатим за сенсом концептом, в той час як українські слова можуть так і залишатися сухими контекстуальними значеннями.

Отже, з формального боку, концептосфера національної мови є сукупністю всіх можливих смислів, що можуть виникнути в свідомості людей, котрі є носіями певної мови (і ширше — культури). Цілком очевидно, що, як і індивідуальна концептосфера, вона є тим багатшою, чим багатшою є національна культура (передусім, література, усна народна творчість, образотворче мистецтво, кінематограф тощо). Тому, із боку сутнісного, концептосфера національної мови становить не більше й не менше, як найміцніший ѓрунт національної культури.

Мова, як ми сказали вище, тільки допомагає концепту народитися у свідомості, проте, якщо раніше національних сенсів там не було, то взятися їм, певна річ, не буде звідки. Можна, звісно, цілком по-українськи вимовити «червоне та чорне», однак, якщо при цьому нам спаде на думку роман Стендаля (що свідчитиме, зрештою, про нашу незлу освіченість, зокрема, в царині іноземної літератури), але воднораз ми не пригадаємо української пісні «Два кольори» (не кажучи вже про повстанське «Прапор червоно-чорний — то наше знамено!»), то це буде непомильним свідченням того, наскільки слабко актуалізованими є в суспільстві (а в ѓрунті речі — в якому жалюгідному становищі перебувають) навіть такі ключові, з погляду української культури й історії, символи. Це саме стосується, наприклад, слова «земля», яке декому може явити асоціацію, скажімо, з радянською піснею «Земля в иллюминаторе», хоча могло би нагадати і про фільм О. Довженка.

Отже, концептосфера національної мови цілком залежить від стану національної пам’яті та присутності національних смислів у масовій свідомості. Звісно, якщо національна культура не існує як факт масової свідомості, все-таки можна казати, що вона певним чином існує, але це існування дорівнюватиме національному самозабуттю. Розчиненням та розмиванням питомих українських сенсів, про які йшлося насампочатку, це й потрібно іменувати. Утім, святе місце, як добре відомо, порожніє не довго. Станом повної руйнації національної концептосфери (а отже, і національної культури) слід визнати засвоєння чужої концептосфери замість своєї власної.

Назагал, концептосфера національної мови, попри мінливість і неусталеність індивідуальних концептосфер, є сталою і тривкою. Насправді глибокі зміни у ній можуть бути спричинені лише тривалим брутальним втручанням зовнішньої потуги, але наслідки такого втручання — в разі, якщо воно відбулося, — можуть бути або незворотними (масова втрата національної пам’яті в найширшому сенсі), або такими, що потребуватимуть шалених зусиль багатьох поколінь. Отже, щоб знищити (чи принаймні критично збіднити) національну концептосферу, достатньо протягом кількох поколінь витискати питомі національні сенси (на практиці — звести до мінімуму знання національної культури, історії, народних традицій тощо, обмежити сферу вжитку національної мови, зокрема, в плані видання іноземної літератури), замінити їх іноземними смислами та ще й переконати, що останні є рідними та незамінними (культуртрегерство).

На жаль, в українській історії періоди такого втручання (з боку тієї чи іншої зовнішньої сили) були частими і тривалими. Тим більше прикро, що й нині, по вісімнадцяти роках незалежності, українська концептосфера, від якої на рівні масової свідомості зостались хіба поодинокі друзки, й надалі зазнає руйнування та деформації.

Загальний висновок, який можна зробити з усього вище написаного, власне, не є оригінальним: захистити (а в перспективі — повністю відновити) українську концептосферу (питомі українські сенси) може тільки створення єдиного інформаційного простору на ѓрунті української мови, поширення сфер її вжитку, переклад іноземної літератури, розвиток культури в широкому сенсі тощо. Певна річ, кожна людина має право використовувати ту мову, яка їй ближча, але потрібно цілком серйозно здати собі справу: тільки розмовляючи українською мовою, українці зможуть зберегти свою окрему культуру й, зрештою, віднайти себе. Українці — розмовляйте українською!