Правда, що необхідна

Є багато підстав вважати 2005 рік особливим. І з огляду на останні політичні події в Україні. І з огляду на те, що саме йому належить стати ювілейним у зв’язку із 50-річчям краху нацистського рейху, що буде відзначатись людством у травні. Ця дата знов примушує подивитись на стан дослідження історії України під час Другої світової війни, ролі сталінської Росії у розгромі гітлерівців та зриву їх антилюдяних планів.

Якщо давати загальну оцінку стану цих досліджень в сучасній Україні, то доводиться констатувати, що вони все ще перебувають під вирішальним впливом відвертих ретроградів, які ідеологізують і міфологізують цю проблематику, продовжують популяризувати сумнівні стереотипи сталінської історіографії. Невеличка когорта відносно молодих (і не молодих) дослідників, здатних мислити незаангажовано, de- facto змушена маневрувати між старими і новими підходами, що, зрозуміло, не призводить до з’ясування багатьох важливих речей. Понад те, все ще існує чималий комплекс проблем, що його представники «правильних» поглядів вважають зовсім необов’язковим чи не таким вже й важливим для «правильного» уявлення про війну.

До цього комплексу питань відноситься і проблема полону, якій, власне, присвячено вже згаданий у назві цього матеріалу двотомник, виданий в Ізраїлі (Шнеер А. Плен. — Иерусалим, 2003. — Том 1. 380 стор.; Том 2 — 391 стор.) Його автор, доктор Арон Шнеєр, як співав свого часу Володимир Висоцький, «бывший наш народ». Шнеєр народився у 1951 році у Латвії, за фахом історик, а з 1990-го мешкає в Ізраїлі, з 1993 року працює у Національному інституті пам’яті жертв нацизму і героїв опору Яд Вашем. Місцем роботи автора апріорно був визначений його інтерес до полонених євреїв, документи щодо яких (серед інших) накопичуються і зберігаються в Яд Вашем. Ось чому дослідник мав можливість спиратися на свідчення, бесіди, спогади, листи колишніх військовополонених, їхніх родичів, що їх Шнеєрові самому вдалося здобути насамперед в Ізраїлі. Одначе він не обмежився лише цим колом джерел, використовував також документи з архівів Латвії, Росії, України.

Серед радянських військовополонених євреї за національністю складали 80 тисяч, а всього за роки Другої світової війни на радянсько-німецькому фронті у німецькому полоні опинилося понад 5 мільйонів солдатів і офіцерів. До цих цифр варто додати ще одну: всього до лав Червоної/Радянської Армії за той самий період було мобілізовано 32 мільйони осіб. Достатньо просто співставити ці цифри, щоб зрозуміти, наскільки важливим і серйозним є дослідження проблеми полону. Тим не менш у колишньому СРСР історики були позбавлені можливості вивчати вказану проблему. Лише у горбачовську «перебудову» з’явились перші розвідки з цієї проблематики.

Арон Шнеєр цілком слушно зауважує, що замовчування не було випадковим, оскільки, якби можливість досліджувати колізії полону була, то довелося б пояснювати кілька принципових аспектів. Насамперед — чому така кількість вояків опинилась в полоні; чому становище радянських полонених радикально відрізнялося від становища військовополонених з країн Заходу; чому сотні тисяч радянських військовополонених співпрацювали з ворогом; нарешті, чому на звільнених з полону радянських військовослужбовців, навіть тих, хто поводив себе гідно і не зрадив присязі, замість нормального ставлення, нагород і компенсацій за фізичну і моральну шкоду (як це було в багатьох західних країнах), чекали табори, недовіра і тавро зрадника на багато років.

Власне, сам автор висловлює свою точку зору на всі ці питання. Та перед тим, як це зробити, торкається більш загальних речей, згадує про феномен полону у історії війн, що їх вело людство упродовж свого існування. Враховуючи досвід Першої світової війни, 47 держав у липні 1929 року прийняли відому Женевську Конвенцію про режим утримання військовополонених. Її стаття 2-а вимагала: «З військовополоненими завжди належить обходитись гуманно, особливо захищаючи їх від насильств і образ… Застосування до них репресій забороняється».

Торкнувшись історії створення табірної системи у нацистській Німеччині, показавши механізм відповідних ланок цієї системи, Шнеєр присвячує першу книгу свого двотомника долям військовополонених західних країн антигітлерiвської коаліції. І робить він це не випадково. Насамперед задля того, щоб «зрозуміти глибину трагедії радянських військовополонених, які були кинуті напризволяще своєю державою…»

Зайве пояснювати, що становище полонених — з якої б частини світу вони не походили — не було «курортом».

Водночас прискіпливо аналізуючи це становище, докладно зупиняючись на таких конкретних речах, як харчування, житлові умови, використання праці, втечі і покарання, вбивства військовополонених, Шнеєр обгрунтовує ось такий висновок: «…Західний військовополонений, який виконував усі розпорядження табірного начальства, дотримувався табірного розпорядку, який задовільно працював там, куди його скерували, який не брав участі у будь-якому протесті чи спротиві владі, в руках якої він опинився, міг розраховувати на відносно благополучне життя в полоні».

Вражають слова про те, що полонений міг розраховувати «на відносно благополучне життя в полоні». Однак це — правда, як правда й те, що після перебування в полоні західні військовополонені у себе на батьківщині визнавались ветеранами війни, користувались повагою, а у США отримали грошову компенсацію за недостатнє харчування, негуманне ставлення до себе і використання неоплаченої фізичної праці під час німецького полону (до того всього спеціально запроваджену медаль отримали).

Ба більше, Шнеєр показує, що навіть євреї, солдати інших європейських армій (за винятком солдатів-євреїв польської армії) не піддавались особливій дискримінації. Майже всі військовополонені- євреї, солдати західних країн, включно з євреями з Палестини, крім Польщі, за винятком кількох десятків осіб, дочекались визволення. І основна причина цього — тверда політика США і Британії, які неодноразово нагадували про можливість запровадження відповідних заходів щодо німецьких полонених. Нацисти, попросту говорячи, боялися помсти, що могла б впасти на голови їхніх земляків в полоні з боку країн антигітлерівської коаліції. Одначе вони зовсім не боялися такої помсти з боку СРСР, бо твердо знали: помсти не буде.

Звідки така впевненість? Відповіддю на це запитання, по суті, є друга книга першого тому. На її початку Шнеєр з’ясовує, чому понад 5 мільйонів радянських вояків опинились у німецькому полоні. Він виокремлює військово-організаційні та соціально-політичні причини, суб’єктивно-психологічні фактори. Акумульований у книзі матеріал дозволяє зробити загальний висновок про те, що захопленню в полон на полі бою, здачі у полон або переходу на бік німців сприяли: сам факт оточення, реальна відсутність допомоги; безпорадність і розгубленість командного складу; велика кількість втрат внаслідок боїв, обстрілів, бомбувань, дезертирства; різке збільшення кількості поранених, неможливість їхньої евакуації; погіршення медобслуговування аж до повної його відсутності; вплив німецької пропаганди, здача в полон з ідейних міркувань; фізичне й духовне виснаження внаслідок безперервних боїв без зміни і відпочинку; брак набоїв або їх повна відсутність; погіршення харчування або повна його відсутність і — як наслідок — голод, що призводив до виснаження.

Хоч якими б конкретними були причини, що через них радянські вояки потрапляли в полон, вони перетворювалися на військовополонених. Це ніби зрозуміло і це логіка війни. Однак у сталінського керівництва була своя логіка, що визначала з самого початку ставлення до полонених. «Злочин, зрада, боягузтво» — такими були з самого початку обвинувачення, що їм висували в СРСР.

16 серпня 1941 року Сталін підписав наказ Ставки Верховного головнокомандування за №270, що вимагав: якщо частина червоноармійців потрапить у полон, то її належало знищувати «всіма засобами як наземними, так і повітряними, а родини червоноармійців, які здалися в полон, позбавляти державної допомоги». Командири й політпрацівники, які здавались у полон, оголошувались «злісними дезертирами», а їхні сім’ї підлягали арешту й висилці. Такою була реакція режиму на масову здачу чи захоплення у полон у 1941 році. Нагадаю, що саме у цьому році в полоні опинилось 3 мільйони 355 тисяч радянських військовослужбовців. Отже, Сталін прагнув залякати решту вояків і населення, демонстрував, що полонені для нього — люди не другого, а взагалі ніякого сорту. І нацисти це швидко зрозуміли.

Ні Женевську конвенцію 1929 року, ні Гаазьку конвенцію і Декларацію 1907 року про закони й звичаї сухопутної війни СРСР не визнав. За словами А.Шнеєра, «однією з причин, через які Радянський Союз не підписав Женевську конвенцію в цілому, була незгода з розподілом полонених за національною ознакою. На думку керівників СРСР, це положення суперечило принципам інтернаціоналізму».

Це була одна з причин. До неї сталінські правники додали те, що Конвенція не гарантувала права військовополонених як трудящих: низька оплата праці, відсутність вихідних, невизначеність робочого дня тощо. Одне слово, все «обгрунтували», щоб відмовитись від Конвенції. «А відмова СРСР від підписання конвенції, — як абсолютно слушно підкреслює А.Шнеєр, — дозволила нацистам використати цей факт і залишити радянських військовополонених без всякого захисту і контролю з боку Міжнародного Червоного Хреста та інших організацій, що допомагали полоненим західних країн».

У виданні наводяться вражаючі факти того, як нещадно ставились нацисти саме до радянських полонених. Почати хоча б із того, що, власне, німці не поспішали навіть із будівництвом таборів. Так було на території Польщі й Німеччини, а на території СРСР було ще гірше. Полонених утримували просто неба, над ними знущались, їх розстрілювали, причому часто немотивовано, при транспортуванні залізницею їх прирікали на загибель, їх морили голодом, позбавляли людських умов і медичного обслуговування навіть у вже побудованих таборах.

Характерно, що у вересні 1941 року керівник Абверу адмірал Канаріс звернувся до начальника штаба Верховного головнокомандування Кейтеля і начальника загального управління збройними силами із низкою зауважень щодо прийнятих 8 вересня 1941 року «Правил поводження з радянськими військовополоненими». Канаріс застерігав, що внаслідок жорстокого обходження з цими полоненими «воля до спротиву Червоної Армії буде надзвичайно посилюватись». У німецької сторони, навпаки, «відпадає можливість протестувати проти поганого поводження з німецькими військовослужбовцями, які знаходяться у російському полоні».

Зауваження Канаріса було відкинуто, а Кейтель особисто написав резолюцію, в якій наголошувалось: поданий документ відповідає «уявленням солдата про лицарський спосіб ведення війни. Тут йдеться про знищення цілого світогляду, тому я схвалюю ці заходи й покриваю їх».

Отже, з боку двох тоталітарних режимів до радянських військовополонених було задекларовано й здійснено майже однаково жорстоку політику. На доказ саме цього А.Шнеєр у своєму дослідженні наводить переконливі і чисельні докази.

Німецька статистика зареєструвала: 280 тисяч радянських полонених загинули у пересильних таборах і понад 1 мільйон 30 тисяч пішли з життя при спробах втекти, померли на заводах, шахтах у самій Німеччині. І цифри для порівняння: у цій самій країні за всі роки війни перебувало понад 235 тисяч англійських і американських військовополонених, із яких померло 8 348 осіб.

Ще раз звертаючись до Гаазької та Женевської конвенцій, Шнеєр зазначає: «Дотримання Конвенцій завадило б Німеччині здійснювати політику знищення на Сході, а радянська сторона, в свою чергу, була зацікавлена у недотриманні Конвенцій: жорстоке ставлення до червоноармійців з боку супротивника повинно було відвернути масову здачу у полон — реальність перших місяців війни. Таким чином, долю радянських військовополонених було вирішено».

У другому томі книжки знаходимо, сказати б, єврейський акцент досліджуваної проблеми. Всього за роки війни у Червоній Армії служило понад 500 тисяч євреїв, із них, за різними підрахунками у полон потрапили 55 — 85 тисяч. Виходячи з того, що у Червоній Армії фактично була значна частина євреїв-політпрацівників, нацисти у директивних документах і особливо у пропаганді робили тотожними поняття «комісар» і «єврей». Зрозуміло, ставлення до євреїв було особливе, оскільки у нацистських директивних документах їх прирівняли до партизанів, саботажників, більшовицьких агітаторів, а відтак вимагалося просто піддавати їх «екзекуції», себто знищувати. У другому томі дослідження Шнеєра містяться численні описи цього знищення і свідчення очевидців. При цьому автор підкреслює, що головною причиною особливо трагічного становища, у якому опинились євреї-військовополонені, була не лише політика войовничого сіонізму з боку німців, а й «характерна для всіх таборів явно загострена юдофобія колишніх товаришів по зброї, що стала очевидною».

Така поведінка співтабірників і мала свої корені і значною мірою була спричинена тим, що євреї відігравали значну роль у суспільно- політичному житті СРСР, а тому відбувалось ототожнення євреїв із комуністичним режимом. Арон Шнеєр прискіпливо аналізує ці детермінанти, не уникаючи дуже чутливих аспектів (таких, скажімо, як служба євреїв у ЧК-ГПУ-НКВД чи у партійно-державних структурах).

У книзі не наведено кількість євреїв-військовополонених, які дожили до розгрому нацистської Німеччини. Ця кількість невідома. За офіційними відомостями, серед репатрійованих після війни громадян СРСР було понад 11 тисяч євреїв, з- поміж них — 6 666 цивільних осіб і 4 762 військовополонених.

А.Шнеєр не уникає і ще одного непростого питання — про такий спосіб виживання, як співпраця євреїв-полонених з нацистами. Про співпрацю з нацистами цивільних в’язнів-євреїв, найчастіше єврейської поліції та юденратів гетто, є дослідження ізраїльських вчених. Одначе про факти співпраці євреїв- полонених майже нічого невідомо. Зокрема, нацисти використовували євреїв як перекладачів, медиків і у книзі наводяться вражаючі факти того, якою страшною ціною ці особи прагнули вижити. Автор торкається питання про «специфіку» єврейської колаборації та її мотиви: «Над військовополоненими інших національностей не висів меч расового геноциду. У них, крім вибору між життям і голодною смертю, могли бути і соціально-політичні мотиви, що підштовхували на співпрацю з нацистами, чи просто лояльність, що гарантувало життя і прийнятні умови існування… У євреїв, яких піддавали тотальному знищенню, співпраця з ворогом була єдиним шансом, що збільшував вірогідність порятунку. Тому деякі хапались за цю можливість, що давала надію на життя».

Гадаю і сказано вистачить, аби зрозуміти: двотомник ізраїльського дослідника є серйозним кроком у дослідженні проблеми полону, у формуванні реалістичного погляду на війну. Це не означає, що Шнеєрова праця є ідеальною. Насамперед зауваження слід адресувати архітектоніці двотомника. Власне, це міг би бути і не двотомник, якби автор виключив такі розділи другого тому, як «Євреї у Червоній Армії 1918 — 1940 рр. і під час Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр.», а також «Антисемітизм у передвоєнні і воєнні роки». Це цікаві розділи, але вони відволікають увагу від основної проблеми і забирають обсяг.

Для мене не зовсім зрозумілий жанр видання. Побудоване на архівних джерелах і спогадах, воно завершується зібраними у 5-й частині другого тому (а це половина обсягу тому) листами до самого автора, надісланими тими особами, які пережили трагедію полону, табірними віршами, газетними публікаціями тощо. Це є цінні джерела, але їх публікація у виданні скоріше перетворює його на хрестоматію. Можливо, варто було не переобтяжувати цими текстами книжку, видати їх окремо, а натомість торкнутись деяких важливих проблем, що залишились «за кадром». Наприклад, у виданні практично залишилося без уваги питання про долі радянських військовополонених, які були репатрійовані і знов потрапили у табори — тепер уже сталінські. Тим часом — це не менш важливі речі, ніж, скажімо, вказівки на якийсь особливий антисемітизм українців.

Вказуючи на цілеспрямоване розпалювання міжнаціональних конфліктів німцями, Шнеєр разом із тим пише про те, що «серед військовополонених, після євреїв, у найгіршому становищі знаходились росіяни, у найкращому — українці», вказує на те, що серед табірних поліцаїв домінували українці, що «особлива небезпека для євреїв виходила від українців». Мені здалося (можливо, помиляюсь), що все це не можна розцінити інакше, як данину (на жаль) традиційним спробам зображення українців як «органічних» антисемітів. Сам автор зрештою констатує, що «насправді національність зрадників не мала ніякого значення. У зраді євреїв успіху досягав багато хто».

Ще раз варто підкреслити: книжка Арона Шнеєра — серйозна, грунтовна й етапна розвідка. Вона не ставить крапки у науковому осмисленні проблеми полону, а радше дає імпульс для подальших досліджень.

І ще одна деталь насамкінець. Вже після війни, 9 лютого 1946 року, в одному з виступів Сталін сказав:«Говорят, что победителей не судят, что их не следует критиковать, не следует проверять. Это неверно. Победителей можно и нужно судить, можно и нужно критиковать и проверять. Это полезно не только для дела, но для самих победителей: меньше будет зазнайства, больше будет скромности».

Попри сталінську демагогію (хто б це наважився критикувати переможного вождя?!), це важливі слова, оскільки в Україні з боку певних сил спостерігається тенденція до того, щоб уникнути досягнення консенсусу у трактовці подій Другої світової війни і місця України в ній, розділити ветеранів на «чистих» (радянські військові) і «нечистих» (вояки УПА) тощо. Все це слід подолати, і тут переможців, поза сумнівом, варто (використовуючи сталінські слова) «судити» і «критикувати». Все це не принизить переможців, але дозволить ще ближче підійти до реалістичного розуміння подій війни, складовою частиною якої була трагедія полону.