Клас із однієї дитини

Багато хто лає загальноосвітні школи, ставлячи їм у провину зрівнялівку і слухняність. І вчитель там, мовляв, незаперечне джерело знань, і модель мислення у дітей повинна збігатися з моделлю педагога. Я, наприклад, у школі терпіти не могла «залізного Віссаріона». Людина все життя займалася критикою чиїхось творів. А за яким правом? Що вона створила такого, що поставило б її на один рівень із письменниками? Це моя єдина образа на школу за весь час навчання.

Жоден викладач не сперечатиметься, якщо я скажу, що матеріал пояснювати простіше, якщо діти спокійно сидять і слухають, по можливості, мовчки. Це — культура поведінки у школі. А тепер уявіть, хто не в курсі, — учні, коли їм наскучило вас слухати через їм одним відомі причини, встають і вештаються у своїх справах у межах класу: смикають сусіда, починають їсти при всіх, телефонувати по мобілці батькові, витягають журнали, влаштовують переселення за сусідню парту, виштовхуючи того, хто там сидить. Мені це одного разу добряче набридло, і я сказала: «Я тебе виставлю за двері». На що отримала миттєву відповідь: «Не маєте права. Це приватний коледж, ми заплатили гроші за освіту».

Другий приклад із моєї практики. Учень зовсім не бажає займатися. Він встає з-за парти і лізе на вішалку- стійку, немов мавпа; кепкує з мене (а я йому у матері годжуся). Починаю його заспокоювати, закликаючи до людських якостей і сплачених за освіту шалених грошей. Ось що я чую у відповідь: «А я зараз піду до директора і скажу, що ви у мене гроші вимагали за хороші оцінки; скажу, що ви мене били й обзивали, що ви мене ненавидите і я не хочу з вами займатися». Я знала, що він до смерті боїться своїх батьків, і пішла на заборонений прийом. Натякнула, що розповім батькові, як син поводиться на уроці.

Обслуговуючого персоналу в школі більше, ніж дітей. Зарплата — менша, ніж у звичайній загальноосвітній. Велика плинність кадрів і абсолютна незацікавленість. Крім того, ще й усвідомлення того, що учень, обзиваючи тебе, завжди залишиться правий, тому що його батьки — це «кури, які несуть золоті яйця». Абсолютно відсутній елемент змагання. Сучасний приватний коледж (школа) допускає клас чи групу з однієї людини. Не усвідомлюючи своєї недосконалості в подібних умовах, дитина не прагне бути кращою. Про самоосвіту взагалі не йдеться.

Випадок третій і, мабуть, найгірший. У мене учениця — принцип «одна у класі». Нещодавно я з’ясувала, що вона не знає, де знаходиться Харків. Дівчинка дуже здивувалася, дізнавшись, що на території України. Потім з’ясовується, що учениця не знає, де стоїть Преображенський собор у Дніпропетровську. Мене це вразило, оскільки дівчинка з віруючої сім’ї. При цьому учениця сміється щоразу, на моє здивування, коли я виявляю чергову прогалину в її освіті. У неї мета — вступити до зарубіжного вищого навчального закладу на юрфак. Гадаю, вона і на наш юрфак не вступить. Хороша, слухняна, спокійна дівчинка (для приватного дорогого коледжу), але… факт власного неуцтва здається їй милим, смішним і кумедним.

Цей третій випадок я би класифікувала як «американський синдром». Не є таємницею, що американські школярі часто не знають назви штату, в якому живуть. Про те, що земля кругла і скільки на ній континентів, американці дізнаються з телевізора.

Випадок четвертий (все ще про ту саму дівчинку). Сектантство стає своєрідною «ідеальною причиною», через яку не вивчають класичну літературу. Не православ’я, не католицизм, не протестантизм і навіть не іслам, а безліч сект з американськими пасторами, яким «прийшло одкровення». Роман «Майстер і Маргарита» визнано «пасторами» диявольським твором. А дитині, яка не звикла над собою працювати, — що б не робити, тільки б нічого не робити: «Не читатиму! Це книга про Сатану». Як вам ця заява, колеги?.. Туди ж вирушив і Гоголь зі своїми «хуторами». Думаю, у школи час повернути слово Боже, оскільки у наших дітей відбувається неабияка підміна понять.

Тепер — до питання щодо програми з української і зарубіжної літератури. Що стосується української літератури, то я цілком погоджуюся як із думкою Оксани Забужко, так і з Вірою Агеєвою. Пригадую, наш клас із задоволенням читав тільки «Кайдашеву сім’ю» Нечуя- Левицького. З університету запам’яталися: Стус, замучений до смерті, Симоненко і Вишня — жертви режиму. Їхні твори згадуються насилу навіть за назвами. Це особисті переживання.

А ось щодо зарубіжної літератури, під чий покров потрапили з деякого часу і твори російських письменників, хотілося б поговорити з погляду практичного досвіду. Чи може мені хто-небудь пояснити, яким чином «Подорож Гуллівера» разом із біографією Свіфта потрапила до програми шостого класу? Особисто я вивчала цей твір в університеті на другому чи третьому курсі. Чому роману «Айвенго» у сьомому класі відводять сім годин, а всій творчості Пушкіна — чотири? Я не розумію, чому б у такому випадку нашим діткам не почитати Кампанеллу чи Ніцше?

Ось вам ще випадок: п’ятий клас, вивчаємо казки Пушкіна. Спочатку я виявляю, що у п’ятому класі дитина читає по складах. А потім чую запитання: «Що таке «рать»? Що таке: «дружина», «шатер», «булава», «звездочет», «заря»? Я дивуюся: «Тобі бабуся чи батьки казки Пушкіна не читали?». — «Ні». Швидше за все, дитина не бреше. Пояснюю значення слів, даю завдання. Наступного разу виявляється, що Пушкіна вдома немає(?!), у бібліотеці школи його немає, а до міської бібліотеки бабуся не пішла, тому що погано почувалася, батьки поїхали, купити було нікому.

Комерційні середні школи повинні частіше підлягати перевіркам Міністерства освіти. І це має стосуватися, передусім, плинності кадрів, що унеможливлює якісне навчання.