«ПРИРОДНА» ЦIНА ВIЙНИ
Остаточні розміри данини, яку природа має заплатити за війну в Іраку, можна буде узнати тільки після закінчення воєнних дій, коли можна буде зробити докладний аналіз на місцевості, і засекречену інформацію буде оприлюднено. Але, з огляду на мій досвід, отриманий 1991 року, коли я очолював команду інспекторів ООН, яка вивчала вплив першої війни у Перській затоці на навколишнє середовище, вже можна зробити певні попередні висновки.
У деяких повідомленнях піщані бурі, що пронеслися над південним і центральним Іраком у перший тиждень війни, описували як «послані Аллахом проти агресорів». Насправді ж британські й американські війська можуть звинувачувати в цьому тільки себе самих. Збільшений дрейф пісків був одним із ефектів, помічених під час і після першої війни в Затоці. Це пов’язано з тим, що пустеля в цьому регіоні зазвичай має на поверхні кірку, яку араби називають «шкіра пустелі» і яка складається з частинок піску та глини, що спеклися або сплавилися разом під впливом тепла і сонця.
Іноді ця кірка настільки міцна, що може витримати вагу людини, а іноді ні, так само як крижана кірка, що утворюється на поверхні снігу в холодніших кліматичних умовах. Частинки піску під цією кіркою нічим не зв’язані одна з одною. Цю кірку в пустелі розчавили гусениці та колеса військової техніки, зруйнували вибухи бомб і мін, пошкодили, копаючи траншеї та роблячи насипи, і частинки піску під нею зараз доступні впливу вітру.
Під час першої війни в Затоці це призвело до утворення «дрейфуючих» піщаних дюн, іноді до десяти метрів заввишки і кількох кілометрів завдовжки, які накривали дороги та будівлі. Частинки піску стали доступні впливу вітру та створили безліч проблем для навколишнього середовища і здоров’я людей у північно-східних районах Саудівської Аравії, Кувейту та на південному сході Іраку. Цей ефект послабшав тільки через п’ять- десять років.
Надзвичайно сильні піщані бурі, що пронеслися над Іраком, найiмовiрнiше, викликані аналогічними процесами. Але наслідки збільшеної рухливості піску, ймовірно, будуть набагато серйознішими, ніж це було в Кувейті, де за відсутності розвиненого сільського господарства та лісів їхній вплив позначився тільки на технічних спорудах та інфраструктурі. В Іраку сільськогосподарське виробництво розвивається здебільшого на малородючих грунтах, де селянам доводиться вести безперервну битву із засоленням грунту та серйозно бракує води. Дрейфуючі піски дуже часто можуть зрушити цю хитку рівновагу і поставити під загрозу життєзабезпечення цілих регіонів Іраку.
Інша серйозна проблема полягає у використанні речовин, які руйнують озоновий шар, таких, як халони та фреони. Галогенізовані інгібітори полум’я, що додають у паливні баки бойових літаків, завдають величезних збитків стратосферному озоновому шару. Згідно з військовим даними, в небі Іраку було здійснено близько 60000 — 80000 бойових вильотів, що призвело до викиду майже 2000 тонн руйнуючих озон халонів. Водночас бомбардувальники і винищувачі, зроблені за технологією «Стелс», використовують фреон для зниження кількості частинок у вихлопних газах, які в іншому випадку можуть бути виявлені ворожими радарами.
Після укладення міжнародних угод, таких, як Монреальський протокол про захист озонового шару, кількість викидів речовин, що знищують озоновий шар, в усьому світі значно скоротилася. Викиди, що сталися за час нинішньої іракської війни, можуть скласти величину, еквівалентну тій, що викидається в усьому світi протягом трьох місяців.
Палаючі нафтові поля були яскравою картиною — причому переважно збитків, завданих навколишньому середовищу, які заподіяла перша війна в Затоці. Шість або сім нафтових полів, що нині горять в Іраку, неможливо порівняти з шістьма сотнями тих, що горіли в Кувейті. Дим над Багдадом здебільшого породжує нафта, навмисно підпалена в ямах і канавах, щоб сховати в диму потенційні цілі під час повітряних атак. Ці викиди були незначними як у глобальному, так і в місцевому масштабі, але частинки, що містяться в нафті, очевидно, можуть зашкодити здоров’ю місцевого населення й солдатiв. Цей вплив може посилитися за рахунок додання у нафту частинок металу, щоб дезінформувати системи наведення бомб і ракет.
Під час війни в Кувейті іракці закачали величезну кількість нафти у Перську затоку, що призвело до утворення в ній найбільшої у світі нафтової плями — в п’ятдесят разів більшої вiд плями, викинутої на узбережжі Іспанії минулої осені після аварії танкера «Престиж». Нічого подібного цього разу не сталося. Аналогічно, в 1991 році внаслідок масованого бомбардування іракських промислових об’єктів, електростанцій та об’єктів інфраструктури у води Тігру та Євфрату вилилося безліч хімічних речовин. У даних з цієї війни про щось схоже не повідомлялося.
Під час першої війни в Затоці також було встановлено, що з тих самих причин, що і використання халонів в пальному бойових літаків, у гідравлічних системах вироблених у Радянському Союзі танків і артилерійських установок використовувалися речовини ПХБ (поліхлоровані біфеніли). Коли цю техніку зруйнували на дорозі на північ від столиці Кувейту, ПХБ потрапили у грунт. Дані про кількість іракських танків, пошкоджених під час цієї війни, ще не оприлюднено, але можна очікувати, що станеться забруднення ґрунту аналогічними речовинами.
І, нарешті, більшість використовуваних під час війни боєприпасів складається із з’єднань азоту. І, будучи висадженими або не висадженими, ці боєприпаси не дуже милосердні до природи і таким чином є загрозою для навколишнього середовища і здоров’я людей.
Ці попередні оцінки охоплюють лише малу дещицю можливих впливів іракської війни на навколишнє середовище. Зруйновані водопроводи, станції водопідготовки та станції очищення стічних вод, використання збідненого урану в протитанкових ракетах та забруднення підземних вод — усе це може спричинити безліч інших проблем.
На даний момент внаслідок обмеженої інформації остаточні оцінки зробити неможливо. Однак незалежно від того, яка адміністрація управлятиме Іраком в майбутньому, вона має бути готовою виплатити борг навколишньому середовищу — заплатити за відновлення того, що можна буде відновити — і це буде її найважливішим зобов’язанням на майбутні роки.
Арне Жернелов, професор екологічної біохімії. В минулому — директор Міжнародного інституту аналізу прикладних систем у Відні, експерт ООН з екологічних катастроф
