Особливе й особисте свято
Великих свят для держави, як і справжніх друзів у людини, не може бути багато. День Незалежності — свято iз свят Української держави. Воно величне, як дух сивої і славної давнини, і тепле й сучасне, як святкування дня народження для кожної людини. Можливо, далеко не всі ще його таким бачать, адже пройшло зовсім мало часу, а велике, як сказав поет, бачиться на відстані. Це свято — особливе, як унікальні ті події, що відбувалися одинадцять років назад. Якщо вдуматися, скільки поколінь українців боролися за незалежність України, віддали за неї свої життя, скільки людей мріяли про цей день, а саме нам випала честь бути сучасниками народження Української держави. Нам пощастило бути учасниками референдуму 1 грудня 1991 року і сказати: «Так — незалежній Україні!», підтвердивши тим самим не лише акт, проголошений Верховною Радою України 24 серпня, а й волю усіх попередніх поколінь українського народу.
День Незалежності України — найближче мені свято і державне, і особисте. В цей день кожен українець може згадати щось своє, пов’язане з подіями, що стали історією і увійшли до шкільних підручників. Хіба можна забути, наприклад, акцію на честь річниці Злуки ЗУНР та УНР 1919 року, яка пройшла 21 січня 1990 року, коли символічний «живий ланцюжок» об’єднав Україну від Львова до Києва. Ти стоїш на столичному проспекті Перемоги, взявши за руки товариша і зовсім незнайому тобі людину, і відчуваєш, як у цю мить сотні тисяч людей теж тримають одне одного за руки, стоячи уздовж довгої засніженої дороги, і такі ж, як у тебе, синьо- жовті прапори майорять над їхнiми головами. І ніби струм у лінії високої напруги, у 500-кілометровому «ланцюжку» пульсує тепло людських сердець, об’єднаних прагненням до незалежності України. А ще ж зовсім недавно, не пройшло і півроку, уздовж проспекту Перемоги стояв зовсім інший «ланцюг» — оточення із машин зі спецназом, який намагався відгородити тебе від усього світу тільки тому, що ти йдеш разом з делегатами першого з’їзду НРУ покладати квіти до пам’ятника Т. Шевченку. Тобі ніколи в житті не доводилося бачити такої кількості «спецтехніки», але вона не викликає страху. Це імперія боїться приходу Незалежності України. Тоді вона здавалася ще такою далекою, невидимою за обрієм майбутнього. А прийшла несподівано і швидко, у якомусь фантасмагоричному калейдоскопі подій. Ніби у прискореному бігу кінокадрів конає імперія. «Лебедине озеро», товариші гекачепісти заявляють про введення надзвичайного стану, у Янаєва тремтять руки, танок маленьких лебедів, танки на вулицях Москви, кров на асфальті, неозброєний народ вийшов обороняти Білий дім, серед його захисників і українці під синьо-жовтим прапором...
А у твоєму рідному місті зовні ніби нічого не відбувається. Навіть інколи здається, що час зупинився. Але працює штаб демократичних сил, «бомбардуючи» Київ зверненнями з вимогами негайного проголошення незалежності України. На вулицях роздають листівки, запрошуючи на мітинг на захист демократії. З вікон міськкому компартії, що виходять на глухе подвір’я, тихо падає попіл від спалених паперів — КПУ «ховає кінці у воду». Люди скрізь обговорюють, як Леонід Кравчук виступив по телебаченню. Депутати Верховної Ради України збираються на позачергову сесію. Світлого серпневого дня вони приймають доленосне рішення, і нова держава Україна відкриває нову сторінку Історії. Зі святом вас, співвітчизники!
