Комендантська година української залежності

Було бентежне щастя, що ми з «государством» разом. За нього загинули майже в усіх діди на війні з гітлерівцями. Через німців ми жили в мазанках під соломою, а наші бабусі плакали.

Ми були світлими дітьми, росли у високій малині, пахучих травах, над зеленавими свічадами ставків, не виховувалися репетиторами і гувернерами. Тому не здогадувалися про такий неймовірний жах, що «государство» — русизм, а ми — живемо в імперії.

Нам просто було добре.

Дядька Кіпиця якось спускали в колодязь...

Щоб почистити.

Так цікаво.

Пару раз його витягали на відрі із грязюкою, а потім знову опускали. Ми дуже боялися, що чергове відро підніметься без дядька.

Та ні... Обійшлося...

Колодязь вичистили. Вулиця торжествувала. Під вишнями, при дорозі, поставили столи, щось їли, пили, пісні співали — Герасименчиха, Побігуця, Хотайка, баба Куницька. Всі-всі, одним словом.

Якось перед зимою якимось дивом вийшло — ми перший на всій вулиці телевізор купили... «Старт-3»... Екран — як дві мої долоньки. Люди з усієї вулиці, зі своїми лавками, щовечора приходили «на кіно».

... Тоді дуже любили, що в хату інші люди приходять.

А ще пам’ятаю, як Побігуці з’їздили в Полтаву за покупками, повернулися на старому маленькому автобусі, а ми йшли — допитлива дитяча юрма — за ними, гарно вдягненими, з повними сітками, в самий їхній двір, а стара зразу почала тягнути з великої дворучної синьої сумки небачені ще досі сосиски і відривала кожному по одній.

Нас ніхто тоді не вчив, ми були бідні, огризок олівця в когось вважався розкішшю, але ніхто не підходив із причарованого натовпу за другою сосикою, як роблять тепер дорослі дяді й тьоті при розподілі гуманітарки, чи коли, з доброї волі депутата, можна всмалити «на шару» обід, а потім, ніби вперше, другий.

Та дитяча вулиця вже інша. Колись це був суцільний, розгрузлий од небесної води, чорнозем. У ньому я, втікаючи з протилежного боку до своєї хати від деменцівської собаки, загубив чоботи. Одного так і не вдалося знайти.

Довго довелося сидіти в хатці, поки наступила весна і стало можливо вийти надвір у старих сандалях.

Вулицю чи то при Брежнєві, чи то вже при Андропові заасфальтували, всі будинки на ній уже красиві, жодної солом’яної стріхи. Герасименкові та Побігуцині колишні новобуди зараз досить скромні в порівнянні з будинками подальшого зведення.

Де той час, коли до будь-кого приїжджала рідня, і вся вулиця бігла туди навіть не на «стопку», а лише поздоровкатися, усміхнутись одне одному, погомоніти.

То ж так радісно — людина приїхала!

Але відбувся злам.

Зараз ідеш — і ніби весь час триває комендантська година, повернута з воєнних часів. Рідні ти не цікавий, вона сама собі не цікава, колишні друзі одержимі тільки своїми бідами і цікавляться тобою постільки, поскільки думають, що у тебе більше грошей і є кому позаздрити, перешіптуючись із жовчною дружиною.

Колгоспи були ніби погані, там деколи мало платили, але гульк — Герасименко почав будуватися. Його дочка Тамарка раптом змінилася, не пускала більше гуляти в своєму саду і об’їдати зав’язь незліченних груш, хоча раніше всі діти могли блукати, де завгодно, як тепер у японських чи німецьких супермаркетах.

Зараз у центрі, біля ресторану «Диканька», сидить мовчазна молодь і смалить коноплю. Задихнутися можна. Якщо добрячий за статурою — пропустять, а тілом не вдався — по мордяці дадуть.

У Закарпатті, куди вступив на філфак Ужгородського університету, мені страшенно сподобалася людська щирість. Усі привітно на тебе дивилися, в радісні хвилини пили тільки сухе вино, поступалися в автобусі місцем, осуджували одиноких п’яниць, не смітили на тротуарах.

Та на четвертому курсі вирішив звільнитися. Тепер уже смішно (на жаль!), але причиною стало те, що моя мораль не дозволила складати іспит у професора, який з хустського абітурієнта взяв при вступі... дві пляшки коньяку.

«Так не можна!» — вирішив я щодо цього і пішов на флот. Ходити межи льодами Баренцевого, Норвезького та інших морів.

Та очікуваної романтики Джека Лондона, Костянтина Станюковича там не виявилося. До року били пику і не дозволяли проглядати кіно в їдальні на простирадлі. Після півтора вже не били, можна було в тій же їдальні дивитися телевізор, спати в обід і лупцювати молодших за строком. А після двох літ узагалі наступало райське життя.

Це рабство відвертало мене. Я поводився, як людина. Підтримував своїх земляків, як це робили грузини, таджики, азербайджанці, прибалти, говорив з ними лише по-українськи.

Прийшов на службу земляк Валерка з Кременчука. По-російськи взагалі не петрав. Лише до півтора року вивчився. А потім якось спитав я щось у нього по- українськи.

— Смотри, — дурнувато зареготав він, — он по-русски не понимает... Годок (два з половиною служби. — Авт, ), а никого не бьет.

Ніби обірвалося щось у мені. Я почав говорити з українцями тільки «по-русски», лупити за провини і запрошувати на каву в свій пост тільки грузинів, таджиків, азербайджанців, прибалтів, москвичів і ленінградців.

Ходили після служби Світовим океаном перехотілося.

Відчуження між полтавцями ще більше відчувалося в 1984 році, коли прийшов у моряцькій формі з Північного флоту, їв удома борщ, бігав ранком крос у Страшковий ліс і наївно писав у сотнях конвертів різні оповідання для союзних і республіканських редакцій, аби мене скоріше визнали знаменитим письменником.

Симбіоз творчого дня і вечірнього самогону під крислатою черешнею, зрештою, набрид.

Я вирішив знов їхати у Закарпаття, де мав щастя розпочинати путь у вищу філологічну освіту. Аби її завершити. Пам’яталося ж чисте враження від чистоти маленького міста Ужгорода, ввічливості на вулицях, коли тебе питають троє серед темної ночі: «Котра година?» — і вони не п’ять рублів, як у Полтаві, хочуть відібрати, а дійсно дізнатися точний час.

Тому й опинився в однокурсника з міста над Латорицею — Мукачевому.

Мукачівські Підгоряни. Багато звідти колоритної цікавої братви вийшло, але не відмовиш підгорянам у відсутності всеохопної аури доброго ставлення до кожного, щирої уваги. Де не зайдеш — тебе садовлять за столик із вазою шоколадних конфет Мукачівської кондитерської фабрики, а потім — кава, море кави, а на його рудому березі — «до кави».

Я до того не пам’ятав, де мені в світі було так добре, як у Підгорянах — районі Мукачевого.

Мабуть, ніде.

Але ж наступив злам і в Закарпатті. Люди повідчужувалися...

Річ, може, у вузах, які з’являються один за одним, як лабораторні щури, і де уже не пляшками з коньяком, а зеленими бумажками з портретами ненаших президентів беруть хабарі.

Давати ж хабарі спроможні тільки заможні. А багаті чомусь дурні. До Ломоносових їм далеченько. А совісним, щоби стати дурними, а потім і грошовитими, треба провести обрізання своєї совісті.

Процес болісний, але продуктивний.

Совісних усе менше.

Дурних — більше.

Та коли він все ж таки стався, цей злам? Чи не в кінці 80-х, коли записав у поїзді «Ужгород— Харків» розповідь одного молодика з Рахівщини про свою любов і подальше родинне життя.

Ось вона:

«До кожного хлопця приходить такий час, що він спотикається на чийсь сторонній карий погляд і... відвертається. Потім перечіпляється ще раз, і вже не так відвертається. Відтак якось випадково виходить на колихкий місток над потічком і каже:

— Де йдеш, Ганцю?

— Де йду, там мене ще нема, — сміється вона ніяково, а місток колихається, голова в обох обертом, з місця ніяк не рушиш, бо зразу, їй-бо, плеснеш униз.

— Завтра, коли до вечерні подзвонять, стрінемося під кривою смерекою, — вихоплюється в мене, чи б пак — у нього.

Ганця наполохано киває. Ми, з несподіваними швидкостями, біжимо на різні береги, лише серце, як молотом по ночвах. Ух!..

— Женю, — більш впевнено сказала Ганця після третьої зустрічі під кривою смерекою. — Ти файний легінь. І вуса густі та чорні, але духу чоловіцього від тебе не чути — запалив би деколи хоча б «Біломору».

— А тепер? — питаю через два дні.

— Дуже файно. Вночі чую на губах гіркий полин — і згадую про тебе. Лиш хотіла би, щоб і паленку (самогонку. — Авт. ) вчився би пити.

Якось дивно стало з тої Ганці — може, вона трохи не така, не годиться в жони. Зайшов із горя- розлуки до вуйка на пораду.

— Ге-ге-ге, — довго-довго сміявся він дивним лагідним сміхом. — Вона така. Грім із перцем. Ганноччина мама, по собі знаю, вояка хоче в родину, а не ламку бадилину. Навіть я їй, ехе-хе, не полюбився, — скрушно змахує великим кулаком, а на оці тремтить живий кришталик.

...Відмигикала гуслями (скрипками. — Авт. ) осінь, з весняними трембітами, якими проводжали вівчарів з отарою на полонину, ввійшов я до Ганці в хижу. За три дні зовсім газдою став. Склянку вина вип’ю, тещу з дивана шварк — кулаком під бік:

— А йди, стара, маржину порати!

Ганця вже й пробує плакати, а мені що: сиджу, смокчу цигарку і сміюся, коли згадаю — стояли вдвох над потоком на містку, як на гойдалці, а серце бухало, мовби молотом у ночви: гуп-гуп, гуп-гуп. І сонце пекло так немилосердно, аж піт розбігався гарячими вужиками під тісною сорочкою».

Я прийшов у гори з рівнини. І довго бігав і думав тут, як на рівнині — відкрито, щиро, розлого. Поки не зрозумів, що в горах треба бігати й думати по-гірському, бо тут — не рівнина. Кругом у цьому світі — свої умови, і на них треба зважати.

Брежнєвська нірвана виховала скрізь людину аморфну, безвольну, піддатливу обставинам. Тому і вдався Горбачову такий швидкий розвал Союзу. Доламала ж душу нашої тепличної людини густа й жорстока інформаційна американщина. Через це, як насмішкувато говорив Леонід Кравчук, ми і «маємо, що маємо».

Знущальніше не скажеш.

Узяти, для прикладу, хоча б закарпатських циган. Зроду не водилося за ними, щоби напали на когось першими. А ось на Берегівщині — шестеро в масках, двома пістолетами і обрізом погрожують, а затім і грабують бізнесменський автобус.

Перша чорна ластівка, та не остання, мабуть.

Гидка американщина найнижчого ґатунку, якій ми інертно піддалися, підготувала грунт для розвитку злоби. А ми, від «верхів» до «низів», їй підспівуємо. Ненавидимо одне одного, сваримося конфесіями і націями. А потім успішно оголошуємо війну іншим конфесіям і націям, хоча самі напали першими.

Комендантська година рабської залежності одного громадянина України від іншого — в зеніті.

Чи на благо? Ні, бо залежимо від агресивності іншого, але не від його доброти і любові.

Демократична держава неможлива, коли буде спостерігатися гніт у ставленні хоча би до однієї людини. Країна, де кожен чоловік не відчуває себе вільним від несправедливості, приречена.

Злам відбувся тоді, коли ми перестали розуміти це і несправедливо цуратися чужої радості, чужого болю.

В нас вселився джин великої ядучої неволі від бiльшої хати сусіда: собі, хоч замуч усю рідню на каторжних роботах, треба більшу; чи від диплома Нечипоренкової Наталки, котра «така вже нахабна, що вчора на вулиці не поздоровкалася». Своїй Нінці, хоч вона в спецшколі «для отих-о» вчилася і дуже любить лише тихенько в хаті вишивати, треба теж диплом ветеринара...

Тому в Україні багатому треба обламати роги, бо — «Я — бідніший». Зверніть увагу — не знайти самому шлях до багатства, а задавити багатого... Тому кругом нас зустрічає неприязна лиха година.

Поки ми не перестанемо бути курми в попелі й задовольнятися цим, іти на компроміси з совістю — велика біда судиться цій землі.

Діаспора нам не поможе. Тамтешні українці тільки своїм сідалом дорожать. Інакше ваші ж діти, дух яких ви пробуєте зламати своєю гадючою поведінкою, зітруть ваші могили з лиця Землі.

Зробім же іще один злам — злам зламу.

Вийдім на Поштову площу в Ужгороді не лише дивитися на чергову, фінансовану якоюсь партією, київську співачку, а просто випити дружнього чаю.

І поговорім між собою просто так. Як люди.

Без комендантської залежності.