БУКВАР КУЛЬТУРИ

Так, наприклад, ми поки що віримо, що мистецтво має бути гуманним, тобто розглядати людину як вищу цінність. Однак було вже й інше «слово», і це безпощадно кострубате в своїй прямоті слово — «Чевенгур» Андрія Платонова. Обережно відкрийте роман, і воно зазвучить з першого ж рядка: «Є ветхі узлісся біля старих провінційних міст. Туди люди приходять жити прямо з природи». Унікальна проза Платонова вражає своїми філософськи-незграбними фразами, що немовби знущаються з граматики російської мови, переказати їх неможливо, а можна лише повторити. Безрадісна фантасмагорія роману незрівнянна ні з чим і настільки самодостатня, що навіть апокаліпсичні жахи класової боротьби сприймаються виштовхнутими кудись на периферію роману. Вони стають там начебто нейтральним тлом нескінченно нав’язливого, канцелярського переліку всілякого роду потворностей і кошмарів. Або прочитайте інший його шедевр — маленьке оповідання «Повернення», цей апофеоз лірики назавжди тоталітарного ХХ сторіччя, який не можна прочитати без сліз. (Що поробиш, співчуття — предикат гуманізму, і ми поки що в його владі). Але навіть його — начебто антипод «Чевенгура» — можна вивернути навиворіт, і це, як не дивно, не буде блюзнірством!

У авторів коментарів до творів Платонова при всій скрупульозності забракло сміливості, на мій погляд, сказати головне: людина, що написала таке, не може бути нормальною (в значенні — «звичайною»), якщо вона щира. У чому ж вона щира? Одне з двох: або творчість Платонова не мистецтво (чого не може бути!), або антигуманізм така ж іпостась мистецтва, як і гуманізм. Виходячи з поданого вище визначення гуманного мистецтва як такого, яке розглядає людину як вищу цінність, антигуманізм — це ствердження того, що вона не має ніякої цінності взагалі.

Страшне світовідчуття «Чевенгура» — це не аномалія в мистецтві, хоча в літературі йому не видно аналога. Однак Dasein сьогодні з готовністю представить нам його малярський аналог 400-річної давнини — полотно «Сліпі» Пітера Брейгеля. Твір, в якому відчай людини і велич митця досягли, мабуть, своєї зримої межі. Обличчя сліпців нелюдськи потворні і в той же час неймовірно реальні. І сама дія падіння, коли сліпі ведуть сліпих, сприймається майже природною. Цей нібито факт доводиться в самій своїй сутності до трагедії небаченої сили і підноситься до абсолютної міри життєвого шляху людей.

Наочність зорового і переконливість логічного сприймання антигуманізму в мистецтві елімінуються в найбільш абстрактній його формі — музичній.

Дисонанси Шенберга, Малера і Хіндеміта — початок шляху і сам шлях музики з небес на землю. Виправдання серйозної музики, як мистецтва — в здатності негайно створити у людини той чи інший настрій душі. Так ось, який же настрій викликають у нас твори Баха, Моцарта, Бетховена? Слухаючи «Оду до радості», мало не наочно бачиш мільйони, які обіймаються. Але ж насправді вони не обіймаються, а стріляють одне в одного. Який же це настрій? Ідеальний (чи хибний), тобто не існуючий; мети ще не досягнуто... Досвід сторіччя, яке щойно минуло, показує нам, що, перебуваючи в полоні у гармонії, мелодії і ритму, іншого й неможливо створити. Лише усунувши їх із музики, вслід за Шенбергом і Веберном ми опустимося на землю, на якій ніколи не було і немає ніякого «Лебединого озера», зате була Хіросіма, Чорнобиль і безпритульні. Зіставлення таких різних зовні витворів у літературі, живописі та музиці не випадкове, а симптоматичне. Як це не гірко усвідомлювати, воно не випадкове тут, у цій країні й у цей час, що очевидно. Задушення міфу про гуманізм мистецтва нашими власними руками є екзистенційна визначеність наперед. Треба бути тут, щоб це побачити. Або, вдавшись до метафори: перебуваючи на території великого міста, говорити про те, що я бачу його, — є неточністю мови. Строго кажучи, це лишень стіни найближчих будинків і вулиця до рогу, які доступні поглядові. Щоб побачити місто як ціле, треба піднятися над ним на вертольоті або повітряній кулі. Але повітря, це прообраз ефіру, не все місто — забудована ділянка грішної землі.

Отже, гуманне мистецтво — це дидактика культури. Це просто буквар інтелекту. Стартова ознака культури, якщо хочете, і, як такий, її абсолют. Не вивчивши буквар, ми не зможемо читати нічого іншого. Засвоївши ж його, ми зможемо приступити до читання істинних текстів. Тих, які, подібно до вищезазначених, «по той бік добра і зла».