Неожиданный Вернадский. Полтавский период: годы 1917 — 1918
Об академике Владимире Ивановиче Вернадском написано немало; много биографической литературы, монографий. В течение второй половины XX века (когда этот человек уже ушел из жизни) его интеллектуальная аура и духовное наследие привлекали внимание специалистов, всемирно известных ученых, общественности. Вот и «День» обращался к этой космической фигуре — №26 от 9.02.2002 г. И все же, в жизни академика Вернадского для многих его сограждан остались «белые пятна». Речь идет о периоде, когда на просторах одной шестой части земного шара разыгрывалась наиболее кровавая драма истории — эти годы, трагические для всей интеллигенции бывшей Российской империи, оказались вне внимания его биографов. Только в 1993 году были опубликованы «крамольные» для власти большевиков дневники Вернадского, датированные 1917 — 1921 годами. До этого времени эта чрезвычайно интересная информация оставалась только в «спецхранах». Думаем, что и после выхода в свет книги, изданной киевским издательством «Наукова думка», сведения, приведенные в ней, не стали достоянием широкой читательской общественности.
В следующем году мы будем отмечать круглую дату — 140 лет со дня рождения великого ученого. Мартовское 139- летие в этом году, хоть и «не круглая дата», но все же — повод поговорить о неоценимом наследии первого президента Украинской Академии наук. Тем более, что об этом наследии в предисловии к изданию один из его составителей, доктор геолого-минералогических наук В. П. Волков высказал такое мнение: «Похоже, что через 76 лет наша история вернулась к уже пройденным рубежам, и пришло время внимательно читать дневники В. И. Вернадского».
Но прежде чем перейти к прямому цитированию, еще несколько слов о событиях тех далеких времен. Имя академика Владимира Вернадского советская историография связывала исключительно с великими достижениями социалистического строя. Якобы с самого начала выдающийся ученый приветствовал Октябрьскую революцию и приход к власти партии большевиков. Это далеко от истины. Академик Вернадский уже в 1917 году, будучи не только известным научным, но и общественным и политическим деятелем, Октябрьскую революцию не просто не принял — он был вынужден даже убегать и прятаться от узурпированной коммунистами-ленинцами власти. Владимир Иванович по своим политическим убеждениям принадлежал к партии кадетов (конституционных демократов). Ее идейные основы — преобразование самодержавия в конституционную монархию; в эту партии входили и определенные слои интеллигенции, в том числе часть научной элиты страны.
С самого начала 1917 года Вернадский «реализует» себя как крупный (всероссийского масштаба) государственный функционер. Он активно сотрудничает с Временным правительством Александра Керенского, занимает ответственные должности. Вот его «послужной список» за 1917 год. Март — председатель комиссии по учебным и научным заведениям при Министерстве образования. Июнь — глава сельскохозяйственного ученого комитета при Министерстве земледелия. Август — Вернадский назначен «товарищем» министра народного образования (эта должность была адекватна нынешней должности «заместителя»). Кроме того, академик продолжает, так сказать, свое активное членство в партии кадетов — с 1905 года Вернадский был избран в ее Центральный комитет.
Конкретная и выразительная политическая позиция известного ученого не могла не остаться без внимания большевиков, которые, захватив в октябре власть, сразу начали расправляться со своими оппонентами. В список неблагонадежных попал и Владимир Иванович. Положение его было настолько сложным и, на фоне массовых арестов и расстрелов, опасным, что и он сам, и друзья всерьез боялись за его жизнь.
В этот действительно драматический момент Вернадский принимает решение выехать из Петербурга и искать пристанище в далекой пока что от вихрей революции тихой Полтаве. Здесь у него многочисленные родственники и знакомые, здесь он надеялся переждать «девятый вал» репрессий. Но волны революции очень скоро докатились и до этой отдаленной провинции. Строки из дневника:
«17.II/2.III.1918. Полтава. Ці дні дуже тривожні. 14-го увечері поширилися чутки про проскрипційний список, який склали більшовики, до якого входили особи, котрі повинні бути «вилучені» цими найближчими днями. Повідомив один український офіцер, який казав, що до списку входять українці, кадети, офіцери. В місті й раніше говорять про всілякі жахи, які готують більшовики. Цей офіцер казав, начебто в списку є прізвища Георгія Старицького, Петра Дм. Долгорукова і навіть моє».
Предчувствие Вернадского о наступлении эпохи анархии, стихийного бунта и разгула насилия подтвердились очень скоро. На следующих страницах дневника читаем: «...Обиватель зовсім знервований. Більшість чекає німців як визволителів, і, коли вчора Георгій у розмові з одним з діячів самоохорони сказав, що краще вже більшовики, ніж німці, той йому відповів — ну, мабуть, тільки Ви в Полтаві так думаєте. Розбої зростають. Поряд із цим триває роззброєння самоохорони, що ще більше нервує жителів... Я відчуваю, що й мене охоплює огидне відчуття цілковитого безсилля і невпевненості в завтрашньому дні не за себе, а за близьких...»
А вот уже фрагменты из личной переписки Вернадского и его жены Натальи. Они также выразительно описывают атмосферу, царившую в Полтаве на рубеже 1917 — 1918 годов. «На вокзалі в Полтаві (24 грудня) майже не було візників. Насилу захопили останнього. На горі зустріли візника, який сказав нашому: «Повертай назад, якщо дорожиш життям. Стріляють». Але він, на щастя, наважився їхати далі»... «Цими днями приїхала Наташа... Тут ми живемо в дуже гарних умовах і щодо їжі: все є, вдосталь. Становище в Полтаві невизначене: триває глуха боротьба між українцями і більшовиками. Якийсь час перемогли українці, але не змогли втримати порядку. На Різдво тут сталися погроми складів вина (із Бесарабії після фронтів)...»
Но вернемся к дневникам. Этот документ фиксирует не только исторические события, но и мысли Вернадского «по поводу». Вот интересное место, где Владимир Иванович полемизирует со своим тезкой, добрым приятелем (и даже родственником, троюродным братом) писателем Владимиром Галактионовичем Короленко о религиозных проблемах, которые и в те времена стояли с чрезвычайной остротой. «Вчора був у Короленка. Прочитав лист Георгія Вернадського про його релігійні настрої і про релігійне піднесення в Пермі. Лист справляє велике враження. Володимир Галактіонович найтерплячіше ставиться — він вірить у силу релігії, але вважає, що повинна створитися нова релігія, яка в своїх узагальненнях і космогоніях піде далі наукових узагальнень. Для мене ці питання нині стоять дуже гостро. Якби я був байдужий у релігійному настрої чи приймав основи християнства, я увійшов би до вільної православної церкви. Але для мене основи його неприйнятні. А разом з тим я вважаю православ’я (вільну церкву) і християнство меншим ворогом культури, ніж соціалізм у тій формі, що замінює релігію, в якій він охоплює маси».
А вот как В. И. Вернадский комментирует еще одно интересное полтавское политическое событие — выборы городского головы: «Вчора ввечері в Імшенецького збори комітету. Нині, безперечно, багато в чому міняються настрій і жах скоєного, а зрадництво Ради стає дедалі явним. Ю. Ю. Соколовський погоджується бути міським головою, і на його обрання згодні українські націоналісти і російські соціалісти. Доводиться виправляти те, що зробило соціалістичне бездарне і непрацездатне міське управління. Те, що принцип самоуправління в населення дуже постраждав і втрачає авторитет, ясно, і самого іноді охоплює відчай, і коли бачиш, хто вийшов на поверхню. Триває годівля, створення численного неосвіченого, жадібного до грошей чиновництва, нездатного до діяльності, хабарництво». И чуть дальше, буквально через абзац — впечатление от тогдашней первой политической попытки украинцев создать собственное независимое государство. Речь идет о Центральной Раде образца 1918 года. «Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості, вузькості. Вона абсолютно не має авторитету серед її службовців, і серед населення. Німці ставляться до неї з неприхованим презирством».
И наконец, предупреждением, что бездарная, неавторитетная и самоуверенная власть может привести к очередной общественной стагнации и даже к полной анархии, звучат такие строки дневника: «Нині в Полтаві велике сум’яття, оскільки спілки в особі зборів їхніх голів, проголошують боротьбу з новим урядом і хочуть проповідувати аграрний терор проти поміщиків — вбивства і підпали. Саботаж влади і всіляка боротьба з нею...»
«Душа в тривозі. Тривога і тяжкий настрій. І від почуття надзвичайної нестійкості становища тут: божевільна і невтримна політика українців з їхнім неправильним і фальшивим образом дій, запеклим шовінізмом, ідеологією, що будується на хибних, видуманих положеннях. Я багато в чому розумію той настрій ненависті, який тут помічається серед росіян щодо них, і відчуваю боляче, наскільки шкодить всьому рухові низький моральний рівень українських діячів. І нині їхній лідер у комісіях Багалой, який ще недавно підлабузнювався до Миколи II, намагався пройти до викладачів спадкоємця, приховував своє українство в Петрограді в епоху своєї роботи в Державній Раді і водночас тоді лідер лівих і тих, хто підлещувався до сильних світу».
Вообще «Дневник» Вернадского представляет собой уникальный документ эпохи. Причем этот период жизни великого ученого тесно связан именно с Полтавой, с ее людьми, с действительно историческими событиями. Здесь Вернадский напряженно работает над своим «живым веществом» — прообразом будущей теории биосферы. Здесь вызревают его политические идеи, но обстоятельства складываются так, что академик вынужден был смириться с суровым ходом истории. В 20-х годах он уже демонстрирует (во всяком случае, внешне) свою лояльность власти. В любой момент его могли арестовать, и свою жизнь ученый закончил бы где-то на Соловках. Поводов для репрессий было достаточно: и участие в правительстве Керенского, потом активные политические контакты с генералом Деникины, и дочь —белоэмигрантка, и собственное кадетское прошлое... Но судьба была к нему снисходительна. Вернадский сумел и успел еще сделать для науки то, что он сделал. Впереди, после лет хаоса и неуверенности, были два десятилетия активного и плодотворного творческого труда...
