ТАРАС ШЕВЧЕНКО: історія успіху

Погляд Юрія Макарова на біографію великого поета — тверезий, без істеричної запопадливості та викривального шалу — виявився несподівано актуальним для нашого часу. Життя стало складнішим і водночас дріб’язковішим, але загальні закони людського існування, попри всю їхню банальність, залишилися незмінними. Тому біографія великого українського поета, який узяв від життя те, що сам вважав за потрібне, і заплатив за це встановлену ціну, сама по собі може навести лад у багатьох головах. Певна річ, ця історія не для невігласів, подібних до булгаковського персонажа — поета Рюхіна, який, дивлячись на пам’ятник іншого великого поета, шепотів: «Все, все, йшло йому на користь. Стріляв у нього цей білогвардієць, і роздробив стегно, і забезпечив безсмертя».

Щодо форми, то, на мій погляд, проект знято як цілком актуальну для сучасного телебачення «історію успіху» — як би дивно це не звучало у стосунку до цілком драматичної долі Тараса Шевченка. А з іншого боку — як іще можна назвати історію кріпацького хлопчика, круглого сироти, якому вдалося піднятися не те що з дна — з «піддону» тодішнього суспільства, стати визнаним художником, великим поетом, закохувати в себе аристократок, відчувати особисту неприязнь самого російського царя, а на додачу ще й стати національним пророком! Це, насправді, сюжет для шикарної латиноамериканської «мильної опери» — і Юрій Макаров розуміє це, і використовує... але з почуттям міри й доброго смаку. Зрештою, кожна людина мусить платити за свій успіх із власної кишені. Власне, сама біографія Шевченка дає мало підстав для заздрості. Із 47 років життя — 24 у рабстві і 10 — на солдатській службі на Мангишлаку. І лише сім років відносно нормального життя — правда, без власного житла, без родини. Стіл та стільці «з простого дерева», диван, оббитий клейонкою, мольберт і два ящички «с принадлежностями для рисования» — ось майно, що залишилося по смерті Шевченка. Такою була ціна його успіху. Він сам зробив свій вибір, і був згоден її заплатити. Тарас Шевченко терпляче і настирливо вибудовував творчий проект під назвою «Тарас Шевченко» — така версія Юрія Макарова, і вона дуже схожа на правду. Інакше, без свідомого зусилля, покладаючись на щасливий випадок на зразок міфу про земляка Сошенка, що зустрів юного Тараса десь там у Літньому саду, — Шевченко, швидше за все, так і залишився б кріпосним маляром, не позбавленим обдарування, але...

Треба було працювати, вчитися, треба було бути адекватним тодішнім аристократам від мистецтва, треба було стати особистістю. Треба було їх зацікавити — Жуковського, Брюллова, Вільєгорського, щоб змусити їх інтригувати при царському дворі, писати портрет, влаштовувати лотереї — щоб отримати нарешті волю. Навіть історія з Кирило-Мефодіївським братством не порушує цієї версії. Ореол героя й мученика випадає не кожному — і не випадково. А Шевченко — він же був генієм і знав про себе і про інших набагато більше за них самих... Зрештою, як писав Томас Манн, «талант — це перш за все здатність знайти власну долю».

Юрію Макарову вдалося показати Тараса Шевченка як живу людину і непересічну особистість. При цьому не зробивши жодної поступки скандальності, що, на жаль, стало звичним на телебаченні останніми роками. Приємно вразила і масштабність проекту, який знімався практично в усіх реальних місцях перебування поета — від Петербурга до Аралу. Вагомі фінансові затрати каналу на культорологічний проект — теж явище в нашому телепросторі нечасте. Новий проект каналу «1+1» ще раз засвідчив уміння творчого колективу знаходити складне поєднання просвітницького телебачення із утриманням високого глядацького інтересу. І до цього досвіду варто всерйоз приглянутися колегам-телевізійникам з інших каналів.

ЗАМIСТЬ ПIСЛЯМОВИ

Рішення продемонструвати проект Юрія Макарова «Мій Шевченко» у святкові дні стало вдалим ходом. Поставлений на пізній ефірний час, як це звичайно робиться на комерційних каналах з документальними фільмами, він зібрав максимально можливу аудиторію, оскільки у вихідні багато хто міг дозволити собі затриматися перед екраном телевізора — з одного боку. З іншого — він додав самим святам надзвичайну глибину, адже у ньому йдеться про людину, творчість якої будила прагнення свободи, стала духовною основою, на котрій була зведена незалежність української держави. Назва нової роботи Юрія Макарова тактовна щодо глядачів — адже кожен з них має своє уявлення про великого поета, — тим самим передбачаючи можливий діалог з глядачем. Успіх фiльму був насамперед визначений цим інтелігентним, якщо можна так висловитись, підходом до теми, а вже потім — глибоким знанням матеріалу, зверненням до першоджерел, прекрасною, по-справжньому професійною, роботою всієї знімальної групи. Ця інтелігентність з самого початку припускає (і вітає!) існування іншої думки, іншого погляду на життя і творчість Кобзаря. Тому не дивно, що по закінченні показу серіалу редакційні телефони каналу «1+1» розривалися від дзвінків: дзвонили глядачі з різних регіонів України, дзвонили з-за кордону. Усі вони були захоплені стрічкою. Багато делегатів Третього всесвітнього Форуму українців звернулися до творчої групи з проханням про придбання касети із записом «Мого Шевченка». І ця касета — не тільки для себе, своїх близьких, але й для своєї діаспори. Лариса Стрижевська, менеджер програми «Спецпроект Юрія Макарова», розповіла «Дню», що представники діаспори планують продемонструвати фільм на каналах місцевого телебачення. «День» звернувся до перших глядачів «Мого Шевченка».

Сергій ГАЛЬЧЕНКО , директор Національного музею Т. Г. Шевченка, завідуючий відділом рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України:

— Фільм мені сподобався цікавим і неординарним підходом до висвітлення шевченківської теми. Останнім часом у пресі з’являються різні писання, у яких більше проявляється інтерес до Шевченка «невідомого», а саме до деяких пікантних подробиць з його приватного життя. Усе це міфи, бо я, як знавець, що працює близько тридцяти років з архівами, особистими документами Шевченка і величезною кількістю матеріалів про нього (спогади, листування), ніде нічого подібного не зустрічав. У Юрія Макарова ми бачимо погляд на Шевченка як на людину, як на митця. Підхід, можливо, неординарний, у чомусь суб’єктивний, але цікавий. Автор зумів перебрати, перечитати і пережити великий обсяг літератури, документальних джерел і побачити те, що є у Санкт-Петербурзі, Москві, в київських музеях чи Казахстані, зміг підняти на поверхню те цікаве, що колись замовчувалося шевченкознавцями.

Якби ми говорили про конкретні епізоди життя Шевченка, то тут можна було б висловлювати певні думки, оцінку. Мене радує те, що Юрій Макаров підійшов до висвітлення постаті Шевченка зі своєї позиції. І справді — його бачення цікаве і захоплююче, бо тут немає тенденційності, є дрібні неточності, є суб’єктивна оцінка деяких фактів, є про що сперечатися, полемізувати. Я з приємністю хотів би отримати з рук Юрія Макарова цей відеофільм, а після цього переглянути його разом з ним, щоб проаналізувати, посперечатися. У мене таке переконання, що це перший солідний і вагомий крок у сучасній кіно- і телешевченкіані.

Олесь БУЗИНА , автор книги «Вурдалак Тарас Шевченко»:

— Мені дуже важко давати коментар до цього телециклу, тому що між Юрієм Макаровим і мною були досить тісні ділові стосунки. Свого часу він пропонував мені написати сценарій до цього фільму, але він наголосив, що загальна редактура повинна бути його, тому я відмовився. Я свого часу з тієї теми «з’їхав», бо в мене своє індивідуальне бачення Шевченка. Але я знаю, що Макарову сподобалася моя книжка «Вурдалак Тарас Шевченко», і схвальний відгук Макарова розміщений на її обкладинці: «Велике спасибі Олесю Бузині за те, що він привернув увагу до цього персонажа». Я ще не згоден із фразою «Шевченко-плейбой», бо свого часу поет дуже нарікав на свою долю, що йому не таланить у коханні. Під старість він підкуповував дівчат, робив їм подарунки, а вони говорили йому, що він старий та лисий. Але після розставання з черговою «дамою» він забирав усі свої подарунки назад. Після його смерті, коли проводили опис речей, описувачі були дуже здивовані, коли знайшли у його власних речах кілька жіночих спідниць і панчіх. Так що Шевченко був ніяк не плейбоєм — він був невдахою в амурних справах.

Тетяна ЛЕБЕДИНСЬКА , кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту освіти дорослих Російської академії освіти, член Спілки письменників України (Санкт-Петербург):

— «Мій Шевченко» з’явився на екранах телевізорів, коли вся Україна святкувала 10-річчя Незалежності. Це глибоко символічно. Біля джерел незалежності стояв Великий Кобзар. У найжорстокіших умовах імператорського Санкт-Петербурга він оспівав свободу українського народу, його самобутність, величезний духовний потенціал. Стрічка відрізняється високим ступенем достовірності, точним викладом історичного та фактологічного матеріалу, вмілою літературною обробкою.

Н. ШЕРТВІТЕНЕ , голова громади українців Вільнюса:

— Приємно, що вихід на екран фільму «Мій Шевченко» був приурочений до 10-річчя Незалежності України. Ім’я Шевченка для нас святе, навколо нього об’єднуються всі українці, незалежно від їхнiх переконань, місця народження та приналежності до українських організацій, тому Шевченківські дні у нас дуже «об’ємні» і за змістом, і за кількістю учасників і гостей. Послухати шевченківске слово або слово про нього приходять не тільки українці, але й литовці, поляки, представники інших національностей. Про перебування у Вільнюсі великого поета українці Литви знають до найдрібніших подробиць завдяки дослідженням академіка А. Непокупного, але в той же час відомостей про життя Т. Шевченка у Петербурзі та в Казахстані дуже мало, тому нам особливо цікаво було освітлення і цього періоду життя поета. Фільм примусив зробити ревізію своїх знань про Т. Шевченка і замислитися про те, що означає він для кожного з нас. Сподіваємося, що й телеглядачі Литви будуть мати можливість побачити цей фільм на екрані.