ТЕХНОЛОГIЇ РЕЗУЛЬТАТУ
Навколо власників голів, здатних приймати рішення і забезпечувати ресурсами їхнє виконання, товчеться нині боротьба. Тисячі наближених і не дуже політтехнологів намагаються втрапити на очі босам і запропонувати єдино вірний, на їхню думку, шлях до політичного успіху. Про долю народу, за право керувати яким йтиме боротьба, ніхто не говорить: високі слова залишено на потім, коли буде, врешті, прийнято рішення. Та й самому народу глибоко байдуже, яким саме чином боротимуться за його прихильність...
Автор не розраховує на те, що приведені нижче думки будуть взяті кимсь із реальних політиків на озброєння у виборчих перегонах. Це позбавляє від тягаря відповідальності і робить процес продукування варіантів вільним і високоплідним. Тож уявімо собі вітчизняних політичних богатирів на перехресті, на якому слід вирішувати, який шлях обрати для успіху на виборах.
ТРАДИЦІЙНИЙ ШЛЯХ
Виходячи із чинного нині виборчого закону, який залишає в силі існування виборчих округів, найпростіша задача стоїть перед пошукувачами депутатських мандатів у мажоритарних округах. Згадані округи можна поділити приблизно на три основні категорії. До першої віднесемо території, на яких люди традиційно голосують за націоналістів чи комуністів. Представники інших течій чи одинокі незалежні «вовки» тут заздалегідь приречені. Однак це зовсім не свідчить, що на таких округах не буде боротьби. Матиме місце суперництво за право називатися націоналістом чи комуністом. Розумні люди в такій ситуації не будуть виявляти зайвої ідеологічної цнотливості, а тому в таборі «лівих» і «правих» можна буде побачити досить несподівані обличчя. Як вони туди потраплять? Над цим зараз, певно, думають як вожді «правих» і «лівих», так і їхні можливі партнери. Мета перших — «освоїти» власні округи чим дешевше, чи навіть заробити щось на цьому, і одночасно максимально убезпечити себе від масової зради вчорашніх ідейних побратимів наступного дня після виборів. Другі прагнуть якомога дешевше здобути відповідний партійний колір, який би згодом безболісно змивався чи змінював відтінки. Особлива агітація в такому випадку майже зайва — зусилля слід спрямовувати на відповідні виборчі комісії. Оскільки у чинних досі зразках бюлетенів не передбачено вказувати, ким висунутий кандидат, а вказується лише його партійність, конфлікт буде навколо того, аби поруч або вище конкретного кандидата-комуніста не було ще одного члена такої ж партії. І навряд чи ситуацію на них може змінити той славнозвісний «медіа-ресурс», за який зараз активно борються у столиці провідні політичні сили, і який, на думку деяких політтехнологів, стане на цих виборах головним чинником майбутніх поразок і перемог (на відміну від вирішальної ролі адмінресурсу на минулих президентських виборах).
Друга категорія виборчих округів характеризується високою ступінню вразливості виборців на агітацію, якій цих виборців піддають. У віддалених один від одного населених пунктах людей досить легко звабити або щедрими обіцянками, або реальними подарунками. Відчувши раз на кілька років до себе увагу, люди залюбки проголосують за уважного кандидата. Його проблема — зуміти дійти до кожного села, до кожної хати — раз, налагодити хороші стосунки із виборчими комісіями — два. Друге необхідно, аби людям нагадали про те, що вони мають особисто проголосувати. Округи названого ґатунку практично ніколи не бувають ареною жорстких протистоянь. Вирушаючи у нелегкі мандри округом, довірені особи уважного кандидата майже завжди впевнені, що не зіткнуться на шляху із представниками такого ж щедрого і уважного до людей депутата-конкурента. Список таких округів лежить на столах в найвищих кабінетах, і десь на тих самих орбітах вирішується, кого саме запустити на ту чи іншу вдячну до кандидатської уваги електоральну територію. Наголошувати на тому, що і тут таланти «акул пера» виявляться непотрібними, гадаю, зайве.
І, нарешті, третя категорія мажоритарних округів — у великих містах. Там, як у хорошому детективі, передбачити результат практично неможливо. Питома вага таких округів досить велика для того, аби дати випробувати себе тисячам жадібних до слави і визнання осіб, але не досить значна, аби хаотичний і некерований вибір жителів міських кварталів помітно вплинув на майбутній розклад сил в законодавчому органі країни. Безумовно, що і в таких округах будуть цікаві кандидати з серйозними харизмами і не менш серйозними матеріальними можливостями. Саме на цій, незначній загалом території, зосередиться війна компроматів та решта демократичних «збочень», принесених нам вітром горбачовської перебудови і не вивітрених іще з місць масового скупчення виборців. Таланти журналістів на цих територіях будуть потрібні у великих кількостях, а оплачуватимуться навпаки — дрібними порціями.
Оскільки найголовніший мозок нашої держави ще вагається, чи залишати мажоритарне болото недоторканим у означеному вище вигляді, чи щось з ним робити, зусилля великих політичних гравців на вказаному напрямку поки що не зосереджуються, хоча відповідний резерв залишено. Думають тепер над іншим — над загальним успіхом у державному масштабі.
НЕТРАДИЦІЙНІ МЕТОДИ
Вдруге у своїй історії український виборець постане перед необхідністю обирати не тільки серед людей, а й серед партій. Партійний вибір у вітчизняних умовах поки що залишається для більшості схожим на вибір сорту сигар. Уявляєте: в гостях у забезпечених однокашників по університету вам пропонують на вибір тридцять сортів сигар, про які ви знаєте лише те, що вони смердючі, дуже міцні і коштують дорого. Аби не «лоханутись» в очах знайомих, ви або виберете єдиний знайомий вам невідомо звідки сорт, або обиратимете за більш солідною етикеткою, що із справжнім вибором нічого спільного не має. Можна, ясна річ, сказати, що ви не палите сигар, і це буде правда. Але ви цього не скажете.
Смак управління політичними партіями знайомий нашим людям не краще за смак згаданих вище сигар, а тому партійний вибір супроводжуватимуть майже непередбачувані обставини. У партій, які на щось претендують, залишається два способи дій.
Перший — на території, що є під владою партійного голови облдержадміністрації, викрутити руки всьому, що рухається, і забезпечити відсоток, змішаний із залишками понівечених бізнес- структур, що не виявили покори. Спосіб зовні привабливий, простий у використанні, проте абсолютно безперспективний. Якщо навіть всі голови колгоспів приведуть колонами всіх ще не вимерлих по хуторах бабусь проголосувати за одну із аграрно-селянських партій, а бюджетників переконають голосувати перспективою скорочення їхніх нікому не потрібних робочих місць, в загальнодержавному масштабі це не спрацює. Ще не забутий приклад партії Павла Лазаренка, що пройшла до парламенту, зґвалтувавши електоральним способом Дніпропетровську область. І це їм допомогло? А скільки буде таких, що не пройдуть, наживши водночас ворогів на багато років уперед? Добре це чи погано, але однієї «партії влади», в яку об’єдналися 1999-го року всі прибічники Леоніда Кучми, а у 2000-му всі фанати бікамералізму, тепер в Україні немає. Жоден найсамовпевненіший обласний голова не дасть гарантії успіху своїй партії. Тому реально залишається один, досить цивілізований як для нас шлях.
Таким шляхом є масоване пропагандистське промивання наших мозків з боку ЗМІ. Вже сьогодні вартість розміщення політичної реклами дає чітку відповідь — хто насправді впливає на погляди і переконання народних мас. Ні більшість друкованих ЗМІ, ні радіо, ні тим більше елітарний Інтернет, не зможуть і цього разу змагатися із потужними монстрами, якими є всеукраїнські телеканали. Контроль і вплив на поведінку декількох найпотужніших і найпопулярніших телеканалів матиме вирішальний вплив на результат партійних виборів. За роки, що пройшли з минулих парламентських виборів, рівень телевізійних лідерів виріс настільки, що народ незчується, як полюбить тих, кого йому підкаже любити всемогутній «ящик». Нинішня кампанія прокрутки на цих каналах рекламних роликів нікому невідомих партій є лише прикладом того, як не треба працювати на виборах. Передбачено все. Навіть коли виборець навідріз відмовиться віддавати голоси за список однієї партії, йому підсунуть на вибір іншу «сигару», скручену із того ж тютюну на тій же фабриці.
Питання буде лише в тому, хто буде здатен реально за цю всю телеагітацію заплатити, чи реально на неї вплинути. Саме над цим і думають сьогодні найвпливовіші голови країни у відносній тиші короткочасних відпусток. Результати роздумів не забаряться. Вже восени ми дiзнаємось про основні обриси правил виборчої гри, і назви команд, в яких виступатимуть основні гравці. Тренери, сподіваюсь, давно всім відомі.
КОМЕНТАРI
Михайло ПОГРЕБИНСКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:
Всі розмови стосовно адміністративного ресурсу на майбутніх парламентських виборах, на мою думку, будуть менше важити, ніж раніше. Особливо це стосується політичних партій. Одним із найважливіших ресурсів на цих виборах, як на мене, буде інформаційний. Хоча я не думаю, що успіх партії чи депутатів в мажоритарних округах на парламентських виборах буде вирішувати якийсь один ресурс — інформаційний, фінансовий чи організаційний. Я думаю, що ми будемо мати справу з комплексом взаємопов’язаних ресурсів, і багато залежатиме від того, наскільки кваліфіковано політичною силою буде використано політичний менеджмент.
Павло ФРОЛОВ, кандидат психологічних наук, завідуючий
лабораторією політичного іміджмейкінгу, пропаганди і реклами Інституту соціальної і політичної психології АПНУ:
— Вибори виграють, як правило, ті, про кого йде більше позитивної інформації на каналах міжособистісного спілкування, тобто, про кого люди будуть частіше говорити і говорити переважно позитивне. Так, принаймні, було на минулих президентських виборах. На сьогоднішній день, коли розміри округів збільшені, наші дослідження показують, що далеко не всі кандидати здатні «охопити», наповнити інформацією про себе весь округ. Однак ЗМІ, листівки — це тільки перша сходинка. Вони дають можливість щось людям «вкласти у вуста». Вибори виграють все одно ті, про кого найбільше розмовляють виборці між собою.
Олександр СТЕГНІЙ, кандидат історичних наук, керівник відділу соціально-політичних досліджень фірми СОЦИС:
— У мене немає однозначної думки про те, який ресурс зіграє вирішальну роль на парламентських виборах. Знаючи відповідь на це питання, можна зазделегідь передбачити, якими будуть вибори та їх результати. Природно, що буде працювати адміністративний ресурс, ідеологічні переваги виборців, тобто всі ті чинники, які працювали і на минулих парламентських виборах. Я не бачу революції, яка повинна була б статися за цей час. Передусім, це стосується революції законодавчої бази. Я думаю, про це можна буде з більшою часткою імовірності говорити десь у жовтні-листопаді. Поки що все дуже неясно.
Зараз можна говорити про те, що дуже сильно піднялися об’єднані соціал-демократи, у яких є феномен Закарпатської області — феномен практично монопартійного голосування. Протягом чотирьох років СДПУ(о) робила все, щоб не втратити цей електорат — це і допомога у нескінченних закарпатських паводках, і численні поїздки лідерів по області.
Реально «завести» виборців, за умови, що вони знають, про яку партію йдеться, можна за два-три місяці. Вже зараз з’явилася політична реклама на телебаченні. Причому рекламу (дуже недешеву, до речі) дають навіть ті партії, про які чув, щонайбільше, 1% виборців. Наприклад, «Нова генерація» Юрія Мірошниченка. Проте у мене відчуття, що зараз, у ці літні місяці, передвиборною кампанією ніхто серйозно не займається. А якщо і займаються, то в основному просто готують фінансові ресурси.
До речі, дуже цікаво працює НДП, яка використовує ВЕЛ (Всеукраїнську екологічну лігу), тобто недержавну громадську організацію, для участі у виборах. Це новий феномен — використання недержавних і непартійних організацій для політичної боротьби. У цьому випадку, під егідою екологічної організації, йде дублювання структури партії. До речі, на минулих виборах Партії зелених дуже активно допомагала організація «Зелений світ». Вся система цього руху працювала на партію. Вони використали навіть місцеві організації «зеленого» руху як передвиборні штаби. Я думаю, цей феномен буде розвиватися, і незабаром можна буде говорити про початок використання нового ресурсу — ресурсу «третього сектора».
