Перейти к основному содержанию
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

РОВЕСНИЦЯ ЖОВТНЯ IЗ СЕЛА ГОЛЕНИЩЕВЕ

Все життя страждає за те, що не хоче бути бідною, зневажає п’янюг, має класову ненависть до нероб
06 июля, 00:00

Стеля схожа на чистий аркуш паперу – ні дрота, ні гачка, за який у таких, як оця, хатах колись чіпляли колиску. Епохальні та й звичайні житейські події минулого тисячоліття обминули і цю стелю, і ці стіни. «По війні вже була суцільна електрифікація всього нашого Голенищевого», – говорить сільський голова Петро Христик. Він не знає, чому оселя баби Химки (так по-вуличному називають Химу Хтомівну Остапчук) опинилась осторонь цього всеохоплюючого процесу електрифікації. Лише висловлює версію, що «до такого ганебного становища спричинила скупість цієї темної жінки».

«Ні Ілліча, ні його лампочки мені не треба», – сердито показує палицею у стелю баба Химка. Як і попереджали у Голенищевому, вона зустріла непроханих гостей у штики: «Баба з норовом. Може й з хати палицею у плечі виштовхати». Цього не сталося. Одначе без неприязної зустрічі не минулося: «Чого треба?! Бідної баби не бачили? Ходять тут усякі...». Вже потім, коли розмова про се й те, нарешті, вивела на головне, коли баба згадала, що дівкою була, голос її потроху лагіднішав, примружене одне-єдине око (друге темне, бо «давно вибила, коли з припічка впала») ставало добрішим і теплішим.

Розмова зайшла передусім про відомий і пережитий бабою план ГОЕЛРО: «Як піду до родички, коли світло горить, то потім голова болить і в очах темно... Ну, не треба мені ніякої електрифікації...».

Попри липневу спеку, вона ще вдосвіта розпалила піч: «На Великдень пасок напекла». Тепер розпарює з молоком і їсть. Узимку вона вигріває боки на печі, а влітку – сушить усяке зело. Та ж таки родичка, в якої вона тепер тільки серед білого дня гостює, «щоб голова не боліла» і в одному–єдиному оці не було темно, приносить бабі молоко. Сей щоденний продукт з її скромного раціону харчування вона одержує не за «спасибі», а за гроші: «58 гривень пенсії заробила у колгоспі». Буває, що і до бартерної операції вдається: від родички – молоко, від Химки – щось із городу.

Одне слово, за ці скромні 58 гривень баба сама годується, забезпечує сякий-такий раціон годівлі свійської птиці, що ходить табуном за півнем на її подвір’ї, і купує гас для лампи. Раніше ж одержувала світло від свічки, та віднедавна остаточно та безповоротно змінила «джерело вечірнього освітлення на гасове для економії».

Почувши про ті розрахунки, сільський голова Петро Христик зробив висновок: його версія щодо причини, з якої хата баби Химки опинилась осторонь процесу електрифікації усієї країни, вельми ймовірна: «Говорив же, що баба дуже скупа». Мовляв, узимку в неї снігу не випросиш.

А баба Химка своєї править: «Ніякого Ілліча не знаю, його лампочка мені до самої лампочки». Їй, як кажуть, видніше. У світлі гасової лампи чи сонячного дня. Тяжким тягарем на її серці лежить образа на весь білий світ. Ровесниця «Великого Жовтня», яка не стала свого часу персонажем нарисів про «радянський спосіб життя». Не тому, що «п’янюга–писар» записав на 2 роки молодшою: «Куркульською дочкою життя прожила».

Пам’ятає від матері й старших сестер, які вже відтоптали свій ряст, що «народилася за два тижні до Покрови у сімнадцятому». От батька свого не пам’ятає, навіть у снах жодного разу не бачила: «Того ж таки року, коли я народилася, він зник. Чи то загинув, чи то помер десь. Один тільки Бог те знає. Добрий був господар. Землі п’ять десятин, коні, воли, молотарку мав...».

Отож у 1931-у оголосили Остапчуків куркулями: «Все забрали: хату, землю, коней, волiв, молотарку...». Марфа Остапчук, удова Хтимова, троє її дочок і син пішли із села Голенищеве з торбами по світу. Химка не пригадує, де зустріли голодний 1933-й: «Брат помер, то сестри заздрили покійному, що вже не мучиться. Не мали що їсти, а вмерти не могли». Таке, каже, пережила для здійснення ленінських мрій про електрифікацію, колективізацію і 100 тис. тракторів для сільського господарства.

Аж після війни повернулася Хима до рідного села Голенищеве: «Хату батькову не впізнала: на одному боці – колгоспна стайня, на другому – стельмашня». А жива, не вмерла «куркульська» душа у другому коліні. Взялася Химка Остапчук за будівництво хати, яку потім, коли вже поставить, буде викреслено з плану ГОЕЛРО: «Шість фур дуба привезла з лісу. Всі заздрили, а я раділа: хай знають Химку! Все тут – з дуба: стовпи, одвірки, перекриття. Міцна в мене хата, як дзвін. Зразу була під очеретом, потім стягнулася на шифер. Копійку до копійки складала, щоб хата під шифером стояла».

Сама будувалась: «Заміж? А за кого тут було йти, коли хазяїв давно по світу з торбами пустили? Йти за п’янюгу, розводити злидні не хотіла». Як послухати Химку, то Голенищеве стояло, стоїть і ще довго стоятиме на п’янюгах. Про себе ж: «Як була молода та здорова, то гроші в мене завжди водились. Кислячок з’їм сама, а сметанку, сир – на базар. Робила у колгоспі і вдома, як проклята». Аби лише розбагатіти: «Як кужіль узимку пряла, то до нитки рахувала». І наразі має втіху: «Бувало, візьму зо скрині хустку, йду до церкви, то ті злидні, які робити не хочуть, от–от тріснуть від заздрощів, ні в кого не було такої хустки, як у мене. А рядна ж які маю! Білесенькі! Своїми руками зіткала, аж шість штук».

Давні образи не забула й досі: «Жала жито, коли, чую, за плечима бригадир гарцює. Кінь копитом – у куфайку, мордою мені – в потилицю... А він (бригадир. – Ред. ) до мене: йди кузню мастити. Боляче мені стало. А що ж мені було робити? Пішла кузню мастити. Хоча я не дуже перед начальством вислужувалася чи запобігала, як деякі. Ніколи першою не віталася».

Голенищеве не вельми шанує Химку. На її похилі літа, на працьовиту вдачу не зважає. Обминають бабу, як колись обминув її хату процес електрифікації села зокрема і всієї країни загалом. Химка тим не переймається: «Хай до інших iдуть, щоб напитися та наїстися. Тут немає дурних». Із сусідами – війна, в якій вона відступає «назад» з кожною оранкою городів: «Щороку врізають межу з усіх боків. Було 35 соток, залишилося 28...».

Зверталася з усними скаргами до сільської ради, та нічого не добилася: «Немає правди». Остаточно зневірилася Химка в людях десь із місяць тому, коли «якісь урвителі наїхали на мене мотоциклом». Вийшла з хати пополудні, а вони... Чи то випадково, чи то й справді зумисне, як каже Химка, вичікували на бабу ті п’янюги, щоб наїхати... Знепритомніла: «Пам’ятаю тільки, що хтось затягнув мене до хати, поклав на канапу й залишив напризволяще... Ось, гляньте, повний валянок крові. Якби не скинула зопалу, то нога присохла б до валянка... Прийшла якась з медпункту за викликом. Каже, що за мазь до рани треба дати 3 гривні, а в мене тільки 2 гривні, то й немає мазі. Нічого, я вазеліном рану змастила...».

Все довге життя страждає баба за свій гоноровий характер. За те, що не хоче бути бідною, зневажає п’янюг, має класову ненависть до нероб і злодюг. Нічого не вдієш, така їй спадщина перепала. Хтома Остапчук, може, ще довго після революції жив би та був би тут–таки, у Голенищевому, якби не розбагатів своєю тяжкою, виснажливою працею або якби вчасно пропив усе, що заробив. Одначе земля таки повернулася до спадкоємниці. Аж тоді, коли почалися реформи, про які Химка вперше почула по радіо: «Коли радіофікацію села робили, то я квартиранта взяла. Він провів. Та це радіо вже здуріло. То говорить, то мовчить, то харчить, як собака». Не шкодує, що не взяла нікого на квартиру, коли електрифікацію Голенищевого робили.

Невдовзі після того, як почула ту радіопередачу, сказали Химці, що вже вона землевласниця. Дожилася. Що ж їй, безпорадній, було з отим паєм робити? Віддала в оренду місцевому сільгосптовариству «Прогрес». За це одержала орендну плату – лантух вівса: «Хто ж так домовлявся? Кури – не коні, щоб овес їсти».

Сільський голова Голенищевого, де рівень життя продовжує відповідати історичній назві села, каже, що він свій земельний пай «Прогресу» в оренду не здав: «А що звідти буду мати? Торік вони зібрали по 14 центнерів зерна з гектара. Ячменю – по 10 центнерів, цукрові буряки навіть на завод не здавали – віддали людям, щоб викопали та згодували худобі. Не було що здавати...».

Отож Петро Христик, сільський голова та одноосібник в одній особі, звертає увагу на той факт, що багато в селі таких, які, як і він, не здали свої земельні паї у «Прогрес». Уважає: «Хто буде тяжко працювати, менше їсти та менше спати, то, може, стане господарем на своїй ділянці землі». Він потроху починає поділяти Химчині турботи: «Деякі тільки й дивляться, щоб урвати від іншого, вкрасти. Що йому до того, що воно, вкрадене, комусь з неба не впало».

«Авжеж, не все те світло, що від лампочки Ілліча», – робить мудрий висновок 84-літня Хима Хтомівна Остапчук.

Delimiter 468x90 ad place

Подписывайтесь на свежие новости:

Газета "День"
читать