Компроміс – плід мудрості
Насправді ж усе складніше й драматичніше. І в діалозі між владою та опозицією — а він, цей діалог, таки ведеться, тільки ніби заочно, не обличчям в обличчя, як годилося б, — у цьому діалозі неминуче виникають гострі питання, які не вдасться зігнорувати чи замовчати.
Вернімося трохи назад, до президентських виборів-99 і наступних кількох тижнів і місяців. Хоч переможець не був улюбленцем народу (за Л. Кучму у другому турі проголосувало 15 із 38 мільйонів українських виборців), були оптимістичні сподівання, що все в Україні нормалізується задля просування до добробуту. Підстави надіятися на це давала інавгураційна промова Леоніда Даниловича, витримана в дусі примирення з недавніми політичними суперниками в ім'я блага суспільства й держави, його обіцянка стати «іншим».
Очікування плідної конструктивної роботи по-новому, на засадах коаліційності й консенсусу, посилення здатності будувати українську державу з'явилося у суспільстві зі створеням, хай і не традиційним європейським способом, парламентської більшості у Верховній Раді, довгі роки збурюваній політичними чварами. Однак справи поточилися інакше...
Тепер усі, напевно, розуміють, що не потрібний був країні торішній квітневий референдум, основна ідея якого була «прочитана» як подальше посилення влади Президента, в котрого й без цього майже «цезарські» повноваження, й перетворення Верховної Ради у покірний йому орган. Мудрі владою діляться, не узурпують її. Ведемо мову про втрачені нашими «тріумфаторами» шанси, допущені хиби і збочення. Їх чимало. З прикрістю бачимо, що влада займається не тим, чим слід, що для неї чомусь найбільш дражливою проблемою, об'єктом «війни» є опозиція, усі «непокірні». Інші, болісніші для суспільства справи ніби не бачить...
Та не всі в цій країні байдужі. Суспільство існує таким, яким воно є, доти, доки більшість членів уважає його справедливим. Після 99-го року люди сподівалися появи якихось нових можливостей поліпшити своє життя, виконання обіцянок переможця навести лад і порядок у державі, розвитку виробництва, ринку і приватизації в інтересах широких верств. Але забагато людей, також із числа інтелектуальних кіл і політиків, відчули себе зігнорованими й приниженими.
Колись треба було зрозуміти, що таке суспільство, як наше, де є один відсоток багатих, яким добре, мала верства лакеїв біля них, яким незле, а решта — соціальне «дно», люмпенізовані бідаки, — таке суспільство довго існувати не може, воно завалиться і сліду по собі не залишить. Зрозуміти це і стрепенутися, запротестувати. Проти засилля влади, що поставила себе поза суспільним контролем і впливом. Проти закритості й утаємничення внутрішньої і зовнішньої політики, кулуарного прийняття важливих рішень за спиною народу, проти цинізму й мовлення неправди.
Можна по-різному ставитись до вуличних дійств «Україна без Кучми!», «За правду!», до театралізованих трибуналів, навіть засуджувати, але аргументи, панове, аргументи! І без ядучих стріл лише в один бік — бік опозиції. Ну, нема в неї «потужної особи», якогось справжнього «стовпа» на президентський пост, але ж опозиція не шукає іншого такого, який би знову стояв над усіма, вона за демократичне обмеження влади президента, з відповідною конституційною нормою, що передбачала б парламенсько-президентську форму правління. Як у Чехії, Польщі, Німеччині...
Так, опозиція «різношерста». Але акції опозиції будуть мати серйозний вплив на вже близькі парламентські вибори і здійснення політичних процесів у нашій країні. Принаймні, для нас це, мовою шахів, не «мат» і навіть не «патова ситуація», а лише необхідність пошуку нових комбінацій, нових підходів.
Слово за владою. Вона немало може. Лихого і доброго. Може організувати широкий «круглий стіл», через взаємні поступки сприяти компромісу, даючи собі й суспільству новий шанс.
Благослови, Боже, мудрість і добро.
