Шлях Кассандри
130 років тому, 25 лютого 1871 року (за новим стилем) у місті Новоград-Волинському, в інтелігентній заможній дворянській родині Петра Антоновича Косача (нащадка давнього княжого роду з Боснії, корені якого сягають ще у XV століття) та Ольги Петрівни Драгоманової (відомої української письменниці, що творила під псевдонімом Олена Пчілка) народилася дочка Леся— Лариса Петрівна Косач. Ця феноменально обдарована людина навічно увійшла в історію української культури та думки, як Леся Українка Все життя — переконаний інтернаціоналіст, вона, проте, свідомо обрала саме цей псевдонім як виклик тупим шовіністам та «своїм», малоросійським маловірам, духовним хлопам — «Гнучкошиєнкам»!)
Лариса Петрівна — постать в нашій літературі майже канонізована. Її твори давно вже включено до шкільної програми (інше питання — чи найкращі твори?), не бракує кандидатських та докторських дисертацій, пам’ятників поесі (зокрема, є вони і в Канаді!), існують музеї...
Але ж тут ідеться лише про формальне визнання, що саме по собі ще не означає розуміння (а спадщина Лесі зараз актуальна ще більше, ніж на початку XX століття). Ще по-справжньому не прочитано (не кажучи вже — не поставлено) більшість драматичних творів, а це — справжня перлина у творчості цієї геніальної жінки. Ще дуже мало досліджувалась її публіцистика, суспільні погляди. Тут обмежувалися майже виключно шаблонами: переконана соціалістка, «співачка досвітніх вогнів» і друг робітників, перекладач марксового «Маніфесту»... Це все так, але варто б задатися запитанням: а чому погляди Лесі були такими, чи еволюціонували вони в останні роки життя?. Одне слово, на жаль, поки що збувається гірка пересторога Лариси Петрівни (в одному з листів): «Не хочу бути серед письменників «хвалимих, але не читомих».
Трагізм життєвого шляху великої поетеси України загальновідомий. Але вдумаємось ще раз: яку ж треба мати духовну міць, щоб, невиліковно захворівши на страшний туберкульоз кісток ще 8-річною дівчиною (а загалом доля відвела їй лише 42 роки життя), буквально відвойовуючи кожен рік і місяць прожитого у смерті, попри розпач, біль, нестатки, самотність, побутові проблеми — не просто існувати, а творити справжні шедеври. Лише за останні 3 роки, з 1910 по 1913, коли сили вже залишали Лесю, були створені такі драматичні перлини, як «Лісова пісня», «Камінний господар», «Адвокат Мартіан», «Оргія», «Бояриня», «Руфін і Прісцілла»). Поетеса безмежно розширювала свої і так колосальні знання — вона любила повторювати східний вислів: «Пам’ятай, що світ — то тісна клітка лише для невігласів»; досконало володіла російською — і писала нею чудові вірші, а також німецькою, французькою, англійською, польською. Та ще знаходила сили іронізувати над своєю жорстокою долею: відомі Лесині слова про «тридцятирічну війну» з хворобою сказані зовсім не з розпачем, а, швидше, з почуттям самоіронії.
За 7 місяців до смерті, у жовтні 1912 р., Лариса Петрівна, яка вже ледве могла ходити (але свято дотримувалася свого гасла, запозиченого у Паскаля «Пишу — отже, існую!»), мусила пливти пароплавом iз Одеси на лікування до Єгипту. В розпалі була 1-а Балканська війна, пасажири дуже боялися, що судно в Чорному морі наштовхнеться на одну з численних мін. І ось що писала в ті дні ця смертельно хвора (і безумовно, свідома щодо свого становища) жінка сестрі Ользі: «Страшно мені не те, що злетиш у повітря на міні — це навіть веселіше, ніж бути з’їденою, нарешті, бацилами, а те, що можна затриматись через карантин у якійсь азіатській дирі і, отже, прискорити перемогу цих бацил». Ці слова вражають тим більше, що все те зовсім не було позою, а, навпаки, щоденним ставленням до життя і писалося абсолютно спокійно. А вона ж була живою людиною — і прекрасно розуміла, що люта хвороба практично позбавляє її надій на звичайне людське, жіноче щастя, на любов. Їй довелося пережити страшну трагедію, коли в березні 1901 р. у неї на руках помер від сухоти близький друг Сергій Мержинський — зараз біографи згодні, що Лариса Петрівна кохала цю людину, причому без всякої надії на взаємність. Більше того, Леся, це живе втілення почуття власної гідності, своєю рукою писала від імені Мержинського листи жінці, яку кохав умираючий... Ми, буває, забуваємо, що стара істина: висока любов дає сили терпіти — залишається правильною на всі часи!
А ось рядки Лесі, написані трохи раніше (сплав поезії і прози; певно, вона, пишучи, бачила перед собою обличчя Мержинського): «Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було й спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе».
Отже, її серце було здатне безмежно любити. Але воно могло і зневажати, і ненавидіти — рабство («найбільш огидний різновид рабства — це рабство добровільне» — не раз писала й говорила вона), тупий націоналізм і національну обмеженість — як і, одночасно, національне зрадництво. Коли їй дорікали, що в більшості її творів дія відбувається в Стародавньому Єгипті, Єрусалимі, Вавилоні, Стародавній Греції, Римі — (а де ж, мовляв, Україна?), обмежені критики не тямили, що письменниця ставила і блискуче розв’язувала надзавдання — вписати історію України в світовий духовний контекст, що є винятково актуальним і зараз, через 100 років, — то Лариса Петрівна з повним правом і з почуттям власної гідності відповідала так: «Дехто нарікав, що я ховаюсь від «народних» тем і складу мови народної, лізу в літературщину та «інтелігенствую», але тут, певне, вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж їх розуміють критики».
Скажімо так: саме тому, що Леся Українка вірила в можливості українського духу (між іншим, цікавий факт: бувши переконаною соціалісткою, вона водночас підтримувала в юності тісні стосунки з членами національно свідомого «Братства тарасівців», зокрема, з Борисом Грінченком) — саме тому вона категорично відмовлялася «знижувати» планку духовного життя Батьківщини, робити якісь скидки побратимам у царині культури. Ось слова геніальної поетеси: «У нас велика біда, що багато людей думає, що досить говорити по-українські... щоб мати право на назву патріота, працівника на народній ниві, людини з певними переконаннями та ін. Говорити по-нашому — це вже ценз! А послухати іноді, що тільки говорять по-нашому, то, можливо, краще б він говорив китайською».
І саме тому, що Леся знала, на які зльоти духу спроможна людина, — вона ще сильніше ненавиділа неволю. Ось рядки (як удар батога) з вірша «Slavus-Sclavus» («Слов’янин-раб»), який недарма дуже неохоче друкувався за радянських часів:
Колись, бувало, сильний чуженин
Слов’ян-рабів виводив на майдани, —
Тепер, куди не глянь, усюди слов’янин
На себе самохіть кладе кайдани,
І кажуть всі: варт віл свого ярма,
Дивіться, як покірно тягне рало!
Ні, ймення слов’янина недарма
Синонімом раба між людьми стало!
(Чи треба пояснювати, що маються на увазі не так слов’яни взагалі, як передусім власний народ?..)
Створивши 1907 року драму про Кассандру — одну з улюблених героїнь, пророчицю, всі попередження якої збуваються, але якій ніхто не йме віри — Леся писала Ользі Кобилянській: «Вона знає, що слів її ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо». Це — ніби про себе саму! Прекрасно сказав про Лесю Іван Франко: «Її поезія — то огнисте оскарження того дикого гніту самоволі, під яким стогне Україна». А Ліна Костенко написала про драми Лесі так: «Це скарб, потоплений в океані причин. Рано чи пізно він буде піднятий зусиллями людей, здатних занурюватися на великі глибини» .
