Горячие темы:

Хвороба Демократа

28 ноября, 00:00

Результати президентських і парламентських виборів у Румунії, які відбулися цієї неділі, назвати непередбачуваними неможна. Однак небажаними для багатьох і зокрема для Заходу — так. Згідно з попередніми підрахунками, в президентських виборах найбільшу кількість голосів вибороли колишній президент Румунії соціал-демократ Іон Ілієску (36,5%) та лідер націоналістичної партії «Велика Румунія» Корнеліу Вадим Тудор (29,08%). Таким чином обидва кандидати, не набравши необхідних 50%, боротимуться за остаточну перемогу 10 грудня. Низький рівень життя населення, розвій корупції, зневіреність народу через повільне просування реформ зробили свою справу: перевага лівих сил у Румунії досить помітна віднині і в парламенті. За попередніми результатами, соціал-демократи, головою яких є Ілієску, перейшли необхідний п’ятивідсотковий бар’єр, завоювавши 37% голосів електорату. Другою на парламентських виборах йде партія Тудора «Велика Румунія» (21%), яка, втім, своїми антисемітськими та антиугорськими виступами давно викликає занепокоєння в Євросоюзі, до якого так прагне Бухарест. У цілому ж програми Ілієску й Тудора не мають суттєвої різниці. Обидва кандидати виступають за боротьбу з корупцією, покращення доброботу румунів та за вступ країн до ЄС і НАТО. Не на користь Ілієску його комуністичне минуле (функціонером Компартії він був з 1970 року). Тудор же багатьох бентежить своїми ксенофобними висловами (останнім часом, правда, їх стало помітно менше) щодо угорської нацменшини.

«Париж вартий обідні» — так уїдливо зазначив протестантський король Генріх Наваррський, вступаючи на трон католицької Франції. Чи варте членство в ЄС доль румунських демократичних партій і, можливо, всієї демократії, що народжується? У ході загальних і президентських виборів, це питання на вустах багатьох румунських реформаторів і демократів.

Баронеса Емма Нікольсон, спеціальний посланник ЄС у Румунії, попередила, що Румунії не треба сподіватися на приєднання до ЄС доти, доки майбутній румунський уряд не прискорить темпи реформ — особливо приватизацію великих державних компаній. Але наш правлячий правоцентристський уряд таке непопулярне саме через спроби виконати вимоги ЄС. Ця непопулярність відкриває дорогу до поста президента для Іона Ілієску, апаратника часів Чаушеску, що правив Румунією в перші, витрачені даремно, роки посткомуністичного періоду. Перший термін президентства Ілієску виявився абсолютно непродуктивним: у порівнянні з більшістю країн Центральної Європи, реформи запізнилися, пишно розквітла корупція, розвинувся нетерпимий націоналізм, уряд використав лояльних головорізів-шахтарів для биття протестуючих. Чотири роки тому, на хвилі надій, до влади прийшла правоцентристська урядова коаліція і новий «демократичний» президент Еміль Константінеску, котрі отримали на здивування всім перемогу над Ілієску і його партією.

Уряд Константінеску пообіцяв ліквідувати розрив між Румунією і іншими посткомуністичними країнами, що шукає членства в ЄС. Він пообіцяв ліквідувати корупцію й вичистити наші банки. Він пообіцяв членство в НАТО, вірячи в клятвені обіцянки допомоги, що походили з уряду Жака Ширака. Він пообіцяв, що до 2000 року люди житимуть краще. Нічого з цього не сталося, і румуни почувають себе зрадженими. Чи так вони вже мають рацію? Чи повністю провалилося президентство Константінеску?

Ні! Після багатьох років занепаду економіка зростає; після численних фінансових скандалів банківська система стала більш надійною. Приватизація вступила в розвинену стадію, націоналізм був урізаний, стосунки зі значною угорською меншиною поліпшилися, під час війни в Косово країна стала в одні ряди з Заходом. Проте ніщо з вищеперерахованого не вплинуло на щоденне життя румун, — дійсно, війна в Косово й накладені на Сербію санкції з’їли 1 або 2 відсотки торішнього ВВП Румунії.

Проте незадоволення економічним розвитком — не єдина причина румунського розчарування. Також спричиняють обурення міжусобиці всередині коаліції Константінеску і її некомпетентність — те, що італійці називають «урядовим бардаком».

З самого першого дня коаліцію було розколото ворожнечею. Міністри діяли як суперники, а не як партнери. Замість того, щоб звинуватити в успадкованій розрусі Ілієску, члени коаліції звинувачували один одного.

Схоже, подібні перестрілки через дрібниці є хворобою посткомунізму. Подивіться на Польщу, Угорщину і навіть на Росію: у всіх трьох країнах внутрішня боротьба між реформаторами дозволила політичним спадкоємцям комунізму знову прийти до влади. У Польщі й Угорщині посткомуністи знову прийшли до влади після того, як орієнтовані на реформи уряди звільнили ціни, почали приватизацію, і заохотили розвиток бізнесу. У Росії посткомуністи не повернулися до влади лише тому, що вслід за реформаторами до влади прийшов інертний уряд Віктора Черномирдіна.

Така черговість подій важлива, оскільки відродження посткомунізму — принаймні в Польщі й Угорщині — почалося вслід за відновленим зростанням економіки. Польські і угорські посткомуністи змогли пересвідчитися в працездатності реформ, і тому, знову прийшовши до влади, вони продовжили йти накатаним шляхом до ринку, пожинаючи лаври за економічне зростання, закладене противниками. Навіть уряд Черномирдіна не зміг анулювати російські реформи, досягнуті на ранніх стадіях розвитку.

Але перший уряд Ілієску проводив реформи вельми невпевнено: коли Константінеску вступав на посаду президента, про економічне зростання можна було лише мріяти. Дійсно, румунські реформатори виявилися в таких умовах, з якими реформаторські уряди в Польщі, Угорщині й Росії стикалися лише в початковий момент краху комунізму. При Константінеску можна було б досягнути набагато більшого; проте жорсткі реформи відбулися, але, подібно до ситуації в Польщі й Угорщині п’ятирічної давності, економіка почала зростати занадто пізно для того, щоб врятувати архітекторів економічного зростання від поразки на виборах.

Отже, Ілієску і його ПСДР (Партія соціал-демократичної Румунії) на всіх парах мчать до перемоги. Невідомо, чи зуміли вони засвоїти урок, який засвоїли інші посткомуністичні партії: якщо намітилося зростання економіки, то реформи потрібно продовжувати. Чи вони переведуть назад стрілки годинників?

Адріан Настасе, виконавчий президент ПСДР і кандидат від цієї партії на пост прем’єр-міністра, схоже, схиляється в бік реформ. Одним із індикаторів реформаторських настроїв Настасе виявиться структура майбутнього уряду: чи буде ПСДР правити самостійно, чи в коаліції з центристськими/ліберальними партіями, чи в коаліцієї з партією угорської меншини. Бо для того, щоб переконати світ у прихильності процесу реформ, посткомуністи в Угорщині та Польщі сформували коаліційні уряди, навіть незважаючи на завоювання в парламенті переважної більшості.

Настасе знає, що коли поступиться популістським настроям, різко підніме зарплати і зупинить приватизацію, то економіка серйозно постраждає, і шанси Румунії на вступ до ЄС проваляться. Здатність Настасе продовжити здорову програму надзвичайно залежить від партійної згуртованості, а з даного питання ПСДР настільки ж розділена, як і коаліція Константінеску. Iлієску оточують апаратники, котрі не перебудувалися; в будь-якій політичній боротьбі вони насолоджуватимуться престижем президентства. Нинішня кампанія показує, що ксенофобія і ностальгія за комунізмом, як і раніше, залишаються небезпечно привабливими. Єдиний позитивний аспект перемоги Ілієску, — це своєчасно забезпечене його опонентами зростання економіки, що може спонукати посткомуністів продовжувати дивитися уперед. Якщо ПСДР повернеться назад, то хвороба наших демократичних реформаторів може виявитися фатальною, як для румунської економіки, так і для наших надій на подальше приєднання до Європи.

Автор

Андрiй Корнiя

Выпуск газеты №:

№218, (2000)

Section

День Планети