Бездушне ТБ нікому не потрiбне, але влаштовує всіх
Якщо відповідати на запитання «Чого не вистачає українському ТБ?» одним словом, то відповідь, мабуть, буде дуже проста — «Душі». Можна скільки завгодно говорити про брак грошей, апаратури, ефірного часу, можна звинувачувати владу, недосконалість законодавства і навіть натякнути на відсутність енергоносіїв, але це будуть чергові виправдання, викликані все тією ж легкодухістю. Телевізійна суєта дуже заразлива, і втратити сенс того, що відбувається, неважко.
Телебачення знаходить душу тоді, коли в почуттях, думках і прагненнях телевізійники єднаються з телеглядачем, коли ті, хто знаходиться перед моніторами, і ті, хто сидить біля екранів, стають єдиним цілим, яке набагато сильніше за кожного нарізно. А тепер пригадаємо, чи часто таке трапляється? Чи відвідують нас думки і почуття після перегляду ТБ і наскільки вони складні? Побутує думка, що телебачення не може викликати складних почуттів і думок. Адже для того, щоб передати щось подібне, телевізійники спочатку повинні самі це випробувати. Можливо, справа не у специфіці телебачення, не в тому, що деякі теми передати неможливо, а в тому, що передавати немає чого? У телевізійника часто всі сили йдуть на роботу ліктями, на погоню за привидами, на набуття зовнішнього шику. В Україні є канали, які мають вельми європейський вигляд (якщо вимкнути звук). Якщо не аналізувати кількості думок на одиницю ефірного часу, а просто розглядати зачіски та костюми ведучих, яскраві заставки, фігури актрис і красиві автомобілі, то, напевно, можна навіть отримати деяке задоволення. Тільки не треба лестити собі, що це хтось дивиться. Це не дивляться, а підглядають. Підглядають так само уважно, як дивляться через огорожу сусідського будинку, як проводжають поглядом спідницю перехожої панночки, що злегка задралася. Коли телебачення стає таким собі замінником замочної щілини, воно споруджує стіну між собою і телеглядачем.
Стіна між глядачем і телевізійниками продовжує рости. Не рятують становища ні оперативні виїзди на місця, ні фахівці «лайфу для піплів». Телевізійник завжди перебуває під стерильним ковпаком хорошої зарплати, уваги з боку влади, публіки, і для багатьох цей ковпак і є метою. Часто через цей ковпак не видно, до кого, власне, журналіст звертається.
ПОЧАТОК ДИСКУСIЇ ПРО РОЛЬ
Часто доводиться чути, що телебачення — це зіпсоване кіно. Що кіно набагато розумніше, чистіше і благородніше. З цим можна посперечатися. Одна справа, коли видаєш свій шедевр раз на півроку, а зовсім інше — щодня видавати щось отаке, меншими силами, але приблизно того хронометражу. Ну, не встигають наші таланти за технікою — нехай вона хоч щохвилини буде передавати шедевр по всій країні, та де їх узяти? Може, ми ще до телебачення просто не доросли, може, нам поки кіно познімати? До речі, про таланти. Телебачення — це колективна праця, тут мало бути талановитим, треба мати поряд так само талановитих партнерів. А в нас хороших фахівців розмазують, як масло по бутерброду. Хороший оператор витягує посереднього журналіста, класний журналіст тягне за лінивого режисера, талановитий режисер возиться з п’яницею оператором. Тих, хто таким чином розставляє сили, можна зрозуміти. Адже щодня доводиться лягати грудьми на ефір, і створення елітних команд може оголити деякі дільниці фронту. Взагалі, брати не вмінням, а числом — наша стара традиція. Тому талановитий телевізійник цілком може бути ізольований від цікавої справи на своєму ж каналі і роздавлений щоденними ефірами та розпорядженнями вищих інстанцій. Він не те що з телеглядачами — він із колегами не може спілкуватися і одного цілого з ними ніколи не скласть.
Бездушне телебачення начебто нікому не потрібне, але влаштовує всіх. Воно влаштовує телеглядачів, для яких телевізор, мабуть, єдина розвага. Воно влаштовує телевізійників, для яких це єдина можливість заробити. Воно влаштовує владу, оскільки неживим предметом легше керувати. Щоправда, в усіх казках та билинах бездушне створіння вбиває свого творця. А може, це не така вже й казка, особливо якщо пригадати історію телебачення СРСР?
А для того, щоб телебачення знайшло душу, треба не так уже й багато. Наприклад, на СТБ журналістам дозволили робити авторські фільми. Кожен може прийти свого нечастого вихідного і зробити те, що не дає йому зробити швидкоплинний перебіг життя. Шедевром стане далеко не кожний фільм, про серйозні гонорари й говорити не доводиться, але люди приходять і працюють, виносячи на суд глядача частинку своєї душі.
