Слово про інститут, який порушує незайманість «прикордонної смуги»

— Передусім зазначу, що наш інститут є не навчальним, а науково-дослідним закладом. Він діє при Львівській богословській академії (ЛБА) й відповідає за так званий «суспільний» сектор релігійного життя в країні. Відзначу, що організаційно інститут є спробою розпрощатися з колишньою моделлю пересічного науково-дослідного закладу, який діяв за принципом: «Великий штат — мало роботи». Ми утверджуємо модель сучасну — штат малий, роботи багато. Отож, поки що в нашому інституті працює лише чотири особи, і в найближчі роки штат планується лише подвоїти. Роздування штатів, втім, стримує не стільки якась там заданість концепції, скільки звичайний фінансовий «поводок». Бо ми працюємо лише над тими проектами, під які вдалося знайти фінансування. Решту описувати нема потреби, оскільки серед читачів вашої газети напевно знайдеться чимало товаришів по «митарствам ґрантошукання».

Трохи історії молодого інституту. Його хрещеним батьком став віце-ректор Львівської богословської академії (ЛБА) о. Борис ґудзяк, який у вересні 1997 року запропонував мені його очолити, а точніше сказати — започаткувати. Такий вибір, зокрема, був умотивований тим, що на той час я саме закінчив стажування в Колумбійському університеті в Нью-Йорку за програмою «Релігія, права людини, релігійні свободи». Інститут, однак, не був виліплений «під особу», оскільки ідея його створення є складовою частиною ширшої візії: перетворення Львівської богословської академії на Український католицький університет, над якою й працює сьогодні ректорат ЛБА. Вийшло так, що концепція інституту, ніби ключ до замка, підійшла до сфери моїх особистих зацікавлень. Тому я прийняв запрошення не вагаючись.

Назва інституту визріла якось одразу, оскільки і о. Борис, і я бачили його як посередника між релігійним і секулярним світоглядами. Адже, незважаючи на десятиліття відносної свободи, ми в Україні так досі й не провели ту «контрольну смугу» поміж релігією та суспільством, яку так старанно зачистили й охороняли «бійці ідеологічного фронту». З одного боку, далекі від релігії люди навіть не підозрюють, що Церква виробила доволі ефективні засоби для допомоги людині в тих її проблемах, у яких вона, людина, сьогодні добряче загрузла. Отож, почути цей голос Церкви — в інтересах самого суспільства. З іншого боку, людина віри часом думає серцем, а відтак не завжди розуміє оте «безбожне суспільство». Не так легко нам, людям, що пережили комуністичні експерименти, зрозуміти провіденційний сенс минулого безбожництва та секуляризму. Людина віри схильна бачити лише хиби й втрати секуляризму, воліючи не замислюватись над його здобутками. Показовим був один випадок, що стався у вересні, під час недавнього Форуму християнської молоді в Києві. В одній із резолюцій, винесених на пленарне засідання, була така теза: «Визнати християнську віру державною релігією...». Ось мені й довелося переконувати учасників, що таке положення може породити значно більше проблем, ніж вирішити, а головне — суттєво зашкодити євангелізаційній місії самої Церкви!

Точність назви інституту, проте, створила його працівникам певні труднощі. Адже яку проблему суспільного буття Церкви не візьми, вона так чи інакше має якусь дотичність до задекларованої концепції інституту. Іншими словами, інститут із такою назвою мав би братися водночас за все, хоч така теза для його директора звучить ледь не поховальною. Доводиться, поки що, відмовлятися від багатьох важливих тем і дуже нагальних потреб, заспокоюючи свою совість отим незабутим «краще менше, та краще». Згадана напруга тільки зросла, коли інститут прийняв пропозицію Єпископа-помічника Глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара «заопікуватися» ще й екуменічними дослідженнями, допоки не визріють можливості для створення окремого Інституту екуменізму, що планує зробити Церква. Отож, сьогодні робота нашого закладу ведеться головним чином у таких напрямках: популяризація та осмислення соціальної доктрини Церкви з усіма її конкретними проблемами (наприклад гідність і права людини, захист життя, інститут капеланства, державно-церковні стосунки тощо), екуменічна діяльність, сприяння рухові мирян та моніторинг подій із життя Церкви в суспільстві.

За два роки нашої діяльності вдалося зробити чимало. Першим друкованим виданням, на якому з'явився напис «Інститут релігії та суспільства», була збірка «Соціальна доктрина Церкви», видана 1998 року за сприяння Центру Алетті з Риму. Цього року на книжкові полиці фахівців потрапила також антологія екуменічних текстів «Знаки часу», випущена у співпраці з Українсько-американським бюро захисту прав людини та Центром гуманітарних досліджень при Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Це видання для нашої країни є унікальним, оскільки вперше українською мовою в одному посібнику зібрано ключові матеріали з питань міжцерковного порозуміння, матеріали, які належать православній, католицькій та протестантській гілкам християнства. Нещодавно вийшло друком також видання львівського Фонду св. Володимира «Примирення. Українці в Граці», в підготовці якого взяли участь і працівники нашого інституту.

Намагаємося регулярно оприлюднювати також матеріали тих семінарів та конференцій, організаторами яких є наш інститут. Уже вийшли друком стенограми двох екуменічних зустрічей мирян у рамках теми «Місце українських Церков в екуменічному процесі», а також доповіді студентської наукової конференції «Стосунки між Церквою і державою: протистояння, стіна розмежування чи співпраця?» (Матеріали другої студентської конференції, проведеної навесні 1999 року, ще готуються до друку). Готуємо до друку також антологію зарубіжних перекладів з питань релігійної свободи, юридичних аспектів релігійних прав людини, прозелітизму.

Окрасою цьогорічної діяльності нашого інституту став міжнародний науковий міжрелігійний семінар «Сучасний стан іудео-християнського діалогу у світі та Україні», в роботі якого взяли участь понад ЗО науковців. Своєю участю цей семінар благословили Єпископ-помічник Глави Української греко-католицької церкви Любомир Гузар разом із духівництвом УГКЦ, Головний рабин України Яків Блайх, Головний рабин Західної України Мордехай Болд Шломо та інші духовні особи іудейської громади. В історії повоєнної Галичини така репрезентативна зустріч відбулась вперше.

Значне місце в діяльності інституту посідає лекторська робота чи то перед студентами ЛБА, чи в церковних і світських закладах України, а також участь в українських та міжнародних наукових конференціях. На запрошення ієрархії УГКЦ мені часом випадає честь репрезентувати мирян у складі офіційних делегацій на міжцерковних зустрічах. Одне слово, часом жартома приспівую: «Причини, Боже, ночі на мої карі очі...»

На майбутнє в нашого інституту є багато цікавих планів, але я тут радше зважуся на забобонність і не шитиму «пресові пелюшки» для ще не втілених задумів. Є одна галицька приказка, яка закликає до обачності: «Людина мислить, а Пан Біг крислить»...

З повагою,
Мирослав МАРИНОВИЧ