Вийти із провалля людської байдужості!
Мене завжди приємно дивували люди, які піклуються не тільки про своїх ближніх, але і про зовсім не знайомих далеких. Тим більше, коли вони роблять це безкоштовно. Довго не могла цього збагнути, навчена у жорстокій школі життя холодно- ощадливому «час — це гроші». Певно, школи теж бувають різні...
Минулої неділі пенсіонери святкували відразу два «своїх» свята: День людей похилого віку і річницю звільнення України у Великій Вітчизняній війні. Кошти на благодійний святковий обід для сорока бабусь та дідусів зі своєї особистої кишені виклали члени громадської організації «Жінки Оболоні», Комітету інвалідів ВОВ та Збройних сил, Секції вдів загиблих та померлих у ВОВ воїнів, що працюють у Мінському районі Києва. Організаторам, багато хто з яких теж воювали, вдалося «вибити» те, що тепер називають спонсорською допомогою, і зібрати у затишному кафе на Подолі тих, хто ще у силах ходити і здатний хоч інколи радіти сьогоднішньому дню.
Вони залишилися молодими! Вони жартували, сміялися і навіть кокетували. Брали бутерброди з шинкою і сир, розливали по келихах сухе вино і горілку по чарках. За столом точилися розмови, виголошувалися тости, співалися пісні. Усе це настільки природно, що здавалося, що це не вони, а хтось інший у звичайні будні намагається «розтягнути» на день батон і пакетик кефіру.
А завтра вони знову підуть на «роботу». Треба занести сусідці, також пенсіонерці, трохи хліба та овочів, адже та давно вже прикута до постелі. Чи прибрати у квартирі, чи поміняти постіль, чи принести щось із одягу багатьом таким же, як і вони, тим, хто вже не може обійтися без сторонньої допомоги. Адже вони ще ходять, у них ще є сили, хоч їм давно за сімдесят і здоров'я не те. Бо якщо не вони, то хто ж? Держава — давно не в рахунок.
— У нас на обліку 2,5 тисячі ветеранів, — сказала «Дню» начальник управління організації «Жінки Оболоні» Ніна Курбатська. — Ми не ставимо собі за мету відразу ж допомогти їм усім. Це поки що не під силу. Та нехай хоч сорок із них, ті, хто зараз у залі, перестануть відчувати себе кинутими у провалля людської байдужості...
