Надзвичайщина як спосіб утекти
Об'їхавши світ, доходиш одночасно банального і шокуючого висновку — наші журналісти в різних умовах і за однакового забезпечення переважно обставляють західних «зірок» за якістю роботи. Причина лежить на поверхні: спортивна злість наших, які за сенсаційний матеріал одержують не п'ятизначну суму, а пiвсотнi «зелених», підстьобує і примушує мобілізуватися. Однак, це не єдина причина.
«Вони» можуть собі дозволити дороге фінансування відрядження своїх груп у гарячі точки зв'язком, грошима, технікою. «Наші» — щонайбільше можуть домовитися з прес- службою МінНС про те, щоб «впасти на хвіст». Одного разу опинившись там, ти — віч- на-віч зі своєю надзвичайщиною, і можеш сподіватися на Бога і в окремих випадках на той же МінНС, службовці якого показують, мабуть, найяскравіший приклад самовідданості та героїзму.
«Наші» ЗМІ, відряджаючи журналістів, якщо і обтяжують себе турботою про виїзні групи, то часто не мають коштів навіть для того, щоб забезпечити журналістів примітивним мобільним зв'язком. Це сором, як торік, коли знімальна група потрапила у відрізаний від решти світу гірський район Карпат (відрапортована прокладена телефонна лінія виявилася радше віртуальною, аніж реальною) і в результаті опинилася на постачанні місцевих жителів, які самі сиділи на гуманітарці. Можна було, звісно, запастися провіантом до переїзду в зону стихії, однак, спробуй купити собі пайок на шість гривень добових, затверджених Кабміном ще до першого пришестя. Тим більше, якщо у відрядження їдеш за свої гроші, а потім, через якийсь час, коли гривні стають певною кількістю копійок, одержуєш заборговане назад.
Спробуй ризикнути зняти ефектний кадр, коли ввірена тобі техніка «висить» на тобі і ти усвідомлюєш: раптом що — коштує вона більше, аніж заробиш за все життя... Тому, опинившись у турецькому містечку Адапазарах у пастці серед уламків багатоповерхових будинків і перед осідаючою на очах стіною, наша й африканська (!) знімальнi групи насамперед вхопилися за техніку.
Моральні збитки: одночасно намагаєшся пропускати крізь свою свідомість жах того, що відбувається, і уберегти себе від скочування на емоційний рівень думок. Скажіть, чи морально відганяти від об'єктивів жителів, які, врятувавшись після землетрусу Гульжука, постійно «лізуть у об'єктив» і не дають знімати? Адже для них випадково потрапити в кадр — надія на те, що хтось із втрачених родичів чи знайомих побачить їх. Це самоствердження: я — живий. Для багатьох зараз життя тільки і грунтується на цій вірі у виживання.
Закарпаття. Пізня осінь. Мороз близько п'ятнадцяти градусів. Біля будинку над урвищем (раніше там була дорога) стоїть вісімдесятирічна бабуся. Вона плаче. У потоках її сліз тече розповідь про хворого чоловіка, про те, що у неї немає сил ходити до сільради по гуманітарне борошно і крупи, а додому (чомусь) їй не приносять — крик безвиході і почуття покинутості. І слова журналіста оператору пошепки, майже зі свистом: «Знімай, класно плаче, крупно очі знімай. Ось так. Клас», — це блюзнірство чи професіоналізм?
Надзвичайщина для репортера (кореспондента, оглядача, редактора) — адреналін, момент для реалізації. І водночас — звучить знову по-блюзнірськи, але працювати біля селевих потоків, у зруйнованих містах часто легше, аніж робити примітивний «паркетний» репортаж. Українська політика (sic! яка підкоряє і визначає економіку, культуру, etc) настільки брудна і владна, що НП, мабуть, єдина сфера, що не підкоряється виборам, партійним розпадам, примхам «олігархів» і «побажанням» трудящих. Це аргумент, чому комфорт дому й офісу часто менш приємний, аніж гуркіт (снарядів, зруйнованих будинків, смертоносних гірських потоків — потрібне підкреслити) на надзвичайщині. Аномалія нашого нинішнього «нормального» життя більш аномальна, ніж аномалія НП!
Чим не мотивація для того, щоб спробувати хоч щось змінити в одній країні, у своєму виданні? І коли кажуть про зміни, реформи, трансформації в тому чи іншому ЗМІ, можливо, є сенс думати не тільки про тих, хто нависає над мас-медіа, а також і про тих, переважно молодих, людей, які не є членами політичних команд, а вважають просто за краще працювати і дійсно хочуть ще щось змінити для блага країни проживання.
