СМЕРТНА КАРА ЯК ФЕНОМЕН ПОЛIТИЧНОГО ЛИЦЕМIРСТВА
Безперечним є той факт, що у всьому світі розширюється тенденція до скасування смертної кари. За даними на 13 травня цього року смертну кару скасували, повністю виключивши її зі свого законодавства, 69 держав, і ще тринадцять країн не передбачають застосування смертної кари за злочини, скоєні в мирний час, залишивши цей різновид покарання на випадок війни. У 23 країнах смертні вироки або не виносяться, або не виконуються вже понад 10 років. Таким чином — сьогодні не менше ніж 105 держав, а це більша половина всіх країн світу, відмовилися від застосування смертної кари.
Окрім розуміння, чому держави скасовують смертну кару, цікавим може видатися читачеві й те, як скасовують смертну кару, які юридичні процедури використовуються, і яка роль громадськості у процесі прийняття рішення.
Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини (1948) передбачає у статті 2 «виконання смертного вироку як виключення з права на життя». Прийнятий 19 грудня 1966 Міжнародний Пакт про цивільні та політичні права встановлює заборону на застосування смертної кари стосовно неповнолітніх, осіб, молодших за 18 років і вагітних жінок. Однак головними міжнародними документами, що стосуються реального скасування смертної кари, є прийнятий 28 квітня 1983 року протокол №6 до Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, яка передбачає повну заборону смертної кари за злочини, скоєні в мирний час, і Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про цивільні та політичні права (набрав чинності 11 липня 1991 року).
Своє «незалежне життя» дванадцять республік колишнього СРСР і три прибалтійські держави розпочали з радянським Карним кодексом, український варіант якого був прийнятий ще 1961 року. Радянське законодавство передбачало смертну кару не лише за велику кількість державних злочинів. Людину можна було позбавити життя і за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах, фальшування грошей, вбивство і згвалтування.
За сім років незалежності України ім'ям нашої держави було винесено не менше ніж 1166 смертних вироків. Українські кати вчинили не менше ніж 612 страт. Фактично щотижня в Україні виносилося три смертних вироки, щомісяця ми страчували шістьох...
Аналіз висловлювань більшості діючих українських політиків, присвячених темі смертної кари, показує, що всі вони вважають за краще уникати публічних визнань у прихильності ідеї скасування смертної кари. Навпаки, такі відомі політики як Президенти України Леонід Кравчук і Леонід Кучма, спікери Верховної Ради України Іван Плющ, Олександр Мороз і Олександр Ткаченко неодноразово заявляли про те, що вважають застосування смертної кари необхідною мірою у сучасному українському суспільстві. Щоправда, тут треба зробити застереження, що Олександр Мороз, Леонід Кравчук та Іван Плющ робили такі заяви лише тоді, коли вони перебували «під час виконання» своїх високих державних обов'язків». Тепер існують достовірні відомості, що свідчать: названі політики готові не перешкоджати скасуванню смертної кари, більше того, вони «обережно сприяють» її скасуванню.
За кілька років роботи в Українській асоціації «Міжнародна Амністія», де я координував програму скасування смертної кари в України, мені довелося спілкуватися з більшістю відомих українських політиків, за винятком хіба що нинішнього президента України. Пригадую, спочатку я був шокований тим, що згодом назвав для себе феноменом «вимушеного лицемірства політиків». Будучи людьми високо освіченими, а головне — добре інформованими, представники українського політичного бомонду в приватних бесідах рідко говорили тими словами, які вони допускали, виправдовуючи «на публіці» застосування смертної кари. Швидше за все наводилися докази на кшталт «скасовувати смертну кару поки що рано», «народ цього не зрозуміє…», «суспільство поки що не готове до такого кроку». Здавалося, що політики знаходилися в полоні якихось стереотипів і упереджень щодо народу України, приписуючи йому (народові) зайву жорстокість і кровожерливість, прагнучи догодити виборцеві якщо не своєчасною виплатою зарплат і пенсій, то хоча б заохоченням «основних інстинктів», до яких політики зараховують і жадобу кривавої помсти.
У той же час численні соціологічні дослідження, проведені незалежними дослідниками у багатьох країнах світу, свідчать про «символічний» характер ставлення громадськості до смертної кари. Американський дослідник Боуерс у своїй книзі «Громадська підтримка смертної кари: помилкова думка» приходить до висновку, що підтримка смертної кари громадською думкою США є «абстрактною, ідеологізованою, ірраціональною, не заснованою на практичному досвіді, ця підтримка різко зменшується або зникає, коли йдеться про конкретні злочини й конкретних підсудних, про відповідальність за застосування смертної кари...».
Вказані дослідження проводилися в США і країнах Західної Європи, там, де статистика застосування смертної кари завжди була і є відкритою, де громадськість, вільна преса, незалежні політичні партії, громадські організації контролюють кожен крок влади, що стосується дотримання прав людини. Така ситуація не має нічого спільного з українськими реаліями, тому посилатися на громадську думку в наших умовах — значить виявляти свою обмеженість або умисну несумлінність.
До останнього часу основний масив інформації, що стосується практики застосування смертної кари в Україні, залишався надійно прихованим від сторонніх очей під грифом «державна таємниця». Публікувалися тільки дані про загальну кількість винесених і виконаних смертних вироків, однак усі спроби дізнатися правду не лише про процедуру страти, але хоча б про прізвища страчених, про місце й час виконання вироку як і раніше, незважаючи на всі міжнародні зобов'язання України, наштовхуються на глуху стіну мовчання і ворожої підозрілості української влади. Після оголошення смертного вироку обласним, Київським, Севастопольським міським судом, або ж окружним військовим судом, український засуджений більше ніколи не побуває України розгляне справу в касаційному порядку, заочно, і практично завжди — без присутності не лише засудженого, але і його адвоката. Остаточне й таке, що не підлягає оскарженню, рішення Колегії з карних справ Верховного суду України буде ухвалено швидко, згідно з протоколами засідань на розгляд однієї справи йде близько 18 хвилин. Ні про який повторний аналіз доказів, слухання свідків, потерпілих, обвинувача, обвинувачених і захисту й мови немає. Після формальної процедури в 75-90 відсотках випадків ухвалюється рішення про те, щоб залишити смертний вирок без змін. Із цього моменту засуджений наче перестає існувати, адвоката тепер можуть допустити, а можуть і не допустити у в'язницю, листи та передачі забороняються, у разі переведення ув'язненого в іншу в'язницю родичів про це не сповіщають…
Необхідно також сказати, що більшість адвокатів, які захищали осіб, засуджених до смертної кари, були надані звинуваченим державою, оскільки самі звинувачені в 60-75 відсотках випадків не мають можливості найняти собі адвоката. Ось за цим показником Україна мало відрізняється від Сполучених Штатів: і в нас, і «у них» людей багатих страчують дуже рідко… З моменту підтвердження смертного вироку Верховним судом України послуги призначеного адвоката більше не оплачуються. Чи варто говорити, що інтерес до «смертника» у адвоката-добровольця рідко відповідає всій серйозності становища його клієнта. Далі справа передається у Відділ помилувань адміністрації Президента України. Склад і методи роботи Відділу помилувань вкриті темрявою, як закрита від суспільства і процедура розгляду прохань про помилування. Скільки часу відведено на розгляд прохання, які критерії, що за ними Відділ виносить свої рекомендації Президенту України, хто може впливати на прийняття Відділом помилувань тієї чи іншої рекомендації? Марно будете ви шукати відповідь на ці та багато інших питань. Адже помилування засуджених до смертної кари — це тiльки окремий випадок помилування будь-якого з сотень тисяч українських зеків, справи яких також проходять через Відділ помилувань. У мене немає підстав стверджувати, що зловживання є нормою в роботі Відділу помилувань АП. Однак доти, поки гласність не торкнеться цієї структури, численні претензії і звинувачення на її адресу будуть мати моральне право на існування. Всі укази Президента «Про відхилення клопотання засудженого про помилування» — для тих, хто таке клопотання подавав, або «Про незастосування до засуджених акту помилування» — для тих, хто відмовився писати прохання про помилування, є секретними. Офіційно ніколи не повідомлялося про те, кому вирішив не зберігати життя Президент. Усю інформацію на цю тему правозахисним організаціям доводиться добувати непристойними в вальними методами.
Чи знають у адміністрації Президента про те, що приховування подібної інформації є порушенням Конституції і Законів України, зокрема статті 6 Закону України «Про державну таємницю»? Що згідно з цією статтею, «забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо ними будуть порушені конституційні права людини і громадянина, буде заподіяна шкода здоров'ю і безпеці населення»?
Смертна кара в Україні не є проблемою кримінально- правовою, це типова політична проблема, «розмінна монета» номіналом у сотні людських життів, яку аморальна влада намагається використати не тільки для торгів із голодним і озлобленим електоратом, але також цинічно прагне «конвертувати» для обміну на матеріальні та інші блага поза країною.
Особливо виразно це виявилося після вступу України до Ради Європи в 1995 році. Не зайвим, на мій погляд, буде нагадати, що в процесі розгляду профільними комітетами Ради Європи заявки України про вступ до цієї організації, як найважливіший аргумент «за» прийом нашої країни до РЄ було сприйнято лист про наміри Української держави поважати права людини. Серед інших зобов'язань у гуманітарній області в листі було чітко сказано про те, що «Україна зобов'язується протягом 3 років із моменту вступу до Ради Європи скасувати смертну кару, виключивши її зі свого Карного Кодексу». Що ж до мораторію на виконання смертних вироків, то його українська влада зобов'язалася ввести протягом одного року з моменту вступу до РЄ. Вказаний гарантійний лист підписали тоді президент України Леонід Кучма, голова Верховної Ради Олександр Мороз, прем'єр-міністр України Євген Марчук. Невдовзі Євген Марчук був відправлений у відставку «за … створення свого політичного іміджу»... Ну а Президента і голову парламенту, котрі залишилися «на плаву», імідж чесних людей, схоже, хвилював не дуже сильно. Принаймні, чесне слово політиків не стало чесним словом держави. 1996 року Україна шокувала всю Європу, виконавши 167 страт і оголосивши 169 нових смертних вироків. Наша країна опинилася на 5 місці у світі за кількістю виконаних смертних вироків, а за частотою ВИКОНАННЯ смертних кар на душу населення випередила навіть Китай. Спеціальний доповідач Ради Європи Ренатте Уолвленд назвала тоді ситуацію в Україні «варварством наших днів», однак для українського істеблішменту це «варварство» було, вочевидь усього лише одним із елементів передвиборної компанії — надто вже зручно й дешево підмінювати справедливість влади на жорстокість режиму.
Сьогодні, коли «варварська поведінка» України шкодить не тільки іміджу нашої країни, а й гідності країн та організацій, партнером яких Україна є, і президентська і парламентська сторони дружно кивають одна на одну, намагаючись звинуватити в брехні та непорядності кого завгодно, але тільки не себе. Історія зі смертною карою яскраво демонструє це. Та хіба не Верховна Рада України відхилила всі законопроекти, які передбачають скасування смертної кари (прийнятий у першому читанні проект нового Карного Кодексу, де смертну кару пропонується замінити довічним ув'язненням, відразу ж був підданий різкій критиці у профільних комітетах парламенту, і шанси подолати друге читання залишаються примарними)? Хіба не Президент Кучма замість того, щоб виявити політичну волю і, скориставшись своїм конституційним правом, помилувати всіх засуджених до смертної кари, санкціонував убивство майже трьохсот осіб? Сьогодні під ганебним тиском ображеної брехнею Європи Президент демонструє принизливу винахідливість, припинивши розглядати справи засуджених до смертної кари, і таким чином «підвісивши» між життям і смертю ще три сотні осіб. Я не буду зараз розказувати про те, в яких умовах перебувають смертники, це загальна біда всіх в'язниць України, де вбивця й насильник часом ділить одні нари з колишнім безробітним, який украв велосипед. Сам факт перебування в камері смертників є тортурами, і не може бути витлумачений інакше, як порушення прав людини. Уже існують прецеденти, коли засуджені вигравали судові позови проти країн у Європейському Суді з прав людини на тій підставі, що «феномен камери смертників» є жорстоким і таким, що принижує людську гідність ставленням і покаранням (наприклад, справа «Сорінг проти Сполученого Королівства»). Якщо смертну кару в Україні не буде негайно скасовано, незабаром посипляться десятки скарг до Євросуду, і наша Україна з країни-ката перетвориться ще й на країну-підсудного.
Цими днями Конституційний суд повинен вирішити, бути чи не бути смертній карі на українській землі. Фактично вибір буде робитися між середньовічним звірством і нормальним життям нормального суспільства, де життя навіть найгіршого з людей залишається Життям. Чи скористається Конституційний суд історичним шансом заборонити санкціоноване державою вбивство? На це запитання ми одержимо відповідь невдовзі. Тож побажаємо Високому Суду мудрості й такого рішення, яке буде робити честь не тільки суддям, а й усім нам!
Вочевидь, порушена в статті проблема має безліч аспектів. «День» готовий надати можливість висловити свою позицію з цього приводу всім зацікавленим сторонам. Особливо співробітникам правоохоронних органів та виправних установ, а також засудженим. Смертна кара, «за» і «проти»: на користь чого свідчить ваш особистий досвід? Надсилайте свої думки із цього приводу звичайною чи електронною поштою (адреса: socium.@day.kiev.ua . Електронна адреса автора: dgroism@ amnesty.vsmu.vinnica.ua ).
