Нація — це спільний проект майбутнього

Шановна редакціє!

Сучасне українське суспільство охоплене повальною деградацією. На зміну певних ілюзій, що супроводжували початок демократизації і державотворення, прийшли настрої, близькі до відчаю. Пошук «правильних шляхів» перехідних процесів традиційно проходить на полях боїв ідеологій. Однак без раціонального пояснення первісних причин суспільної кризи вся ця ідеологічна боротьба є лише демагогією.

Суспільство, виховане на марксистській доктрині примату матеріального виробництва, нездатне правильно визначати головні умови свого розвитку, зосереджує всю увагу на економічному факторі. Невже власний сумний досвід ще не переконав, якщо історія інших для нас не аргумент, — демократичний спосіб управління державою, штучно впроваджений у вирваному з контексту європейської цивілізації суспільстві, перетворює ринкові реформи на сізіфову працю? Економічні свободи обертаються анархією, відтак держава змушена посилювати контрольно-репресивні заходи, що робить ефективність реформ найчастіше негативною.

Демократія і похідна від неї ринкова економіка — складові громадянського суспільства, але поза останнім вони дають наслідки, далекі від бажаних. Громадянське ж суспільство можливе лише за умови існування в державі нації. Держава — нація — громадянське суспільство — демократія — саме такою повинна бути послідовність, і ніяка інша. Україна є державою, але народи України не є нацією. Нація — поняття не етнічне і не територіальне. Нація — це спільний проект майбутнього, для здійснення якого суспільна еліта об'єднує маси. Народ, маса були, є і будуть. Лише правлячий клас, національна аристократія чи суспільна еліта (кому як більше подобається) можуть згуртувати народ у державу і націю.

Головна біда України в тому, що довелося будувати нову державу. Якби українська соціал-демократія не знищила руками Директорії Українську державу у 1918 році, можливо, все було б інакше. Ніцше мав рацію: більшу вагу має в житті те, що не відбулося, аніж те, що відбулося. На момент проголошення незалежності не було і не могло бути національної української еліти. Народництво, або націонал-демократія, черговий раз підтвердило, що безнаціональна країна не має шансів. Тому справу будівництва держави могла взяти в свої руки лише реальна еліта — колишня номенклатура. І треба сказати, робила це вона досить послідовно, причому йшла соціал- демократичним шляхом. Не випадково перший президент знайшов своє місце в цій партії. Соціал-демократія — це консенсус між усіма. Ця ідея приваблива, але ефективна в цілком інших умовах. У сьогоднішній Україні соціал-демократичний шлях — це «об'єктивні труднощі перехідного періоду».

Соціал-демократичну політику проводив до певного часу і Кучма. Іронія в тому, що, пообіцявши записатися в СДПУ(о) в разі свого переобрання, Президент уже повним ходом творив інший суспільний устрій, антисоціальний і недемократичний. Кучма-2000 — це охлократія, влада зграї хижаків, «ринкова» лукашенківщина. Важко сказати, яке зло більше — Кучма-1994 чи нинішній...

Намагаючись понад усе спочатку посилити, а тепер і зберегти на майбутнє свою владу, Кучма діяв за класичним рецептом посередності: найпершою передумовою успішної боротьби є максимальне послаблення супротивника. Найефективніше і найпростіше послаблювати все суспільство відразу. Бюрократизація, юридичний хаос, нищення внутрішнього споживання мізерними зарплатами та їх відсутністю і нищення виробництва вишкрябуванням непомірних податків, підбір кадрів за принципом особистої залежності, сірість і провінційність політичного життя... Разом із суспільством послаблювалася і державна влада, адже роздуті силові структури — ознака не сили, а слабкості. Це стимулювало ще більший тиск на суспільство. Бідне суспільство бідніє дедалі більше.

Бідна людина завжди нещасна. Людина, бідна не з власної вини, ще й ображена. Людина, що відносить свої нестатки на рахунок держави, озлоблена. Однак головне — бідна людина слабка, зневірена. Суспільство бідних людей слабке, керувати ним може і такий Президент, як наш, і навіть така недосконала система управління державою, як наша, спроможеться тривалий час витримувати такого Президента. (Це неправда, що революції роблять знедолені, знедолені бунтують, а революції — справа рук нових еліт, яким заважають мирно прийти до влади старі еліти).

Таким чином Леонід Данилович уже виконав свою історичну місію. Президент Кучма — сліпе знаряддя в руках історичної закономірності, а його роль полягала в тому, щоб ліквідувати головну на сьогоднішній день перешкоду на шляху розвитку українського суспільства — демократію як спосіб державного правління.

Демократія — прекрасне слово. Витіснивши з масової свідомості комуністичні ідеали, демократія зайняла їх місце як інструмент забезпечення рівності. Однак демократія має такий же стосунок до влади народу, як рівність до справедливості. Тобто — ніякого. Що можна сказати про демократію, окрім красивої своєю парадоксальністю — і не більше — фрази Черчилля? Лише те, що вона дозволяє непогано існувати вже високорозвиненим суспільствам; що в цих суспільствах демократія означає лише процес легалізації шляхом загальних виборів уже існуючого становища правлячої еліти, котра тим більше має шансів, чим повніше відповідає бажанням мас, сама ж ці бажання формуючи і стимулюючи, І що, таким чином, це вже в них не зовсім «правильна» демократія.

Різновидів «правильної» демократії багато, мабуть, стільки ж, скільки існує різновидів демократичних суспільств. Їх об'єднує одне: хаотичний спосіб організації суспільства, що проявляється в змаганні за владу між професійними політиками та політичними партіями. Влада для них — здобич, яку важливо втримати якнайдовше, задобрюючи, обдурюючи, купуючи електорат, але без насильства. Насильство — привілей тоталітаризму. Третій спосіб — монархія — найкращий, але, на жаль, уже в минулому (для України — з 1918 року).

Проте вибір не обмежується демократією і тоталітаризмом. Влада суспільної еліти — класу великих власників, управлінців, військових — єдиного класу, який реально зацікавлений у сильній державі (самим інстинктом самозбереження) і який єдиний має реальні засоби для посилення держави. Посилення держави — це не збільшення репресивно-бюрократичного апарату, а утвердження закону, порядку, добробуту і, завдяки цьому, власного авторитету.

Що ж потрібно для цього? Чи піде країна шляхом охлократії (упередження тоталітарної влади), чи класократії (влади еліти), залежить від демократичних виборів 30 жовтня.

Перемога когось із «червоних» або Кучми означатиме шлях до охлократії. Для другого сценарію Україні потрібен сильний президент. У вищій лізі претендентів на цю посаду дві особи відповідають цьому критерію: Мороз і Марчук. Великого значення не має, хто з них лівіший, а хто правіший. Розвиток найчастіше іде зигзагами: трохи правіше, потім трохи лівіше... Суперничати доведеться з кимось із лівих, найвірогідніше — із Ткаченком. Якщо все йтиме за законами логіки, Кучма на виборах не матиме шансів: «група підтримки», його єдина надія, «здасть» свого лідера напередодні виборів, розуміючи, що він її постарається усунути, тільки-но переможе (такі закони зграї).

На закінчення трохи лірики: я захоплююся великою польською нацією, що завжди успішно виходила з історичних умов, не менш трагічних, аніж ті, що мали місце в Україні, завдяки двом чинникам: костьолу і шляхті. Не випадково, мабуть, що один із відомих польських філософів вважав, що з переходом В'ячеслава Липинського на позиції українства Польща в його особі втратила свого найкращого сина в цьому столітті. У демократичній Україні Липинський залишається маловідомим. Нічого дивного, адже український народ кілька століть не мав своєї національної аристократії, держави, власної долі...

Юрій ТИЩЕНКО, Київ